Символічний обмін і смерть - Сторінка 11

Хоча передовсім цей процес зачепив культуру, знання, юстицію, родину, себто так звані "суперструктурні" сектори, однак очевидно вже, що сьогодні він поступово вражає і так звані "інфраструктурні" сектори: страйки нового покоління, котрі відбуваються з 1968 року, — дарма що вони некеровані, часткові, епізодичні, — свідчать уже не про "класову боротьбу" пролетаріяту, залученого до процесу продукування, а про бунт людей, просто на своїх заводах закріплених за процесом репродукування.

Але навіть і в цьому секторі найпершими жертвами виявляються марґінальні, аномічні катеґорії — молоді С.Р., котрих прямо з села імпортували на завод, імміґранти, не-члени профспілки тощо. З усіх згаданих уже причин "традиційний", себто орґанізований і об'єднаний у профспілки пролетаріят може відреаґувати останнім, оскільки він здатний найдовше підтримувати ілюзію "продуктивної" праці. Це усвідомлення того, що по відношенню до всіх інших катеґорій він є все-таки справжнім "виробником" і хоч ціною експлуатації, але усе ж стоїть біля витоків суспільного багатства, отака "пролетарська" свідомість, підсилена і санкціонована орґанізованістю, звичайно ж, становить найпотужнішу ідеолоґічну заслону проти деструктурування, до котрого вдається сучасна система, яка, будучи далекою від того, щоб пролетаризувати цілі прошарки населення, себто поширювати експлуатацію "продуктивної" праці, як цього хоче стара добра марксівська теорія, натомість рівняє всіх під один шнурок того ж таки статусу репродуктивного трудівника.

Робітники ручної "продуктивної" праці більше, ніж інші, живуть в ілюзії виробництва, — на зразок того, як своє дозвілля вони переживать як ілюзію свободи.

Поки речі переживаються як джерело багатства чи втіхи, себто як С.В. [споживча вартість], нехай навіть це щонайгірша, відчужена й експлуатована праця, їх можна все-таки терпіти. Поки можна ще відрізнити "виробництво", котре відповідає (бодай навіть уявно) індивідуальним чи суспільним потребам (ось чому поняття потреб має такий глибинний і аж настільки містифікаторський характер), до того часу щонайгірші індивідуальні чи історичні ситуації видаватимуться стерпними, позаяк ілюзія виробництва (продукування) завжди є ілюзією його збігу з його ідеальною споживчою вартістю. Й ті, хто вірить сьогодні у споживчу вартість їхньої робочої сили, — пролетарі, — потенційно виявляються дедалі більше містифіковані, дедалі менше здатні до того бунту, котрий охопив людей у глибині їхньої цілковитої непотрібности, у кругобіжній маніпуляції, котра чинить з них прості познаки несамовитого репродукування.

Тієї днини, коли цей процес пошириться на ціле суспільство, травень 1968 року прибере форми загального вибуху, і проблема об'єднання студентів/робітників вже не стоятиме на порядку дня — вона виражатиме усього лиш прірву, котра поділяє тих, котрі за нинішньої системи ще вірять у їхню власну робочу силу, і тих, що в неї вже перестали вірити.

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ ЯК СИМУЛЯТИВНА МОДЕЛЬ

Сьогодні політична економія становить для нас реальне — себто якраз оте, що є референцією для знака: горизонт мертвого порядку, симуляція котрого все ж підтримує "діялектичну" рівновагу сукупности. Реальне, а отже уявне. Адже в ньому зіллялися дві колись різні катеґорії, котрі тепер дрейфують разом. Код (структурний закон цінности) грає на систематичній реактивації політичної економії (вузького ринкового закону цінности) як реального/уявного наших суспільств, і вираз цієї обмеженої форми вартости рівнозначний окультизації її радикальної форми.

Прибуток, додаткова вартість, механіка капіталу, класова боротьба — ввесь критичний дискурс політичної економії проходить перед нами як референтний дискурс. Таїна цінности розігрується на сцені (звичайно, ця таїна змінила цінність: таємничою тепер стала структурна цінність): всі згодні з тим, що економіка є "визначальною інстанцією", і вона від того стає "обсценічною"(*). Це щось таке, як провокація. Капітал вже шукає для себе алібі не в природі, богові чи моралі, а прямо в політичній економії, в її критиці, і живе своїм внутрішнім розвінчанням — як діялектичний стимул і feed-back (**). Звідси й походить ота важлива роля, котру відіграє в дизайні капіталу марксівський аналіз.

====

*В цьому сенсі заслуговує на аналіз рекламна афіша НБП [Національний банк Парижу — прим. пер.]: "Мене цікавлять ваші гроші: баш на баш — ви позичаєте мені гроші, я даю вам прибутки з мого банку".

1?Тут капітал уперше (в особі своєї головної інституції — міжнародного фінансового капіталу) так ясно, просто в очі виголосив закон еквівалентности, та ще й у вгляді рекламного аргумента. Зазвичай ці речі замовчуються, адже ринковий обмін аморальний, і всяка реклама намагається приховати це, зробивши акцент на зиску з послуги. Отож, немає сумніву, що ця щирість є маскою другого ступеня.

2? На перший погляд, завдання цієї реклами полягає в тому, щоб переконати людей, ніби віднести свої гроші в БНП — вигідна справа. Але істинна стратеґія має паралельний характер (це щось на кшталт паралельної поліції). Реклама прагне переконати одною лиш оцією капіталістичною прямотою, розмовою "чоловіка з чоловіком": мовляв, годі сантиментів, геть ідеолоґію слугування, козирі на стіл тощо. Це зваблювання самою вже непристойністю того, що криється в основі аморального, прихованого закону еквівалентности. Це суто "чоловіча" оборудка — по-чоловічому ділитися брудною істиною капіталу. Недарма ж від цієї афіші тхне огидним душком розпусти, недарма ж так ласо зирять ці свинячі очиці на ваші гроші, мов на ваше статеве причандалля. Це техніка перверзивної провокації, причому набагато витонченіша, ніж примітивне зваблювання посмішкою (такою буде тема зустрічної реклами банку "Сос'єте женераль": "Посміхатися повинен клієнт, а не банкір"). Звабити людей одною тільки обсценічністю економіки, заскочити їх на тій розбещеній чарівливості, якою притягує їх капітал навіть у його нелюдській жорстокості. З цього погляду, рекламне гасло виголошує ось що: "Мене цікавить твій зад: баш на баш — дай мені свій зад, і я тебе взую". Треба сказать, дехто був би й не проти.

За гуманістичною мораллю обміну стоїть глибинне прагнення капіталу, карколомн хіть закону цінности, й афіша силкується ухопити саме оце змовництво, котре існує ще до економіки чи вже й після неї. Цим реклама, власне, і засвідчує, може, сама того не тямлячи, певну політичну інтуїцію.

3? Рекламні аґенції не можуть не знати, що ця упиряча фізіономія, це гидотне змовництво, цей неприхований тиск може викликати неґативну реакцію в середнього класу. Навіщо ж тоді цей ризик?

В цьому і полягає найхимерніший виверт реклами: афіша ця покликана кристалізувати спротив законові зиску й еквівалентності — задля того, щоб нав'язати споживачеві ідею про еквівалентність капіталу і зиску, капіталу й економіки (баш на баш) саме в той момент, коли це вже перестало бути правдою, коли капітал пересунув свою стратеґію, а відтак може прямо виголошувати свій "закон", адже той уже перестав бути істиною, — і виголошування цього закону є всього лиш додатковою містифікацією.

Капітал вже не живе завдяки закону економіки, а тому цей закон може стати рекламним арґументом, випасти у сферу знака і знакової маніпуляції. Економіка становить собою всього лиш кількісне розігрування цінности. Афіша виражає це на свій лад, і гроші тут є тільки приводом.

Звідси і випливає підмінний характер цієї афіші, завдяки якому вона може грати на всіх рівнях.

Наприклад:

Мене цікавить ваше підсвідоме: баш на баш — дайте мені свої марення, і я дозволю вам користуватися моїм психоаналізом.

Мене цікавить ваша смерть: баш на баш — застрахуйте своє життя, і я зроблю щасливою вашу рідню.

Мене цікавить ваша продуктивність: баш на баш — дайте мені свою робочу силу, і я дам вам змогу користатися з мого капіталу.

І подібні речі: ця афіша може слугувати "загальним еківалентом" для всіх сьогоднішніх суспільних відносин.

4? Якщо глибинне повідомлення афіші полягає не в еквівалентності, себто а=а чи баш на баш (дурних немає, і рекламники це добре знають), то, може, воно стосується додаткової вартости (того факту, що ця операція виражається для банкіра і капіталу у рівнянні: а=а+а')? Це істина (й афіша її насилу приховує), котру всі відчувають нюхом. Капітал провадить тут гру на самісінькій межі, так би мовити, поміж вовком і собакою, він майже не маскується, однак важливо не це, оскільки реклама реально має на увазі не кількісну еквівалентність і не додаткову вартість, а тавтолоґію:

не а=а

й не а=а+а'

а саме А це А,

себто: банк це банк, банкір це банкір, гроші це гроші, і ви з цим нічого не вдієте. Вдаючи, ніби вона висловлює закон економічної еквівалентности, афіша насправді виголошує імператив тавтолоґії, фундаментальне правило панування. Адже якщо банк це банк, або ж стіл це стіл, чи двічі по два буде чотири (а не п'ять, як цього хотів Достоєвський), то це і є справжня довіра до капіталу. Коли капітал говорить: "Мене цікавлять ваші гроші", то він прикидається, що має на увазі рентабельність, задля того, щоб забезпечити собі довіру. Кредит належить до царини економіки, а от довіра, котра пов'язана з тавтолоґією і підсумовує в ній ідентичність капіталістичного устрою, належить до царини символічного.

**Зворотній зв'язок, зв'язок виробника зі споживачем (англ.) — прим. пер.

====

Тут функціює той же сценарій, котрий описано в Бурдьє/Пассерона для шкільної системи: її позірна автономність дозволяє їй ефективно відтворювати структуру класового суспільства. Теж саме й тут: позірна автономність політичної економії (чи, радше, її цінність як детермінуючої інстанції) дозволяє їй ефективно відтворювати правила символічної гри капіталу, його реальне панування над життям і смертю, основою котрого виступає код, що постійно поганяє політичну економію, використовуючи її в ролі медіума, алібі, заслони для своєї непристойности.

Аби машина могла репродукувати виробничі відносини, вона має функціювати. Щоб живити систему обмінної вартости, товар повинен мати споживчу вартість. Такий був сценарій на первісному рівні. Нині симуляція вийшла на другий рівень: товар має функціювати як обмінна вартість, задля того, аби приховати, що насправді він функціює як знак і репродукує собою код (*).