Слідопит - Сторінка 57

Проте сержант помилився раз, може помилитися і вдруге.

— А хто це такий, що, по-вашому, буде моїм чоловіком, Слідопите? Це мені не менш дивно почути, ніж те, що я вже сьогодні тут чула.

— Я вважаю, що в тім нема нічого дивного, коли хтось шукає собі рівню, і ті, що провели довгі роки серед офіцерських дружин, самі хочуть стати дружинами офіцерів.

Але з вами, Мейбл, я можу балакати відверто, сподіваючись, що мої слова не завдадуть вам болю: я тепер знаю, як то важко переживати душевні розчарування, і я не бажав би такого горя, як я переніс, навіть мінгові. Тільки щастя в офіцерському наметі— 'буває не більше, ніж у солдатському курені, і хоча воно й спокусливіше жити в офіцерських покоях, ніж у казармі, але там, за зачиненими дверима, теж бувають сімейні свари між чоловіком і жінкою,

— Яв цім аж ніяк не сумніваюся, Слідопите. І якби я, не дай боже, опинилася перед подібним вибором, я б радніше пішла за вами в лісову хижу й поділила вашу долю, хоч якою б вона була, ніж переступила поріг дому будь-якого з відомих мені офіцерів, аби стати в нім господинею.

— Але не так думає, Мейбл, і не па те розраховує маїйор Ланді!

— А що мені той Ланді? Він командир п'ятдесят п'ятого.^олку, то хай собі командує і викручує своїми солдатами, скільки йому заманеться, а мене він не може присилувати піти заміж за котрогось із своїх вищих чи нижчих офіцерів. До речі, звідки це ви знаєте про думку Ланді з цього приводу?

— Від самого Ланді, Мейбл. Сержант признався йому, що хотів би мати мене своїм зятем, а майор, як давній і добрий мій приятель, мав зі мною про це розмову. Він мені прямо сказав, що було б великодушніше з мого боку поступитися офіцерові, ніж прирікати нас на незавидну долю дружини мисливця. Я чесно визнав його думку слушною і вже був погодився з ним, та коли він сказав, що хоче вас одружити з— квартирмейстером, я, звичайно, не погодився з ним. Так, так, Мейбл, я досить ,добре знаю Деві М'юра, бо хоч ви за ним і станете справжньою леді, та він ніколи не зробить вас щасливою, як і сам ніколи не стане порядною людиною. Я вам чесно кажу, повірте, бо тепер я остаточно переконався в тім, що сержант помиляється.

— Мій батечко, Слідопите, таки дуже по-

милявся, якщо словом чи ділом завдав вам

страждань, але я вас так поважаю і так

щиро ставлюся до вас, що коли б не...

я хочу сказати, хай знають усі,1 що поручникові

М'юру ніколи не добитися моєї руки. Краще

все життя бути дівкою, ніж стати леді ціною

такою шлюбу. ч

— Я не сумніваюся, що ви кажете щиру

Слідопит.

правду, Мейбл,— ревно

— А я не можу сказати інакше в таку мить, у такому питанні та ще такій людині, як ви. Ні, хай поручник М'юр шукає собі наречену, де хоче... Моє ім'я ніколи не поповнить списку його дружин.

— Дякую вам, Мейбл, дякую! Бо хоч мені й не лишилося ніяких надій, я, проте, ніколи не мав би спокою, коли б ви вийшли заміж за квартирмейстера. Я потерпав, що ви поквапитесь на його чин; так, потерпав, а я ж знаю цього чолов'ягу. Не ревнощі примушують мене так говорити, а моє сумління, бо я знаю, шо він за один. Та коли б ви закохалися в якогось гідного юнака, як, наприклад, Джаспер Вестерн.!.

— Чого вам цей Джаспер — Прісна Вода не сходить з язика, Слідопите? Наша з вами дружба зовсім не стосується його. Давайте краще побалакаємо про вас і про те, як ви думаєте провести цю зиму.

— Ет, Мейбл, щ® там про мене балакати! Я і раніше не багато був вартий, хіба що в розвідці та в стрільбі, а тепер, коли я зрозумів сержантову помилку, ціна мені і того менша. Тож нічого про мене балакати. Скажу тільки, що мені дуже приємно було стільки часу провести поруч з вами і хоч потішити себе деякий час надією, що сержант має слушність. Але зараз усьому цьому настав кінець. Я піду з Джаспером у плавання по озеру, а там 'стільки роботи, що непотрібним думкам ніколи буде лізти в голову.

— Там ви усе це забудете... забудете мене... Ні, ви мене не забудете, Слідопите, але підете знову шукати слідів і перестанете думати про дівчину, яка не варта того, щоб порушувати ваш спокій.

— Досі я ніколи не думав і навіть уявити собі не міг, Мейбл, що дівчата здатні так перевернути все наше буття. Доки я вас ще не бачив, Мейбл, у мене був такий спокійний сон, як у того немовляти: досить було схилити голову на корінь дерева чи на камінь або прилягти на звірячу шкуру, як я вже спав мертвим сном, якщо, звичайно, не ввижалися мені події прожитого дня. І спав так, не ворушачись і не прокидаючись, до самого райку, а вставав я рано, ще коли й ластівки не літають. Все це, як на мене, природна здатність, і на неї можна покластися навіть у самому таборі мінгів; бо мені вже траплялося перевіряти її в самісінькому лігві цих волоцюг.

— Все це вернеться знову, Слідопите, бо хіба може така чесна й щира людина, як ви, втрачати своє щастя задля якогось пустого захоплення. І бачитимете ви спи про полювання, про забитих вами оленів та спійманих бобрів.

— Ет, Мейбл! Не хотів би я більше мріяти про це! До зустрічі з вами мені приносило своєрідну втіху марити, як я буцімто переслідую з собаками здобич і навіть іду слідами Ірокезів — та що там: мені так і ввижалося, що я налітаю на ворогів із' засідки й даю їм чосу. Але відколи я зустрів вас, Мейбл, усе це втратило свою привабливість. Тепер —я більше не думаю про щось подібне, а в останню ніч перед відплиттям із форту мені приверзлося, неначе десь у кленовім гаю стоїть моя хатина, й під кожним деревом я бачу Мейбл Дангем, а пташки довкола не щебечуть, як завжди, а виспівують, і всі олені поставали й слухають їхніх пісень. Я ніби хотів вистрілити в одну лань, проте "оленебій" дав осічку; тоді лань засміялася мені в обличчя, та ще так весело, як дівчина молода';' й побігла геть, озираючись і ніби манячи мене за собою.

— Не треба більше про це, Слідопите! Годі-бо вже! — благально промовила Мейбл, витираючи сльози: щире освідчення суворого лісовика в коханні до неї глибоко схвилювало ніжне серце дівчини.— А зараз ходімо назустріч моєму батькові, він має бути недалеко, бо стріляв десь тут зовсім близько.

— Сержант помилився... так, так, це була з самого початку помилка, бо горлиця вовкові не пара.

— А ось і мій рідненький батечко йде! — перепинила його Мейбл.— Нумо прикинемося зовні веселими й щасливими, як і личить бути справжнім друзям, і хай те, що ми тут говорили, залишиться нашою з вами таємницею, гаразд?

Запала мовчанка; тільки чути було, як усе ближче й ближче похрускує галуззя під ногами в сержанта, котрий невдовзі й сам вигулькнув з кущів майже поруч. Підійшовши ближче, він допитливо глянув перш на дочку, а потім на Слідопита' і лагідно сказав:

— Люба дочко, ти молода й моторна, бі-жи-но пошукай птаха, що я встрілив. Він упав десь отам за тсуговими хащами, понад берегом. І вже не вертайся сюди на горб: ми самі за кілька хвилин зійдемо вниз, бо Джаспер подає он сигнала до відплиття.

Мейбл поспішила виконати батькове прохання й прудко, як і личить юній, здоровій дівчині, збігла із стрімкого горба. Та хоч бігл а вона й легко, на душі в неї було невимовно важко. Тому, ледве хащі заступили її від батька й Слідопита, вона припала до дерева і, не в спромозі більше стриматися, гірко заридала. Тим часом сержант з батьківською гордістю проводжав її поглядом доти, доки вона зникла в гущавині, а потім повернувся до свого приятеля з такою лагідною усмішкою на устах, якої ще ніхто й ніколи в нього не бачив.

— Отака легкість і пружність, друже, то в неї від матері, ну, а від мене вона перейняла трохи сили,— сказав вій.— Мені навіть здається, що і її мати не була така красуня, а втім, Дангеми,— як чоловіки, так і жінки,— теж відзначаються своєю вродою. Ну, Слідопите, сподіваюся, ти не пропустив цієї нагоди і все до кінця сказав дівчині? В цих справах жінки люблять відвертість.

— Гадаю, що і я, і Мейбл, нарешті, зрозуміли одне одного,— відповів провідник, відвернувшись убік, щоб не зустрітися поглядом з приятелем.

— От і прекрасно! Деякі люди гадають, що сумніви та непевність надають коханню більшої принадності, але я належу до тих, які вважають, що чим ясніше говорить язик, тим легше сприймає розум. Ну і як, це її здивувало?

— Боюся, що навіть дуже, сержанте... Боюся, що це для неї була велика несподіванка... Так, так, саме несподіванка.

— Що ж, несподіванка в коханні так само закономірна, як і на війні напад із засідки, хоча про ворога набагато легше сказати, що ти застукав його зненацька, ніж про жінку. Але, сподіваюся, Мейбл не кинулася навтьоки?

— Ні, сержанте, вона й не думала тікати, це я можу сказати з чистим сумлінням.

— Сподіваюся, дівчина не була й вельми піддатлива? її мати соромилася та конози-лася з добрий місяць... А все-таки відвертість — гарна риса як у жінок, так і в чоловіків.

— Авжеж, авжеж, але й розсудливість теж.

— Від двадцятирічної дівчини, Слідопите, ще не можна чекати ( великої розсудливості, але й вона набудеться з часом. То було б непростимо, якби котрийсь із нас не мав розсудливості, а для Мейбл у її віці це ще по страшно.

Слідопитове обличчя, коли він слухав оці сержантові розумування, не раз пересмикували нервові живчики, хоча він уже майже цілком поновив самовладання, яке було' чи не найголовнішою рисою його характеру, набутою, очевидно, завдяки багаторічному спілкуванню з індіянами. Він тільки то зводив, то зн'ову опускав очі, а один раз його суворе лице ніби вже прояснилося було у властивій йому одному усмішці, але ця веселість, якщо й тривала яку мить, швидко змінилася виразом глибокого страждання. Саме це незвичайне поєднання в ньому душевних мук з природжепою щиросердою життєрадісністю, мабуть, чи не найбільше вразило Мейбл. Тож не диво, що під час описаної нами розмови-освідчення їй іноді починало здаватися, ніби Слідопит не так уже й страждає, бо в нього могла раптом з'явитися якась добродушна й весела посмішка, що тільки додавала наївності його майже по-дитячому щирій натурі. Проте це враження було недовге, і вона знову бачила болісне ^глибоке страждання, яке, здавалося, шматувавшого душу. А Слідопит у таких справах ^оув і справді як дитина: без будь-якого досвіду в людських взаєминах, він не вмів приховати жодної своєї думки, а його жадібний, допитливий розум надзвичайно легко сприймав і так само легко видавав кожне глибоке почуття.