Синій птах - Сторінка 4

Ось і вони...

Праворуч увіходять ФеяіДушаСвітла, за ними — Тільтіль

і Мітіль.

Фея. Ну?.. Що це таке?.. Чому ви причаїлись у кутку, мов заколотники?.. Час вам рушати... Я вирішила: вашим поводирем на час мандрівки буде Душа Світла... Ви всі коритиметесь їй, наче мені самій... Я передаю їй чарівну паличку... Діти сьогодні ввечері навідають померлих Дідуся з Бабусею... Ви ж виявите чемність і з ними не підете... Вони повечеряють із небіжчиками, а ви тим часом підготуєте все необхідне для завтрашнього тривалого переходу... Ну ж бо! Всі — по місцях! Рушаймо!

Киця (облудливо). Я саме це їм і казала, пані Феє... Закликала всіх відважно й сумлінно виконувати свої обов'язки. На жаль, Пес щоразу мене перебивав...

Пес. Що?.. Ну, начувайся!..

Хоче накинутись на Кицю, однак Тільтіль зауважив цей порив і зупинив його, погрожуючи.

Тільтіль. Годі, Тіло!.. Стережись: якщо ти ще бодай раз...

Пес. Мій боженьку, ти ж не знаєш... Вона ж...

Тільтіль (погрожує Псові). Тихо!..

Фея. Годі вже!.. Нехай Хліб на сьогодні передасть клітку Тільтілю... Можливо, Блакитний Птах заховався в минулому, в Пращурів... Так чи так, а цією нагодою не треба нехтувати... То де ж твоя клітка, Хлібцю?..

Хліб (урочисто). Дозвольте, лише пару слів, пані Феє... (У позі оратора, який виголошує промову.) Будьте за свідків, що ця срібна клітка, котру мені довірили...

Фея (перебиває його). Годі вже!.. Без теревенів! Ми вийдемо звідси, а діти — звідти...

Тільтіль (занепокоєно). Ми підемо самі?..

М і т і л ь. Я хочу їсти.

Т і л ь т і л ь. Я теж!..

Ф е я (до Хліба). Розстібни турецького халата і вріж їм по шматочку зі свого товстезного черева...

Хліб розстібає халат, дістає ятаган і відрізає дітям два окрайці від величезного черева.

Цукор (підходячи до дітей). Дозвольте заразом пригостити вас кількома льодяничками...

Ламає один за одним усі п'ятеро пальців лівої руки й простягає їх

дітям.

М і т і л ь. Що він накоїв?.. Він зламав усі пальці...

Цукор (запобігливо). Скуштуйте їх... Вони такі смачнючі... Це справжнісінькі льодянички...

М і т і л ь (смокче льодяник). Боже, яка смакота!.. А в тебе їх багато?..

Цукор (скромно). Авжеж, скільки хочете...

М і т і л ь. А тобі не дуже боляче їх ламати?..

Цукор. Анітрохи... Навпаки: це надзвичайно вигідно — вони відразу ж відростають, тим-то в мене завжди чисті й нові пальці...

Фея. Глядіть, дітки, не їжте забагато цукру. Не забувайте: у Дідуся з Бабусею на вас чекає вечеря...

Тільтіль. Вони тут?..

Фея. Незабаром ви їх побачите...

Т і л ь т і л ь. Як це ми їх побачимо, якщо вони померли?..

Ф е я. А як це вони вмерли, якщо живуть у вашій пам'яті?.. Люди не знають цієї таємниці... Вони взагалі мало на чому знаються... А ти завдяки Діаманту побачиш: Мертві, яких пам'ятають, живуть так само щасливо, начеб і зовсім не вмирали...

Т і л ь т і л ь. А Душа Світла піде з нами?..

Душа С в і т л а. Ні. Побудьте собі з родиною самі... Я чекатиму недалечко... Не хочу вам набридати... Мене ж не запрошували...

Т і л ь т і л ь. А як до них дістатись?..

Фея. Цією ось дорогою... Ви тепер на порозі Країни Спомину. Щойно повернеш Діаманта, як одразу ж побачиш велике дерево з надписом... То й знатимеш: ти потрапив куди слід... Та не забудьте: ви маєте повернутися за чверть дев'яту... Це надзвичайно важливо... Не спізнюйтесь!.. Будьте пильні: не встигнете, то й пропадете... До зустрічі!.. (Підкликає Кицю, Пса, Душу Світла та інших.) Ходімо сюди... А діти хай собі йдуть туди...

Виходить із Душею Світла, Тваринами та іншими праворуч, діти ж виходять ліворуч.

Завіса

Картина третя

Країна Спомину

З густого туману на перший план праворуч випливає могутній дуб. До стовбура прибито табличку з написом. Світло довкола — молочне, каламутне, непроникне. Тільтіль і Мітіль опиняються під

деревом.

Тільтіль. Ось воно, дерево!..

М і т і л ь. А на ньому — табличка!..

Тільтіль. Нічого не можу прочитати... Стривай-но, ось вилізу на цей корінь... Справді, тут написано "Країна Спомину"

Мітіль. Вона тут і починається?..

Тільтіль. Так. Он стрілка!..

М і т і л ь. То де ж вони є, дідусь із бабусею?

Т і л ь т і л ь. За туманом... Ось-ось маємо їх побачити...

М і т і л ь. А я нічого не бачу!.. Своїх ніг і рук не бачу... (Пхинькає.) Мені зи-и-имно... Я не хочу більше мандрува-а-ти... Хочу додо-о-ому!..

Т і л ь т і л ь. Та годі вже! Чого це ти розрюмсалась, наче Вода... І не сором тобі?.. Така велика дівчинка плаче!.. Поглянь: туман уже розсіюється... Ми ось-ось побачимо, що за ним...

Мряка справді заворушилася: вона легшає, світлішає, випаровується й тане. Невдовзі світло трохи прозорішає, й за маревом видно оповиту заростями веселу селянську хатинку під зеленим дахом. Вікна й двері прочинені. Попід дашками — вулики, на підвіконнях — глечики з квітами, клітка, в якій спить дрізд. Біля дверей — лавка, на ній сидять старий селянин із дружиною, себто Дідусь і Бабуся Тільтіля та Мітіль. Обоє глибоко сплять.

Тільтіль (одразу ж упізнає їх). Та це ж дідусь із бабусею!..

Мітіль (плескає в долоні). Так! Так!.. Це вони! Вони!

Тільтіль (непевно). Стривай!.. Невідомо ще, чи зможуть вони рухатись... Зачекаймо за деревом...

Бабуся Тіль розплющує очі, підводить голову, потягається, позіхає, дивиться на Дідуся Тіль. Він теж поволі прокидається.

Бабуся Тіль. Маю гадку, що наші живі онучата мали б сьогодні завітати до нас...

Дідусь Тіль. Вони, певне, згадують нас. Зі мною щось негаразд, і в ногах якийсь свербіж...

Бабуся Тіль. Вони, мабуть, зовсім поруч — сльози радості забриніли мені в очах...

Дідусь Т і л ь. Ні, ні. Вони далеченько... Я ще заслабкий...

Бабуся Тіль. Кажу ж тобі: вони вже тут. До мене вернулися сили...

Тільтіль і Мітіль (вибігають із-за дуба). Ми тут!.. Тут!.. Дідусю! Бабуню!.. Це ми!.. Ми!..

Дідусь Тіль. Ага! То як?.. Що я тобі казав?.. Я був певен: вони прийдуть сьогодні...

Бабуся Тіль. Тільтілю!.. Мітіль!.. Це ти!.. Це вона!.. Це вони!.. (Силкується вибігти до них назустріч.) Ні! Бігти не можу!.. Вражий ревматизм!

Дідусь Тіль (шкутильгає до них назустріч). І я не можу... Все через цю милицю... Ходжу на ній, відколи впав із великого дуба...

Діти, Бабуся й Дідусь гаряче цілуються.

Бабуся Т і л ь. Як же ж ти виріс і зміцнів, Тіль-тільчику!..

Дідусь Тіль (погладжуючи волосся Мітіль). А Мітіль!.. Поглянь!.. Яке в неї волоссячко, які оченята!.. Красуня!.. А як чудово пахне!..

Бабуся Тіль. Ходіть, я ще вас поцьомаю!.. Сідайте до мене на колінця!..

Дідусь Тіль. А меш — зась?..

Бабуся Т і л ь. Ні, ні! Спершу — до мене!.. Як там ведеться татку й мамці?..

Тільтіль. Чудово, бабусю... Коли ми пішли, вони спали...

Бабуся Тіль (милується ними й пестить). Господи! Які ви гарненькі й чистенькі!.. Тебе вимила матуся?.. І панчішки в тебе цілісінькі!.. Колись було я їх церувала.

Чому ж ви до нас не заходите частіше?.. Ми такі раді!.. Вже стільки місяців нікого не бачили! Ви зовсім забули нас...

Тільтіль. Але ж ми не могли, бабуню... Сьогодні ми тут лише завдяки Феї...

Бабуся Тіль. А ми завжди чекаємо відвідин живих... Вони так рідко заходять до нас... Пождіть, коли ж це ми бачилися востаннє?.. Коли?.. А! На день Усіх Святих, як ото били церковні дзвони...

Т і л ь т і л ь. На день Усіх Святих?.. Того дня ми навіть із дому не виходили, бо сильно застудилися...

Бабуся Тіль. Але ж ви згадували нас...

Тільтіль. Так...

Бабуся Тіль. Так-от, щоразу, як ви згадуєте нас, ми прокидаємось і зустрічаємось...

Т і л ь т і л ь. Як це? Варто лише...

Бабуся Тіль. Ну, звісно... Ти ж і сам це добре знаєш...

Т і л ь т і л ь. Та ні, я не знав...

Бабуся Тіль (Зо Дідуся Тіль). Дивні вони там, нагорі... Вони ще не знають... То вони нічого не навчились?..

Дідусь Тіль. Так само, як і за наших часів... Живі весь час мелють дурниці про Інших...

Т і л ь т і л ь. То ви весь час ото спите?..

Дідусь Тіль. Авжеж, спимо чимало... Поки нас не збудить згадка Живих... Коли життя скінчилось, незле й поспати... Але ж як приємно іноді прокинутись!..

Т і л ь т і л ь. То ви померли не насправжки?..

Дідусь Тіль (аж підстрибнувши). Га?.. Що він сказав?.. Він уживає якісь незрозумілі слова... Це, мабуть, нове слово, нова вигадка?..

Тільтіль. Слово "померли"?..

Дідусь Тіль. Еге, оце слово... Що воно значить?..

Тільтіль. Те, що більше не живеш... Дідусь Тіль. Які вони кумедні там, нагорі!

Т і л ь т і л ь. А вам добре тут?..

Дідусь Тіль. Та незле, незле... А якби за нас іще й молились...

Тільтіль. Тато казав, що молитися більше не треба...

Дідусь Тіль. Треба, треба... Коли молишся, згадуєш...

Бабуся Тіль. Так, так. А якби ви до нас іще частіше навідувались, було б зовсім добре... Пригадуєш, Тіль-тілю?.. Минулого разу я спекла вам смачного яблучного пирога... Ти так нажерся, що шлунок гуркотів...

Т і л ь т і л ь. Та я не їв яблучних пирогів од минулого року... Цього року яблук не було...

Бабуся Тіль. Не мели дурниць... Тут вони є завжди...

Т і л ь т і л ь. Та це ж не одне й те саме...

Бабуся Тіль. Чому це? Чому не одне й те саме?.. Все одне й те саме, бо й цьоматись можна...

Тільтіль (дивиться на Дідуся, а тоді — на Бабусю). Ти анітрохи не змінився, дідусю, анітрохи... Та й бабуся анітрішки не змінилася... Ви лише погарнішали...

Дідусь Тіль. Еге ж, гріх Бога гнівити... Ми не старіємо... А ви, ви от ростете!.. Добре вас жене!.. Ось на дверях зарубка з минулого разу... Із дня Всіх Святих... Ну ж бо, стій рівно!.. (Тільтіль стає проти дверей.) На цілих чотири пальці вищий!.. Багатенько!.. (Мітіль теж стає проти дверей.) А Мітіль — на чотири з половиною пальці!.. А не бий вас лиха година! Ач як повиростали, ач як!..

Тільтіль (роззираючись довкола, захоплено). Усе як і було, усе на своїх місцях!.. Але ж усе покращало!.. Ось годинник із великою стрілкою, від якої я відламав кінчика...

Дідусь Тіль. А ось супова миска без держака... Т і л ь т і л ь. А ці двері я продірявив, коли знайшов буравчика...

Дідусь Тіль. Еге ж, ти чимало в нас нашкодив!..

А онде слива, на яку ти любив залазити, як мене не було вдома... На ній досі смачні червоні сливи...

Т і л ь т і л ь. Та вони ще кращі!..

М і т і л ь. А он старий дрізд!.. Він іще співає?.. Дрізд прокидається і співає на повен голос.

Бабуся Тіль. От бачиш... Щойно згадаєш його...

Тільтіль (помічає, що дрізд насправді блакитний, вражено).