Синій птах - Сторінка 6

Так, пані, якщо ваша ласка... Прошу, скажіть мені, де він...

Н і ч. Навіть і гадки не маю, мій юний друже... Я певна лише ось у чому: тут його немає... Я ніколи його не бачила...

Тільтіль. Еге! Душа Світла казала, що він тут, а вона ніколи не говорить абищо... Будьте ласкаві, дайте мені ключі від дверей!..

Ніч. Але ж, серденько, зрозумій мене: я не можу віддати ключі першому-ліпшому... Я стережу всі таємниці Природи. Я відповідаю за них, і мені суворо заборонили розкривати їх бозна-кому, надто ж — дитині...

Т і л ь т і л ь. Ви не маєте права відмовляти Людині... Я це знаю...

Н і ч. І хто ж тобі таке сказав?..

Тільтіль. Душа Світла...

Ніч. Знову ця Душа Світла!.. Вічно ця Душа Світла!.. Що це вона суне свого носа до чужого проса?..

Пес. Мій боженьку! А хочеш, я силою відберу в неї ключі?..

Тільтіль. Тихо! Вгамуйся й поводься чемно!.. (До Ночі.) Будьте ласкаві, пані, дайте мені ключі...

Н і ч. Ти принаймні маєш знак?.. Де він?..

Тільтіль (торкається капелюшка). Ось... Діамант...

Н і ч (приречено). Нехай собі... Ці ключі відмикають усі двері зали. Хай на себе плачеться, як його спіткає лихо... Я ні за що не відповідаю.

Хліб (украй занепокоєно). А хіба це небезпечно?..

Ніч. Небезпечно?.. Ще б пак! Я не знаю, як би й собі вберегтися, коли б відчинилися деякі з оцих бронзових дверей, адже за ними — безодня... У залі в кожній із базальтових печер сховані всенькі лиха, всі бичі, всі хвороби, всі страхіття, всі катаклізми, всі таємниці, котрі — відколи світ світом — вражають людське життя... Завдяки долі я насилу спромоглася їх там ув'язнити. Запевняю вас, мені ой як важко тримати ці норовливі створіння в покорі... Ви ж бачили, що діється, коли випадком хтось із них утікає і з'являється на Землі...

X л і б. З огляду на мій поважний вік, багатющий досвід і безмежну відданість дітям, природно, що саме я виконую обов'язки їхнього опікуна. Ось чому, пані Ноче, дозвольте мені поставити вам одне запитання...

Н і ч. Прошу...

Хліб. Куди треба втікати в разі небезпеки?.. Н і ч. Втекти неможливо.

Тільтіль (бере ключі й піднімається на першу сходинку). Почнемо звідси... Що там, за цими бронзовими дверима?..

Н і ч. Здається, Примари... Я їх уже давненько не відчиняла й не випускала...

Тільтіль (вкладає ключа до замкової щілини). Гляньмо... (До Хліба.) Клітка для Блакитного Птаха у вас?..

Хліб (клацаючи зубами). Я не боюсь, аніскілечки. Та чи не вважаєте ви за краще замість відчинити, ліпше подивитися в замкову щілину?..

Тільтіль. Вашої ради я не питався...

Мітіль (раптом заходиться плачем). Я боюся!.. Де Цукор?.. Я хочу додому...

Цукор (запобігливо, догідливо). Тутечки, панночко, тутечки я... Не плачте, ось відломлю котрийсь із пальців і дам вам льодяничка...

Тільтіль. Годі вже...

Повертає ключа в замку і обережно прочиняє двері. Звідти тут-таки вислизають з півдесятка Примар різної чудернацької форми й умить розбігаються навсібіч. Нажаханий Хліб відкидає клітку і ховається в глибині зали. Тим часом Ніч женеться за Примарами й гукає Тіль-тілеві:

Н і ч. Мерщій!.. Мерщій!.. Зачини двері!.. Вони ж усі повтікають, і ми не зможемо їх завернути!.. Знай собі нудьгують у печері, відколи Людина не зважає на них... (Женеться за Примарами й силкується загнати їх до в'язниці зміїною нагайкою.) Допоможіть мені!.. Сюди! Сюди!..

Т і л ь т і л ь (до Пса). Та допоможи ж їй, Тіло! Ату!..

П е с (з гавканням кидається до Примар). Гав! Гав! Гав!..

Т і л ь т і л ь. А де ж це Хліб?..

X л і б (з глибини зали). Я тутечки, біля дверей... Пильную, щоб вони не повтікали...

Котрась із Примар завернула в його бік. Хліб дременув од неї прожогом, репетуючи від жаху.

Н і ч (ухопила за барки трьох Примар). Кажу ж вам, сюди!.. (До Тільтіля) Прочини трішечки двері... (Заштовхує Примар до печери.) Отак! Тепер усе гаразд!.. (Пес пригнав іще двох Примар.) А! Ще й ці!.. Ну ж бо! Мерщій! На місце!.. Ви ж знаєте: виходите лише на день Усіх Святих.

Замикає двері.

Тільтіль (простує до наступних дверей). А що тут?..

Н і ч. Нащо тобі воно?.. Кажу ж тобі: Блакитний Птах ніколи сюди не залітав... Та як собі хочеш... Відчиняй, коли тобі аж так кортить... Там Хвороби...

Тільтіль (вклавши ключа до замка). Треба стерегтись відчиняючи, еге ж?

Н і ч. Та ні, не доконче... Вони вже вгамувалися, бідахи... Безталанні... Віднедавна Людина так нещадно з ними бореться!.. А надто після відкриття мікробів... Відчини, то й сам побачиш...

Тільтіль прочиняє дверцята. Ніхто не вийшов.

Тільтіль. Вони не виходять?

Н і ч. Я ж тебе попереджала — більшість нездужає, знай журиться собі... Лікарі поводяться з ними зле... Зайди на хвильку, то й побачиш на власні очі...

Тільтіль заходить до печери й за мить повертається.

Тільтіль. Блакитного Птаха там нема. Ваші Хвороби, либонь, дуже хворі... Вони похилили голівки... (Маленька Хвороба в домашніх капцях, халатику й нічному ковпаку вибігає з печери і гасає по залі.) Ой! Якесь маля втекло!.. Хто це?..

Н і ч. Дрібниця, то найменшенький, Нежить... Він із тих, що їх не дуже й переслідують, тож і почувається найкраще... (Підкликає Нежить.) Ходи сюди, маленький! Зарано ще тобі. Почекай весни...

Нежить, кахикаючи, втираючи носа та чхаючи, повертається до печери, а Тільтіль зачиняє за ним двері.

Тільтіль (підходячи до наступних дверей). Ну ж бо, відчинімо ці!.. Хто там?..

Н і ч. Стережись!.. Там — Війни... Вони могутніші й жахливіші, ніж будь-коли. Не доведи, Господи, котрась із них вислизне!.. На щастя, всі вони доволі огрядні й неповороткі... Одначе будьмо напоготові: натиснімо на двері всі разом, щойно ти зазирнеш до печери...

Тільтіль надзвичайно обережно прочинив двері й, зазирнувши у шпаринку до печери, тут-таки відсахнувся.

Тільтіль. Мерщій! Мерщій!.. Натискаймо!.. Вони помітили мене!.. Сунуть сюди!.. Вони ось-ось відчинять двері!..

Н і ч. Нумо, гуртом! Насідайте!.. Хлібцю, що ви там робите?.. Насідайте гуртом!.. Оце так силачі!.. А! Нарешті!.. Відступили... Саме час... Ти бачив їх?..

Т і л ь т і л ь. О! Так... Страхітливі велетні!.. Гадаю, Блакитного Птаха в них нема...

Ніч. Звісно, немає... Вони б його зжерли одразу... То як? Годі вже? Ти ж бачиш: шукати його тут — марно...

Т і л ь т і л ь. Я маю оглянути все... Так сказала Душа Світла...

Н і ч. "Так сказала Душа Світла"! Легко говорити, як сам боїшся й тишком сидиш удома...

Тільтіль. Ходімо до наступних дверей... Хто це там?..

Н і ч. Тут замкнено Темних Духів і Страхіть.

Тільтіль. Можна, я відчиню?..

Н і ч. Звісно... Вони такі ж тишки, як і Хвороби...

Тільтіль (сторожко прочиняє двері й боязко зазирає до печери). Та їх там немає...

Н і ч (і собі зазирає до печери). Агов! Що вам, Темні Духи?.. Вийдіть на хвильку, вам корисно трохи розім'ятись... Та й вам теж, Страхіття... Нема чого боятися!.. (Кілька Темних Духів і Страхіть у подобі жінок, закутаних відповідно в чорні й зелені серпанки, роблять два-три боязкі кроки за межі печери, однак за першим же порухом Тільтіля хутко ховаються.) Стривайте! Куди це ви?.. Це ж дитина, вона вас не скривдить... (До Тільтіля.) Вони стали страшенно сором'язливі, окрім хіба найбільших, котрі зачаїлись по кутках...

Тільтіль (зазираючи вглиб печери). Ой! Які ж вони страшнючі!..

Н і ч. Вони на ланцюгах... Лише вони не бояться Людини... Та зачини двері, не дратуй їх...

Тільтіль (підходить до наступних дверей). Ти ба!.. Ці двері темніші за попередні... Що за ними?..

Н і ч. За ними кілька Таємниць... Якщо тобі аж так кортить, відчини їх... Та не заходь усередину. Стережися!.. А ми всі маємо приготуватись і замкнути двері відразу ж, як ти зазирнеш усередину...

Тільтіль (надзвичайно обережно прочиняє двері й боязко просовує туди голову). Брр! Оце так холоднеча!.. Навіть очі обпікає!.. Зачиняйте!.. Мерщій!.. Насідайте ж!.. Вони насуваються!.. (Ніч, Пес, Киця і Цукор зачиняють двері.) О! Я бачив таке!..

Н і ч. Що, власне?..

Тільтіль (вражений). Не знаю... Щось жахливе!.. Там сиділи якісь безокі чудиська!.. А хто був отой велетень, що ледь не спіймав мене?..

Н і ч. Мабуть, Мовчання. Воно охороняє вхід... То що, злякався-таки?.. Ти зблід і весь тремтиш...

Тільтіль. Так... Я й гадки не мав... Я ніколи не бачив... От і руки змерзли...

Н і ч. Це тільки квіточки... Найгірше — попереду, якщо не припиниш пошуків...

Тільтіль (підходячи до наступних дверей). А як щодо цих?.. Так само страшно?..

Н і ч. Ні, там усього потроху... Я складаю там не вжиті Зірки, мої улюблені Пахощі та Світіння, як-от Блукай-вогні чи Світлячки. Там замкнуто також Росу, Солов'їні Співи та ще дещо...

Тільтіль. Отож-бо й воно... Зірки, Солов'їні Співи... Птах має бути тут.

Н і ч. Відчини, коли хочеш. Все це тобі не зашкодить...

Тільтіль широко прочиняє двері. Із печери тут-таки вибігають Зірки в подобі прекрасних дівчат у серпанках, що виблискують різнобарвним світінням. Вони розсотуються по залі, ведучи довкола колон і на сходах чарівні танки у зблисках присмерку. До них долучаються ледве зримі Блукай-вогні, Світлячки, Пахощі Ночі та прозора Роса. Водночас із печери долинають і розливаються по всьому палацу Солов'їні співи.

Мітіль (захоплено плескає в долоні). Ой! Які гарнесенькі панянки!..

Т і л ь т і л ь. А як вони добре танцюють!.. Мітіль. Вони так солодко пахнуть!.. Т і л ь т і л ь. А як вони гарно співають!.. М і т і л ь. А хто це там ледве-ледве мріє?.. Н і ч. То Пахощі моєї тіні...

Т і л ь т і л ь. А хто це там, начеб зітканий зі скла?..

Н і ч. То роси лісів і долин... Та годі вам!.. Цьому не буде кінця-краю!.. Як уже підуть у танок, то їх несила потім загнати... (Плескає в долоні.) Ну ж бо, хутчіш, Зірочки!.. Не час іще для танців... Небо затягло важкими хмарами... Ну ж бо, мерщій назад!.. Бо зараз принесу сонячного променя...

Перелякані Зірки, Пахощі та інші хутко втікають до печери. За ними причиняють двері. Стихають воднораз і Солов'їні Співи.

Тільтіль (підійшовши до дальніх дверей). Аж ось і велика брама в глибині...

Н і ч (поважно). Не відчиняй її... Т і л ь т і л ь. А чому?.. Н і ч. Бо це заборонено...

Тільтіль. Отже, саме тут сховано Блакитного Птаха... Душа Світла мені казала...

Н і ч (по-материнському). Послухай мене, дитинко... Я була привітна й люб'язна до тебе... Тобі я зробила більше послуг, аніж будь-кому...