Слідопит - Сторінка 30

Майор гукнув "Прошу!", і в кімнаті з'явився середніх літ чоловік в офіцерській формі, якій, правда, вже бракувало чепурності й лоску, що так властиві стройовому офіцерові.

— А-а, містер М'юр! — приязно озвався до прибулого майор.

— Я набиваюся, з вашого призволення, довідатися про свою долю,— з виразно шотландським акцентом сказав квартирмейстер, сідаючи на вказане йому місце.— Повірте моєму слову, майоре Данкене, ця дівчина зчиняє в залозі такий гармидер, який хіба що фанцузи під Таєм були нам зчинили. Я ще не пам'ятаю, щоб будь-коли за такий короткий проміжок часу заподіювалися такі неймовірні спустошення.

— Сподіваюся, ти не будеш переконувати мене, Деві, що в твоєму непорочному серці вже палахкотить вогонь всього-на-всього після однотижневого знайомства. Далебі, чоловіче, це щось аби не гірше тієї пригоди в Шотландії, коли, як пам'ятаю, у твоєму серці палав такий вогонь, що аж дірку пропалив через усе дорогоцінне тіло, для того, певне, щоб кожна моргуха мала змогу заглянути тобі прямісінько в душу й переконатися, яке цінне в ній пальне.

— Ви, майоре Данкене, прецінь, як і ваші батечко та матінка, все любите звернути на сміхунці. Ви, напевне, жартували б, якби навіть ворог уперся в форт. Я ж не бачу нічого незвичайного в тому, що молодь віддається здійсненню своїх нахилів і хтінь.

— Але ти, Деві, так часто вже віддавався своїм нахилам та хтінням, що зараз, певне, вони стратили для тебе всю принадність новизни. Адже ти, враховуючи і той неофіційний випадок ще за твого парубоцтва в Шотландії, був одружений уже штири рази!

— Тільки три, майоре, штири — це вже з тим, що буде. Я прецінь ще не маю повного комплекту,— ні, ні, тільки тричі.

— По-моєму, Деві, ти не додав сюди ще отієї першої пригоди, про яку я кажу,—тієї, що скоїлася без церковного обряду.

— А нащо її сюди додавати, майоре, нащо? Адже суд не визнав того одруження — що ж іще? Відома вам жінка скористалася вродженим моїм закоханством, можна сказати — моєю слабкістю, й обплутала мене заручинами, які були потім визнані' незаконними.

— Коли не помиляюся, М'юре, тоді дехто дотримувався й іншого погляду на всю ту справу, адже ж так?

— Що б то була за серйозна справа, дорогий майоре, якби вона не викликала протилежних поглядів, та я знаю такі справи, про які було й по три різних думки. Але нащо про це згадувати: бідної жінки вже нема на світі, та й дітей у нас із нею не було. Особливо не поталанило мені, одначе, з другою жінкою — я називаю її другою, майоре, винятково з поваги до вас і виходячи з припущення, що моє друге одруження було законне. Та, зрештою, різниця й не в тім, перше воно чи друге, а в тім, що особливо не пощастило мені з Дженні Грехем, яка померла на п'ятому році нашого подружнього життя, теж не лишивши потомства. Я таки вважаю, що, якби Дженні була жива, я ніколи й не подумав би ще раз одружуватися.

— А що її нема серед живих, то ти встиг уже по її смерті одружитися з двома, а зараз не від того, щоб одружитися і з третьою!!

— Щоправда, то не гріх, майоре Данке-не, і я завжди готовий визнати правду. Але, бачу, ви, Ланді, щось сумний-невеселий у такий прекрасний вечір.

— Не те5— щоб сумний, М'юре, але якщо казати правду, то не надто й веселий. Пригадалося оце мені дитинство, коли я, поміщиків синок, і ти, пасторів, гасали щасливими й безтурботними хлоп'ятами по рідних наших горбах, зовсім не задумуючись, яке-то нам уготоване майбутнє. А тепер глянув на нього, яке воно є, і стало якось журно на душі.

— Ви вже не нарікайте на свій талан. Дослужилися до майора, а невдовзі, якщо йняти віри чуткам, станете й підполковником, а от я всього встиг піднятися на один щабель вище того рангу, що його дав мені шановний ваш батько, і ниньки усього-на-всього якийся жалюгідний квартирмейстер.

— А чотири рази одружуватися?..

— Три, Ланді, три офіційно, навіть за нашими нелицемірними і святими законами.

— Ну, гаразд, хай буде три. А знаєш, Де-ві,— продовжував майор Данкен, непомітно для себе переходячи на діалект своєї юності, як це взагалі часто буває з освіченими шотландцями, коли вони захоплюються близькою їхньому серцю темою,— знаєш, Деві, що я давно вже зробив вибір і з таким нетерпінням, з таким трепетом у душі чекаю лише тієї щасливої миті, коли зможу назвати дівчину, котру так давно кохаю, своєю дружиною; а ти ось, не маючи ні маєтку, ні імені, ані заслуг — я хочу сказати, видатних якихось заслуг...*

— Ну, ну, ви не дуже... Ланді, в жилах М'юрів тече благородна кров!

— Хай і так, М'юре, але як же це, не мавши нічогісінько, крім благородної крові, —ти вже встиг штири рази одружитися.

— Я ж вам уже казав, Ланді,— тільки тричі. Ви нашкодите нашій дружбі, якщо й далі наполягатимете, що штири.

— Ну, хай буде стільки, скільки ти хочеш,

Деві, але ж це для одного забагато. Як не кажи, друзяко, а життя наше склалося по-різному, принаймні подружнє.

— А скажіть, майоре, тільки так, по совісті,— як ми ото по-нашому в дитинстві було клялися,— хто з нас двох, зрештою, таки виграв більше в житті?

— Приховувати мені нічого, і якщо казати по совісті, то я все життя одно плекаю надії, тоді як ти живеш...

— Не здійснюючи своїх надій, клянусь чесно, майоре Данкене,— випередив його квартирмейстер,—бо щоразу моє'нове випробування, на яке я покладав найбільше надій, приносило мені тільки ще більших розчарувань. Ах, Ланді, все наше життя — це тільки марнота марнот, і на світі, мабуть, нічого нема марнотнішого за подружнє життя.

— І незважаючи на це, ти ладен і вп'яте всунути свою голову в зашморг?

— А все-таки лише вчетверте, майоре Данкене,— уперто наполягав на своєму квартирмейстер і раптом, засяявши увесь в якомусь дитячому захваті, додав: — Та що не кажіть, а ця Мейбл Дангем — справжня ясочка! Наші шотландські любки гарні й милі, але куди їм до тутешніх вродливиць.

— Не забувай про честь офіцера і свою благородну кров, Деві. Як я пам'ятаю, всі твої штири жінки...

— Вам не завадило б усе-таки ліпше знати таблицю множення, Ланді, бо тричі по одній — тільки три, а не штири.

— Гаразд, усі три були, можна сказати, жінки шляхетні.

— Саме так, майоре, всі вони були, як ви сказали, шляхетні і з хазяйських родин.

— Тільки четверта, дочка нашого садівника, навряд чи можна сказати, щоб була хазяйського роду. А ти не боїшся, що шлюб із дочкою товариша по службі, та ще й не офіцера, може кепсько вплинути на твою репутацію в полку?

— У тім-то й моя вічна слабина, майоре Данкене, що я починаю кожен раз задумуватися над наслідками вже після одруження. Кожна людина, бачите, має свою головну ваду. Моєю ж, певне, є непереборний потяг до подружнього життя. Але позаяк ми з вами обговорили, можна сказати, основи основ тієї справи, задля якої я зайшов, то дозвольте, нарешті, запитати вас, чи не зробили ви мені послуги і не побалакали, бува, з сержантом стосовно того дільця?

— Аякже, побалакав, Девіде, та, на жаль, повинен тобі сказати, що цього разу в тебе, очевидячки, нема великих надій на успіх.

— Нема надій! Як це так — офіцер, а до того ще й квартирмейстер на додачу, та щоб не мав ніяких надій на якусь сержантову дочку?!

— Уяви собі, що так, Деві.

— Та й чому ж, Ланді? Якщо ваша ласка, то поясніть, чому ж — ні?

— Дівчина вже заручена. Нібито руку пообіцяла, слово дала і любити поклялася,— хоча побий мене трясця, коли я й сам цьому вірю! Проте вона засватана.

— Оце вже таки перешкода, мушу сказати, майоре, хоча прецінь це ще нічого не значить, якщо серце дівчини ще вільне.

— То правда, і я гадаю, що серце дівчини в цю хвилину, може, ще й вільне, бо її майбутнього чоловіка, здається, вибрав скорше сам батько, аніж вона.

— І хто б це міг бути, майоре? — поцікавився квартирмейстер, що розглядав усю цю справу з зосередженістю і холоднокровністю, які набуваються лише досвідом.— Я щось не пригадую тут жодного пристойного залицяльника, який міг би заступити мені дорогу.

— Ну, звичайно ж: єдиний пристойний залицяльник на всенькому кордоні — це тільки ти, Деві! А от справжній щасливець — Слідопит.

— Слідопит, майоре Данкене?!

— Як чуєш, Девіде М'юре. Не хто інший, як саме він. Але щоб ти трохи вгамував свої ревнощі, скажу, що там, як мені здається, скорше батьків вибір, ніж доччин.

— Так я й подумав! — вигукнув квартирмейстер і глибоко, немов з якимось полегшенням, зітхнув.— Абсолютно неможливо, щоб я, з моїми знаннями людської натури, та...

— А особливо жіночої натури, Девіде!..

— Вам і тоді жарти, коли іншим сльози, Ланді! То неможливо, щоб я міг помилитися у вподобаннях цієї дівчини, яка, я майже певен, націляється на когось із вищим становищем, ніж Слідопит. А щодо цього типа, то ми ще побачимо...

Майор, що увесь цей час походжав по кімнаті, раптом зупинився перед М'юром, скривив обличчя в гримасі подиву, від чого воно стало якимось смішно серйозним, і, глянувши своєму співрозмовникові прямо в вічі, запитав:

— От скажи мені по чистій совісті, Деві М'юре: невже ти й справді вважаєш, що така дівчина, як сержантова дочка, може сквапи-тися на чоловіка твоїх років, твоєї зовнішності й твого минулого з такими багатющими походеньками?

— Ха, Ланді! Ви таки дійсно поняття не маєте, що таке жінка, тому й засиділися аж до сорока п'яти років неодружені! Жах, скільки ви втратили, майоре!

— А скільки вам років, поручнику М'юре, якщо смію задати таке делікатне питання?

— Сорок сім, Лапді; я й не приховую цього, і якщо мені пощастить здобути Мейбл, то вийде якраз одна жінка на .кожні дві п'ятки років. Але я не повірю, ніби в сержанта Дан-гема такі вже скромні бажання, щоб він і справді захотів віддати свою кралечку за якогось Слідопита!

— Бажання тут ні до чого, Деві; сержант серйозний, мов той вояк, що лягає під киї.

— Гай-гай, майоре, ми з вами давні приятелі,— квартирмейстер М'юр, як і його співрозмовник, щоразу то переходив на рідний шотландський діалект, то уникав його, залежно від того, наближалися вони а чи віддалялися від теми їхніх дитячих років,— і вміємо пожартувати у вільний від служби час. Певне, вельмишановний батько не розкумекав як слід моїх натяків, бо інакше йому й на гадку не сгїало б робити таку дурницю. Адже різниця між становищем офіцерської дами й жінки провідника така ж величезна, як і різниця між старожитньою Шотландією та старожитньою Америкою.