Слідопит - Сторінка 21

Вода — твоя стихія, і ніхто не заперечуватиме, що ти тут неперевершений майстер. Маєш також слушність і в тому, що сержантова донька почуватиме себе безпечніше у твоїй пірозі, ніж у моїй; тому, хоч як мені не хотілося б відпускати дівчину від себе, але заради її безпеки я не можу не погодитися на це. Тож підпливай до борту, Джаспере, і я тобі передам ту, кого ти маєш вважати за найбільший у світі скарб.

— Я так і вважаю,— відповів юнак і, не втрачаючи жодної миті, підігнав упритул човна, в який Мейбл пересіла і вмостилася на своєму клункові з речами — єдиному вантажі Джасперової піроги.

Ледве закінчилося пересідання, як піроги розійшлися на деяку відстань і веслярі налягли на весла, проте кожен докладав усіх зусиль, аби не здійняти, бува, чутного хлюпоту. Розмова поступово стихла, і з наближенням до порогів усі пройнялися серйозністю моменту. До того ж можна було майже не сумніватися, що ірокези докладуть усіх зусиль, аби випередити їх і-першими дістатися до місця, бо хіба могли вони припустити, що хтось наважився б серед непроглядного мороку попливти на пороги. Це й дало Слідопитові підставу чекати, що вороги засядуть з обох боків, сподіваючись перестріти їх, якби вони спробували висадитися на берег. Він ніколи не запропонував би свого плану, коли б не розраховував звести наміри ірокезів нанівець. Тепер, коли ухвалу було прийнято, все залежало майже виключно від вправності тих, що стернували пірогами, бо досить було котрійсь із них налетіти на камінь, перекинутися й розбитися, як усі, що в ній пливли, потрапили б ув обійми розбурханої стихії, а Мейбл,— можна було не сумніватися,— у руки переслідувачів. Ця обставина й спонукала мандрівників до щонайбільшої обачності, і всі так поринули у свої власні думки, що перекидалися словом тільки у крайній потребі.

Незабаром до подорожніх долинув глухий рев порогів, і що ближче лунали ті зловісні гуки у непроглядній темряві, яка дозволяла розрізнити хіба тьмяні контури лісистого берега та похмуре склепіння неба над головою, то більших зусиль коштувало Кепові усидіти на місці. Надто ще свіжі були в його пам'яті враження від сьогоднішньої переправи через водоспад, і його збуджена уява, підігріта непевністю й сумнівами, малювала картину переправи через пороги ще страшнішою, ніж той карколомний стрибок через водоспад. Але цього разу старий моряк помилявся, бо Ос-везькі пороги багато чим поступаються і за своїм характером, і за силою перед Осве-зьким водоспадом, бо пороги — то всього-на-всього бурхлива бистрина, що виблискує поміж пересипами та кам'яними скелями, тим часом як Освезький водоспад, як можна було вже переконатися зі сказаного вище, дійсно заслуговував на свою назву.

Мейбл, безсумнівно, теж не. була спокійна, проте її необізнаність з реальною загрозою за даної ситуації та довір'я до свого стернового були такі великі, що вона цілком зберігала самовладання, котре їй навряд чи вдалося б уберегти, якби вона тоохи ясніше уявляла дійсну небезпеку або краще усвідомлювала беяпооапність людини, яка кинула —виклик могутності й величі природи.

— Це часом не те місце, про яке ви мені казали? — звернулася ІУІейбл до Джаспера, коли рев порогів залунав ще дужче.

— Так, це воно і є. Тепер я прошу у всьому довіритися мені. Ми з вами знайомі недавно, Мейбл, але тут, у пущі, один день вартий багатьох. Мені здається, ніби я вас уже знаю багато років.

— І я теж не відчуваю, що ви мені чужий, Джаспере. Я цілком вірю у ваше вміння, як і в те, що ви бажаєте допомогти мені.

— Ну, побачимо. Побачимо, як воно вийде. Слідопит бере надто близько до середини річки! Жолоб річища 'ближче до східного берега; шкода, що він уже не почує мене. Ну, тепер тримайтеся міцніш за човен, Мейбл, і не бійтеся нічого!

Наступної миті шалена течія підхопила і всмоктала їх у розколину, і впродовж трьох-чотирьох хвилин Мейбл, більш захоплена, ніж перелякана, нічого не бачила довкола, крім сріблястих смуг піни, і нічого не чула, крім клекоту й шуму води. Разів двадцять пірога, здавалося, от-от закрутиться й зникне у закучерявленому пінистому валі, якого не можна було не побачити навіть серед такої темряви, і стільки ж разів, підкоряючись дужій руці того, хто нею стернував, вона прослизала ціла і неушкоджена. Лише один-єдиний раз Джаспер, здавалося, втратив контроль над своїм тендітним човном, коли його підхопило й закрутило в чорто-риї, але відчайдушним зусиллям стерновий знову прибрав суденце до влади, спрямувавши його знову в безпечний прохід. Незабаром він був щедро винагороджений за всі свої переживання: човен, майже не набравши води, опинився в спокійній воді нижче порогів.

— Ну, от і все, Мейбл! — радісно вигукнув юнак.— Найбільша небезпека позаду, і тепер уже ви можете й справді мати надію ще до ранку побачитися з вашим батечком.

— Слава богу! Джаспере, ми завдячуватимемо цим великим щастям тільки вам!

— Не тільки мені, а однаковою мірою й Слідопитові... Але що сталося із другою пірогою?..

— Он щось пливе неподалік, то часом не їхня пірога?

Кілька помахів весла — і Джаспер був коло того предмета. Це таки була друга пірога, тільки без людей і догори дном. Ледь збагнувши, що трапилося, Джаспер тут-таки заходився шукати потерпілих і незабаром, на свою велику радість, натрапив на Кепа, якого несло за водою: старий моряк волів піти на дно, ніж висадитися на берег серед дикунів. Його насилу якось витягли з води в пірогу, після чого подальші пошуки було припинено, бо молодий матрос був переконаний, що Слідопит радніше побреде мілководдям до 'берега, НІЛІ розлучиться із. своєю укоханою рушницею.

Останній відтинок шляху, незважаючи на темряву і неспокій, мандрівники подолали швидко. Невдовзі почулося розкотисте глухе ревіння, що іноді нагадувало відлуння грому, після якого щоразу долинав шум і плюскіт води. Джаспер пояснив Кепові й Мейбл, *щб то вже чути прибій на озері. Попереду з'явилися низькі хвилясті піщані коси, одна з яких утворювала затоку, куди й звернула пірога, з розгону й безшумно тицьнувшися носом у вологу берегову рінь. Відміна була така несподівана й велика, що Мейбл спочатку ледве могла збагнути, що трапилося. За кілька хвилин вона пройшла вартових, брама відчинилась, і схвильована дівчина опинилася в обіймах батька, якого вона майже не знала.

РОЗДІЛ VIII

Кохання край тут вздріли очі: Без сонця, місяця й без ночі, Де річечка дзюрчить по піні, Де чисте сяйво з височіні,— О краю мій, ти весь кругом Сповитий тихим вічним сном.

Джеймс Гогг. "Траур королеви"

Спочинок після втоми, та ще коли почуваєш себе знову в довгожданій безпеці, завжди спокійний і глибокий. Так було і з Мейбл, що не вставала з убогого сінника (на якесь інше ліжко й не могла розраховувати дочка сержанта в далекому прикордонному укріпленні), доки вся залога, слухняно підкорившись покликові барабанів, вишикувалася на плаці для ранкової муштри. Сержант Дангем, на плечах якого лежали всі ці одноманітні щоденні обов'язки, саме скінчив свої ранкові справи й почав був уже подумувати про сніданок, коли його дочка, однаковою мірою збентежена, вдячна й захоплена новизною та певністю свого нового становища, вийшла подихати свіжим повітрям.

1 Йдеться про колоніальні володіння Великобританії, які згодом здобули незалежність і утворили Сполучені Штати Америки.

На той час, коли відбувалися описувані події, форт Освего був одним з найбільш висунутих уперед укріплень на кордоні британських володінь американського континенту. Захоплений він був недавно, і залога його складалася з одного батальйону колись виключно шотландського полку, до котрого, відтоді як він прибув з Англії, набрано багато американців — нововведення, якому батько Мейбл як місцевий мешканець і завдячував своїм призначенням на скромну, але відповідальну посаду старшого сержанта. В залозі було, крім того, ще й кілька молодших офіцерів, теж вихідців із тутешньої колонії!. Сам форт, як і більшість укріплень цього типу, був більше пристосований до того, щоб відбивати наскоки індіян, ніж вистоювати справжню облогу. А втім, труднощі, пов'язані з підвозом важкої артилерії та іншого спорядження, були такі величезні, що ймовірність подібної облоги навіть не спадала на думку інженерам, які споруджували це укріплення. Тут були чисто земляні та бру-совані бастіони, високий палісад, великий

плац для муштри й рублені казарми, що слугували не лише як житлові приміщення, але і як укріплення. На подвір'ї стояло кілька легкових польових гаубиць, котрі можна було в разі потреби швидко перетягти в яке інше місце, а з висунутих уперед бокових веж виглядали грізні жерла двох важких чавунних гармат, що мали перестерігати, страхати й викликати повагу до їхньої сили у кожного, хто посмів би наблизитися до форту.

Коли Мейбл, залишивши свою зручну, але відносно далеку від плацу хатину, куди з дозволу начальства поселив її батько, вийшла на свіже вранішнє повітря, вона одразу ж опинилася коло підніжжя бастіону, який, здавалося, сам запрошував її нагору, ніби обіцяючи відкрити їй те, що було вчора сховане від очей темрявою ночі. Швидко видершись по трав'янистому схилові, життєрадісна та легконога дівчина вмить опинилася на самому вершечку бастіону, звідки вона кількома швидкими поглядами увібрала все видноколо.

1 Гласіс—зовнішній схил земляного валу— військового укріплення.

На південь лежав ліс, яким вона стільки стомлених днів мандрувала й де зазнала стількох страшних небезпек. Від частоколу його відокремлювала досить широка і майже гола просіка, дерева з якої пішли на будівництво споруд, що оточували Мейбл. Цей гла-сіс1 (бо саме таке було стратегічне призначення галявини) займав, мабуть, акрів сто, а за ним уже кінчалися всі ознаки цивілізації. Далі йшов ліс — той непроглядний, безкраїй праліс, що його Мейбл домальовувала тепер у своїй уяві згадками про його приховані блискотливі озера, тьмяні бурхливі потоки і все багатство його природи.

Повернувшись у другий бік, наша героїня відчула на щоках свіжий, приємний подих вітерця, якого вона не знала відтоді, як покинула далеке узбережжя. Тут її вразив інший краєвид, і, хоч для Мейбл то не було щось несподіване, вона вся аж стрепенулася й ледь чутно скрикнула від захоплення красою, яку так жадібно вбирали її очі.