Синій птах - Сторінка 8

- Моріс Метерлінк -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Що воно таке?.. Сільські жебраки?..

Т о п о л я. Ет! Відтоді, як ви, пане Каштане, унадилися лише до великоміських бульварів...

Верба (підходить до них, настукуючи дерев'яними черевиками, й охкає). Боже ж мій! Боже ж мій!.. Знову вони прийшли втяти мені голову й руки, щоб нав'язати хмизу...

Тополя. Цитьте!.. Зі свого палацу вийшов Дуб!.. Мабуть, нездужає. Чи не здається вам, що він постарів?.. Скільки йому має бути?.. Ялина каже, буцім йому вже чотири тисячі літ, але, певне, вона перебільшує... Увага! Він скаже нам, що воно таке.

Поволі надходить Д у б. Це старий казковий сліпець, у вінці з омели та в довжелезному зеленому вбранні, гаптованому мохом і лишаєм. Сива борода розмаюється на вітрі. Однією рукою він спирається на вузлуватого костура, а другою — на юного Клен а-п о в о д и р я. Блакитний Птах сидить у дуба на плечі. Дерева вишиковуються рядком й уклоняються йому на знак шаноби.

Т і л ь т і л ь. Та в нього ж Блакитний Птах!.. Мерщій! Мерщій!.. Сюди!.. Дайте мені його!.. Дерева. Цить!..

К и ц я (до Тільтіля). Скиньте капелюха — це ж Дуб! Д у б (до Тільтіля). Ти хто?..

Тільтіль. Тільтіль, пане... Коли я зможу взяти Блакитного Птаха?..

Дуб. Тільтіль, син лісоруба?.. Тільтіль. Так, пане...

Дуб. Твій батько заподіяв нам багато зла... У самій лише моїй родині він забив шістсот синів, чотириста сімдесят п'ять дядьків і тіток, тисячу двісті двоюрідних братів і сестер, триста вісімдесят невісток і дванадцять тисяч правнуків!..

Т і л ь т і л ь. Не знаю, пане... Він це зробив... ненавмисне...

Дуб. Навіщо ж ти прийшов сюди й нащо випустив наші душі з домівок?..

Тільтіль. Вибачте, що я Вас потурбував, пане. Та Киця казала, що Ви скажете нам, де Блакитний Птах...

Дуб. Так, я знаю: ти шукаєш Блакитного Птаха, себто велику таємницю всіх речей і щастя, щоб Люди закабалили нас іще дужче...

Тільтіль. Ні-бо, пане, я шукаю його для онуки Феї Берилюни — вона дуже хвора...

Дуб (перебиває його). Годі!.. Я не чую Тварин... Де вони? Це їх стосується так само, як і нас... Нам, Деревам, не слід перебирати на себе всю відповідальність за ті круті заходи, які ми сьогодні застосуємо... День, коли Люди довідаються про наші нинішні дії, стане днем жахливої кари... Отже, наше рішення має бути одностайне, й наше мовчання так само...

Ялина (дивиться понад верхівками інших дерев). Тварини надходять... їх веде Кріль... Ось душі Коня, Бика, Вола, Корови, Вовка, Барана, Кабана, Півня, Кози, Віслюка й Ведмедя...

У міру того як Ялина називає Тварин, вони з'являються на сцені й сідають між деревами, окрім душі Кози, яка знай собі тиняється там і сям, і душі Кабана, яка весь час риється в корінні.

Д у б. Чи всі тут?..

Кроль. Курка не зм*огла покинути свої яйця, Заєць десь собі бігає, Оленеві роги болять, Гусак нічого не зрозумів, а Індик чомусь розлютився...

Дуб. їхня відсутність надзвичайно мене засмучує... А проте нас досить... Ви знаєте, брати мої, про що йдеться... Оця дитина завдяки талісманові, викраденому в могутніх сил Землі, може заволодіти Блакитним Птахом і вирвати нашу таємницю, яку ми берегли з часів зародження Життя... Одначе ми достатньо знаємо Людину, щоб не мати жодного сумніву щодо лихої долі, на яку вона прирече нас, щойно заволодіє цією таємницею. Тому, гадаю, будь-яке вагання — це не лише — глупство, а навіть злочин! Настає вирішальна мить. Дитина мусить загинути, поки ще не пізно.

Тільтіль. Що він сказав?..

Пес (вишкіривши зуби, никає довкола Дуба). А ти бачив мої зуби, старий паралітику?..

Бук (обурений). Він ображає Дуба!..

Д у б. Це Пес?.. Проженіть його! Нам тільки зрадників бракувало!..

Киця (стиха до Тільтіля). Заберіть Пса... Це непорозуміння... Довіртесь мені — я все владнаю. Тільки якнайшвидше заберіть Пса.

Т і л ь т і л ь (до Пса). Ану геть!

Пес. Ану ж перше порву цьому старому подагрикові мохові капці!.. Ото буде сміху!..

Т і л ь т і л ь. Та замовкни вже!.. Геть!.. Іди геть, поганцю!..

Пес. Гаразд, гаразд, іду... Я повернусь, коли знадоблюся...

Киця (стиха до Тільтіля). Краще б його на ланцюг узяти, щоб не наробив дурниць... Дерева розгніваються, й усе скінчиться кепсько...

Тільтіль. Але як?.. Я загубив ланцюжка...

К и ц я. А он саме підходить Плющ, у нього тривкі пута...

Пес (гарчить). Я ще повернуся! Повернусь!.. Подагрику! Бухикало!.. Старий хирляк!.. Гнилий корінь!.. Це Киця всім заправляє!.. Ну та я тобі ще віддячу!.. Що це ти там шушукаєш, Юдо, Тигрице, Базене?! Гррр, гррр, гррр!

Киця. Ось бачите... Він усім грубіянить...

Тільтіль. Він справді нестерпний, усіх пересварить... Пане Плюшу, прошу, зв'яжіть його!..

Плющ (боязко наближається до Пса). А він не вкусить?..

Пес (гарчить). Та ні ж, навпаки!.. Він тебе зацілує... добряче!.. Стривай, от зараз побачиш!.. Підходь, підходь, купо старого мотуззя!..

Тільтіль (погрожує йому палицею). Тіло!..

Пес (плазує коло ніг Тільтіля, метляючи хвостом). Що зробити, мій боженьку?..

Тільтіль. Лягай долілиць!.. Слухайся Плюща. Дай себе скрутити, як ні...

Пес (гарчить крізь зуби, поки Плющ його ушнуровує). Мотуззя!.. Зашморг!.. Шворка на телята!.. Ужівка на свиней!.. Боженьку, поглянь. Він ріже мені лапи. Він мене задушить!..

Т і л ь т і л ь. То й що?.. Катюзі по заслузі!.. Мовчи, лежи спокійно, ти такий нестерпний!..

Пес. Однаково, дарма ти так... У них лихе на думці... Мій боженьку, стережися!.. Він* затуляє мені рота!.. Я більше не можу говорити!..

П л ю щ (зв 'язав Пса, немов пакунок). Куди його віднести?.. Я йому добряче стулив пельку!.. Слова не бовкне...

Дуб. Прив'яжіть його міцніше там, за стовбуром, до мого великого кореня... Потім вирішимо його долю... (Плющ із Тополею відносять Пса за дубовий стовбур.) Віднесли?.. Гаразд. А тепер, позбувшись цього небажаного свідка й відступника, приймімо справедливе рішення... Ніде правди діти: я схвильований... до глибини душі... мені дуже важко... Адже вперше нам надано право судити Людину і дати їй відчути всю могуть нашу... Гадаю, після всього зла, котре вона нам заподіяла, усіх кривд і бузувірств, скоєних нею, немає жодного сумніву щодо вироку...

Дерева і Т в а р и н и. Ні! Ні! Ні!.. Без вагання!.. На шибеницю!.. На смерть!.. Стільки кривди!.. За зловживання владою!.. Розчавити!.. З'їсти її!.. Зараз же!.. Зараз!..

Т і л ь т і л ь (до Киці). Що з ними?.. Вони незадово-лені?..

Киця. Не переймайтесь... Трохи дратуються, бо Весна забарилась... Покладіться на мене — я все владнаю...

Дуб. Ваша одностайність — закономірна... Тепер, аби уникнути нагінок, необхідно вирішити, який вид страти буде найдоцільніший, найзручніший, найшвидший і найнадійніший, а також треба, щоби він залишав якнайменше доказів — у разі, якщо Люди знайдуть у лісі дитячі тільця...

Тільтіль. Що таке?.. Куди це він гне?.. Мені вже набридло... Хай уже дає свого Блакитного Птаха...

Бик (виступає наперед). Найдоцільніше і найнадійніше — добряче штрикнути їх рогами в живіт. Хочете, я їх заколю?..

Дуб. Хто це говорить?..

Киця. То Бик.

Корова. Краще б сидів тихенько... Мене це не обходить... Я не втручаюсь... Мені ще треба вискубти всю траву на отій луці, залитій блакитним місячним сяйвом... Я маю ще купу справ...

Б и к. Я так само. Зрештою, я з усім згоден заздалегідь...

Б у к. Я надаю найвищу гілку для повішення...

П л ю щ. А я — петлю...

Ялина. Ая — чотири дошки на домовину...

Кипарис. Ая — місце для вічного спочинку...

Верба. Найлегше було б їх потопити в котрійсь із моїх річок... Це я беру на себе...

Липа (примирливо). Та годі вам... Хіба варто вдаватися до таких крайнощів? Вони ж іще зовсім юні... їх можна знешкодити, ув'язнивши в загороді, котру я збудувала б, насадившись довкола...

Дуб. Хто це таке каже?.. Я, здається, впізнаю медовий голос Липи...

Ялина. Справді...

Д у б. То серед нас теж є відступник, як і серед Тварин? Досі ми журилися лише зрадою Плодових Дерев, але ж то несправжні Дерева...

Кабан (поводячи своїми зажерливими очиськами). Як на мене, спершу треба з'їсти дівчинку... У неї, мабуть, дуже ніжне м'ясце...

Тільтіль. Що він меле?.. Стривай, ти...

К и ц я. Не збагну, що з ними сталося... Це все нам вилізе боком...

Дуб. Тихо!.. Треба вирішити, кому ж випаде честь завдати першого удару, хто відведе від нас найбільшу небезпеку, на яку ми наразилися від часів народження Людини...

Ялина. Саме вам, наш владарю й патріарше, випадає ця честь...

Д у б. То голос Ялини?.. Та ні, я застарий! Я сліпий, недужий, руки мене вже не слухаються... Ні, саме вам, сестрице, вічнозеленій, завжди стрункій, саме вам, свідкові народження більшості Дерев, випала слава замість мене шляхетним рухом визволити нас...

Ялина. Красно дякую, превелебний отче... Та оскільки я матиму честь поховати обидві жертви, то боюся збурити природну заздрість моїх товаришів. Як на мене, найстарший достойник після вас, із найміцнішою палицею, — то Бук...

Б у к. Ви ж знаєте: я геть червивий, та й палиця в мене непевна... А от у В'яза й Кипариса зброя надійна...

В ' я з. Я б залюбки, одначе ледве стою... Вночі Кріт вивихнув мені пальця на нозі...

К и п а р и с. Я, звісно, готовий... Але ж, як і моя сестриця Ялина, якій надано право поховати дітей, маю певну перевагу над іншими — як-от плакати над їхньою могилою... Було б нечесно аж так мене обдаровувати... Зверніться хоч би й до Тополі...

Т о п о л я. До мене?.. Схаменіться!.. Таж моє дерево ніжніше за тіло дитини!.. Та й щось нездужаю... В мене, мабуть, лихоманка... Погляньте лиш на листя... Либонь, застудилася на світанку...

Дуб (аж вибухає гнівом). Ви боїтеся Людини!.. Навіть оці беззахисні діти навіюють вам незрозумілий страх, який і перетворив вас на рабів!.. Та ні!.. Годі вже!.. Хай там як, а іншої нагоди не буде... Я, старий, сліпий, немічний, тремтячи, піду сам-один супроти споконвічного ворога!.. Де він?..

Намацуючи дорогу костуром, простує до Тільтіля.

Тільтіль (видобуває з кишені ножа). То це ти до мене присікався, старче, зі своєю довбнею?..

Інші дерева, узрівши ножа, таємничу й невідворотну зброю Людини, перелякано кричать і стають поміж Тільтілем і Дубом, спиняючи старого.

Дерева. Ніж!.. Стережіться!.. Ніж!..

Дуб (пручається). Пустіть!.. Хай собі!.. А хоч би й сокира!.. Хто мене тримає?.. Як? Ви всі тут?.. Як? То ви не хочете?.. (Жбурляє костура додолу.) Нехай!..