Символічний обмін і смерть - Сторінка 18

В серійному виробництві об'єкти стають безнастанними симулякрами один одного, а разом з ними такими стають і люди, що їх продукують. Лише загасання ориґінальної референції дозволяє поширюватися загальному закону еквівалентностей, себто робить можливим саме виробництво.

Ввесь аналіз виробництва зазнає радикальної зміни, якщо бачити у ньому не ориґінальний процес, чи принаймні процес, що дає початок всім іншим, а, навпаки, процес поглинення всякого ориґіналу й запровадження серії ідентичних одиниць. До цієї пори виробництво і працю розглядали як потенціял, як потугу, як історичний процес, як родову діяльність — це енерґетико-економічний міт, притаманний новітній добі. Слід поставити запитання, чи не існує виробництво в загальному порядку знаків як одна особлива фаза — чи не становить воно собою, по суті, всього лиш епізод у нескінченній низці симулякрів, себто симулякр продукування, за допомогою техніки, потенційно ідентичних одиниць (об'єктів/знаків) у тяглості нескінченних серій.

Казкові потужності, що використовуються в техніці, промисловості та економіці, не повинні заслонити собою те, що, по суті, тут ідеться лише про досягнення тієї нескінченної репродуктивности, котра хоч і є викликом "природному" порядку, однак урешті-решт виявляється симулякром "другого порядку" і досить кволим уявним засобом для опанування світу. По відношенню до епохи підробки, двійників, дзеркал, театру, гри масок і позірностей епоха серійного технічного репродукування назагал набагато менша за розмахом (наступна ера симулятивних моделів, ера симулякрів третього порядку, відзначається набагато більшими масштабами).

Основні наслідки цього принципу репродукування вперше сформулював Вальтер Бен'ямін в своїй праці "Витвір мистецтва в епоху його технічного відтворення". Він показує, що репродукування поглинає процес продукування, при цьому міняються його цільові настанови, стає зовсім іншим статус продукта і продуцента. Він доводить це на прикладі мистецтва, кінематоґрафа і фотоґрафії, оскільки саме тут у ХХ сторіччі відкрилися нові території, де відсутні традиції "класичного" продукування, й ці території від самого початку перебувають під знаком репродукування, — втім, нам відомо, що сьогодні все матеріяльне виробництво перебуває в цій сфері. Ми знаємо, що сьогодні на рівні репродукування, — моди, масмедій, реклами, інформаційно-комунікативних мереж, — на рівні того, що Маркс поблажливо називав непродуктивними видатками капіталу (ось вона, іронія історії!), себто у сфері симулякрів і коду, набувають своєї єдности загальні процеси капіталу. Бен'ямін уперше (трохи згодом це зробив і Маклюен) усвідомив техніку не як "продуктивну силу"(на чому замкнувся марксистський аналіз), а як медіума, як форму і принцип всього новітнього покоління смислів. Один лише факт, що якась річ може бути репродукована в двох однакових примірниках, є вже революцією: згадаймо хоча б, як були вражені неґри, уздрівши дві однакові книги. І нехай ці два технічні витвори будуть еквівалентні з погляду суспільно необхідної праці — в далекосяжній перспективі це не так істотно, як саме серійне повторення одного й того ж об'єкта (а з ним індивідів як робочої сили). Як медіум, техніка бере гору не тільки над "змістом" продукта (його споживчою вартістю), але й над робочою силою, з якої Маркс намагався зробити революційний зміст виробництва. Бен'ямін і Маклюен дивилися глибше, ніж Маркс: вони побачили, що справжній зміст, справжній ультиматум полягав у самому репродукуванні. А продукування (виробництво) як таке не має сенсу — його соціяльна доцільність губиться в серійності. Симулякри беруть гору над історією.

Втім, ця стадія серійного репродукування (стадія промислового механізму, конвеєра, розширеного репродукування тощо) є вкрай ефемерною. Щойно мертва праця бере гору над живою працею, себто як тільки настає кінець первісного нагромадження, серійне продукування відходить на задній план, поступаючись ґенеративним моделям. І тут відбувається переворот у тім, що стосується таких явищ, як походження і мета, позаяк усі форми міняються з того моменту, коли їх уже не механічно репродукують, а наперед задають, виходячи з їхньої репродукованости, з дифракції ґенеративного ядра, що іменується моделлю. Тут ми опиняємося серед симулякрів третього порядку. Тут уже немає підробки ориґіналу, як у симулякрах першого порядку, немає і чистої серійности, як у симулякрах другого порядку, — тут існують моделі, й із них, модулюючи свої відмінності, витікають усі форми. Сенс має лише прив'язка до моделі, і вже ніщо не зумовлюється своєю метою, а витікає із моделі, з "референтного позначника", що мислиться у вигляді упередженого цільового настановлення і єдиної, виключної правдоподібности. Ми стоїмо перед симуляцією в новітньому значенні цього слова, для котрої індустріялізація є всього лиш первісною формою. Врешті-решт засадничою тут є не серійна репродуктивність, а модуляція, не кількісні еквіваленти, а розрізняльні опозиції, не закон еквівалентностей, а підміна елементів, — не ринковий закон вартости, а структурний закон цінности. В техніці чи економіці слід шукати не секрети коду, а, навпаки, саму можливість промислового виробництва треба шукати в ґенезі коду й симулякрів. Кожен новий порядок симулякрів підпорядковує собі попередній. Як підробка була затягнута в серійне виробництво (таким чином і все мистецтво перейшло до стану "машинности"), так і ввесь порядок виробництва сьогодні обертається в операційну симуляцію.

Дослідження Бен'яміна й Маклюена розташовані на межі репродукування й симуляції. В точці, де зникли референтні підстави, а продукування набуло карколомної кругобіжности. Тут вони становлять вирішальний поступ у порівнянні з дослідженнями Веблена і Гобло — останні, приміром, описуючи знаки моди, все ще посилаються на класичну конфіґурацію: знаки утворюють розрізняльний матеріял, вони мають цільові настановлення і вживаються для престижу, статусу, соціяльної диференціяції. Вони розробляють сучасну стратеґію, котра відповідає стратеґії зиску й товару в Маркса, у той момент, коли можна було ще говорити про споживчу вартість знака чи робочої сили, коли назагал ще можна було вести мову про економіку, бо іще існувала Підстава знака і Підстава виробництва.

МЕТАФІЗИКА КОДУ

Лейбніц, людина математичного розуму, вбачав у містичній елеґантності бінарної системи, що включає в себе тільки нуль і одиницю, образ божистого творіння. На його думку, одиничність Верховної Істоти здатна за допомогою бінарних операцій вивести з небуття все, що існувало.

(Маклюен)

Найбільші симулякри, які створила людина, переходять зі світу природних законів до світу сил і силових напруг, сьогодні ж — до світу структур та бінарних опозицій. Після метафізики буття і позірности, після метафізики енерґії й детермінізму — метафізика недетермінованости й коду. Кібернетичний контроль, ґенеративні моделі, модуляції відмінностей, feed-back(*), запитання/відповідь і т.п. — така новітня операційна конфіґурація (промислові симулякри були всього-навсього операторними). Її метафізичним принципом виступає бінарність (Бог у Лейбніца), а пророк її — ДНК. І справді, "ґенеза симулякрів" своєї доконаної форми набуває сьогодні якраз у ґенетичному коді. Внаслідок неухильного знищення референцій і цільових настановлень, утрати подібностей і призначень постає бінарний знак програмування, "значущість" якого має суто тактичний характер, цей знак розташований на середхресті інших сиґналів (часток інформації/тестів), і його структура відповідає структурі мікромолекулярного коду запиту і контролю.

====

*Зворотній зв'язок (анґл.) — прим. пер.

====

На цьому рівні питання про знаки, їхнє раціональне призначення, їхнє реальне та уявне, про те, що вони витісняють, про те, що вони приховують, про ілюзію, котру вони вимальовують, про що вони мовчать чи про їхні паралельні значення, — всі ці питання втрачають свою вагу. Ми вже переконалися, що складні й багаті на ілюзії знаки першого порядку з настанням епохи машин зробилися грубими, непрозорими, промисловими, повторюваними, позбавленими відлуння, операторними дійовими знаками. Наскільки ж радикальнішими виявляються знаки коду, — їх неможливо прочитати, вони не підлягають жодним інтерпретаціям, на глибину цілих світлових літ вони поховані у вигляді проґрамних матриць в "біолоґічному" тілі, — чорні скриньки, де зріють всі команди, всі відповіді. Це кінець театру репрезентації, знакового простору, знакового конфлікту і знакового безгоміння — лише чорна скриня коду, молекула, що виробляє сиґнали, котрі нас просвічують напрозір, пронизують запитаннями/відповідями, немов сиґнальними променями, невідступно тестують нас за нашою ж таки проґрамою, що записана в клітинах. В'язнична камера, електронний елемент, партійний осередок, мікробіолоґічна клітина — все це не що інше, як намагання знайти найменшу неподільну частку, орґанічний синтез якої здійснювався б за показниками коду. Але й код становить собою всього-навсього ґенеративну ґенетичну матрицю, в якій міріяди перехрещень продукують всі можливі запитання і розв'язання, — і залишається тільки обрати (а кому?) Жодної мети немає в цих "запитань" (інформаційно-сиґнальних імпульсів), окрім відповідей, що носять ґенетично незмінний характер або ж модулюються найдрібнішими випадковими відмінностями. Це радше лінійний чи навіть одновимірний простір — клітинний простір, де безнастанно ґенеруються одні й ті ж сиґнали, що скидаються на гарячкову жестикуляцію в'язня, котрий з'їхав із глузду від самотности й одноманіття. Такий він і є, ґенетичний код: незрушний, мов платівка, яку заклинило у програвачі, а ми — просто елементи цього програвача. Разом з детермінованістю зникає аура знака, самe його значення: через кодування і наступну дешифрацію запису відбувається розрішaння знака.

Таким є симулякр третього, нашого порядку, такою є ота "містична елеґантність бінарної системи, що складається із нуля та одиниці", звідки постали всі істоти, таким є статус знака, у якому наступає кінець сиґніфікації, — ДНК чи операційна симуляція.

Все це пречудово підсумував Сібіок ("Ґенетика й семіотика" в часописі "Версус"):

"Численні спостереження підтверджують гіпотезу про те, що внутрішній світ орґанізмів прямо походить від початкових форм життя.