Символічний обмін і смерть - Сторінка 4

- Жан Бодріяр -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Таке символічне насильство повсюдно прочитується у знаках, — аж до знаків революції.

Структурна революція цінности призвела до занепаду всіх баз "революції". Втрата референцій смертельно вражає передовсім революційні референції, котрі від жодної суспільної субстанції виробництва, від жодної істини робочої сили вже не отримують упевнености в перевороті. Адже робота вже не є силою, вона стала знаком поміж знаками. Як і решта подібних явищ, вона виробляється і споживається. Вона обмінюється на неробство, дозвілля, підлягаючи загальній еквівалентності, вона має властивість комутації з усіма іншими секторами повсякденного життя. Нітрохи не зазнавши "відчуження", вона все ж більше не виступає площиною своєрідного історичного "праксису", який породжує своєрідні суспільні відносини. Як і більшість практик, вона є тепер просто сукупністю позначальних операцій. Вона входить до загального опорядження життя, себто у його знакову облямівку. Вона перестала бути навіть мукою, історичною проституцією, зворотній аспект якої ще залишав надію на те, що врешті-решт настане розкріпачення (чи, як вважав Ліотар, площиною втіхи робітничого класу, здійсненням його найзапекліших бажань за умови цілковитого приниження його цінности під ярмом капіталу). Все це вже перестало бути правдою. Знакова форма оволоділа працею, щоб позбавити її будь-якого історичного чи лібідового значення і поглинути її у процесі власного відтворення — операція знака полягає у його самодублюванні, котре ховається за порожнім натяком на те, що він означає. Колись праця могла означати певну реальність виробництва, реальність суспільної мети, що полягала у нагромадженні багатства. Навіть якщо її експлуатував капітал і додаткова вартість, — адже саме тут вона зберігала споживчу вартість для розширеного відтворення капіталу і для його остаточного знищення. В будь-якому випадку вона була просякнута доцільністю, — хоч трудівник і був поглинутий простим відтворенням своєї робочої сили, все ж не можна було сказати, що процес виробництва переживався ним як безглузда повторюваність. Праця революціонізує суспільство вже самою своєю мерзотністю — як товар, чий потенціял завжди перевищує просте відтворення цінности.

Сьогодні не так: праця вже перестала бути продуктивною, вона стала ре-продуктивною, себто вона відтворює прикутість до праці як загальний габітус суспільства, котре вже навіть і не знає, чи є в нього бажання щось виробляти, чи ні. Жодних виробничих міфів, жодних виробничих змістів: національні баланси відображають лише зашифроване, статистичне, позбавлене смислу зростання економіки — інфляція рахівницьких знаків, котрі неспроможні навіть вичарувати примару колективної волі. Сам пафос цього зростання помер — як і пафос виробництва, останньою божевільною, параноїдальною напругою котрого він був, — сьогодні ж він спадає у цифрах, і в нього ніхто вже не вірить. І тим більшою постає необхідність відтворювати працю як суспільну афектацію, як рефлекс, як мораль, як згоду, як реґулювання, як принцип реальности. Але це принцип реальности коду — велетенський ритуал знаків праці, який розпросторюється на всеньке суспільство, і не має значення, чи продукує він що-небудь, важить те, що він займається репродукуванням самого себе. Соціялізація за допомогою ритуалу, за допомогою знаків набагато ефективніша, ніж за допомогою злютованих енерґій виробництва. Все, що від вас вимагають, — це не виробляти, не долати себе в зусиллі (ця класична етика радше видаватиметься підозрілою), а соціялізуватися. Набувати цінности лише як елементи, що взаємно співвідносяться поміж собою, — згідно зі структурною дефініцією, яка набирає тут свого соціяльного розмаху. Функціювати як знак у загальному сценарії виробництва, адже робота і виробництво функціюють зараз лише як знаки, як елементи, що комутуються з неробством, споживанням, спілкуванням тощо. Множинне, безнастанне, вируюче співвіднесення з усією мережею знаків. І таким чином праця, позбавлена своєї енерґії і субстанції (й у всіх відношеннях будь-якої інвестиції), воскресає як модель соціяльної симуляції, втягуючи за собою до непевної сфери коду всі інші катеґорії політичної економії.

Дивує і непокоїть це раптове занурення у якесь вторинне існування, відокремлене від вас цілісіньким огромом попереднього життя, — адже в традиційному процесі праці було щось таке звичне, інтимне. Навіть конкретність експлуатації, насильницька соціяльність праці несли в собі якийсь близький сенс. Сьогодні немає нічого подібного — і це залежить не стільки від оперативної абстракції процесу праці, про яку так багато написано, скільки від переходу всього значення праці в операційну площину, де воно перетворюється на плинну змінну величину, захоплюючи з собою все уявне з попереднього життя.

*

Потойбіч автономізації виробництва як режиму (за конвульсіями, суперечностями і революціями, котрі йому внутрішньо притаманні) потрібно угледіти, як виникає код виробництва. Такого масштабу набув він сьогодні, наприкінці "матеріялістичної" історії, котра здужала його леґалізувати як принцип реального поступу суспільства (за Марксом, і мистецтво, і реліґія, і право, і подібні явища — все це не має власної історії, лише виробництво має свою історію чи, радше, воно саме є історією, воно становить її основу. Неймовірна побрехенька про працю і виробництво як історична підстава і загальнолюдська модель виконання).

Кінець оцієї реліґійної автономізації виробництва дозволяє зауважити, що все це могло б бути вироблено (цього разу як постановка і сценарій) ще за недавньої пори, та ще й із цілями, котрі геть відрізняються від внутрішніх цільових настанов (разом із революцією), що їх продукує виробництво.

Аналізувати виробництво як код означає пронизати матеріяльну очевидність машин, фабрик, робочого часу, виробництва, платні, грошей, а також і більш формальну, однак "об'єктивну" очевидність додаткової вартости, ринку, капіталу — задля того, щоб прийняти правила гри: зруйнувати лоґічний ланцюжок інстанцій капіталу, і навіть критичний ланцюжок марксистських катеґорій, котрі його аналізують і становлять не що інше, як подобу вторинного рівня капіталу, його критичну подобу, — щоб відмітити елементарні позначники виробництва, соціяльні відношення, котрі утворює це виробництво, себто всі ті явища, котрі назавжди поховані під історичними ілюзіями виробників (і теоретиків).

ПРАЦЯ

Робоча сила — це не потуга, це дефініція, аксіома, і її "реальне" оперування в процесі праці, її "споживча вартість" становить усього лиш дублювання цієї дефініції в операціях коду. Саме на рівні знака (не на рівні енерґії) насильство набуває фундаментального характеру. Механізм капіталу (а не закону) грає на додатковій вартості — нерівноцінності платні й робочої сили. Та якби навіть й існувала між ними рівноцінність, себто якби додатковій вартості настав кінець, навіть якби сталася відміна платні (себто продажу робочої сили), людина все ж залишилася б позначена цією аксіомою, цією рокованістю на виробництво, цією таїною праці, яка пронизує її мов стать. Ні, працівник — це не людина, це не чоловік і не жінка, він має свою власну стать — стать робочої сили, що приковує його до певної цілі, він позначений нею, як жінка своєю статтю (своєю статевою дефініцією), як неґр кольором своєї шкіри — всі вони є знаками й нічим іншим.

Слід розрізняти те, що стосується лише режиму виробництва — і те, що стосується його коду. Перш ніж стати елементом ринкового закону вартости, робоча сила становить собою передовсім статус, структуру підпорядкування коду. Перш ніж стати обмінною чи споживчою вартістю, вона, як і будь-який товар, уже становить знак оперативного перетворення природи на цінність — і це те, чим визначається виробництво і становить фундаментальну аксіому нашої культури, а не якоїсь іншої. Набагато глибше, ніж залягають кількісні еквівалентності, струмує сиґнал, який пронизує передовсім товар: відрив природи (і людини) від недетермінованости, щоб підпорядкувати її детермінованості цінністю. В будівничій несамовитості бульдозерів, автострад, "інфраструктур", в цивілізаційному шалі виробничої ери відчувається намагання не залишити в світі й крихти невиробленого, усе позначити виробництвом, навіть без надії на приріст багатства, — виробляти задля позначення, продукувати задля репродукування позначених людей. Хіба сьогоднішнє виробництво — це не терор коду? Це знову стає так само зрозуміло, як і для перших поколінь індустріяльної доби, які ставилися до машин, як до абсолютних ворогів, носіїв загального деструктурування, — так було ще до того, як розвинулася солодка мрія про історичну діялектику виробництва. Луддистські бунти, які потроху спалахували по всіх усюдах, дикунська лють, із якою нівечилися знаряддя виробництва (і передовсім вона спрямовувалася на самих себе як продуктивну силу), всеохопний саботаж і прогулювання виразно засвідчували крихкість виробничого устрою. Трощити механізми — це акт божевілля, адже це знаряддя виробництва, адже їхня майбутня споживча вартість і надалі буде зберігати свою амбівалентність. Та якщо руйнуються цілі цього виробництва, то руйнується і пошана до засобів, і механізми виказують їхню справжню мету, виступаючи як оперативні, прямі й безпосередні знаки соціяльного відношення до смерти, котру втілив капітал. І вже ніщо не стане на заваді негайному знищенню цих знаків. В цьому сенсі луддисти були набагато проникливіші од Маркса щодо перспектив промислового устрою, і сьогодні вони майже взяли реванш, — за катастрофічним кінцем цього процесу, куди залучив нас той таки Маркс у діялектичній ейфорії від продуктивних сил.

*

Праця є знаком не в сенсі престижних конотацій, які можуть пов'язуватися з якимсь типом роботи, ба навіть у сенсі переходу на вищий рівень, яким виступає платня і праця для алжирського імміґранта з погляду його племінної спільноти, для марокканського парубійка з Верхньої Вольти, єдина мрія котрого полягає в тому, щоб улаштуватися в "Сімка", та ще для жінок у нашій країні. В цьому сенсі праця зводиться до певної і тільки їй властивої цінности — зростанню чи диференціюванню статусу. За новітнім сценарієм праця вже не випливає з такого референтного визначення знака.