Слідопит - Сторінка 55

Слідопит із дівчиною пішли в протилежний бік і, так само швидко подолавши крутий горб, опинилися на вершині скелястого мису, звідки перед ними, як на долоні, постав широкий і незвичний краєвид. Тут Мейбл, щоб перевести дух і трохи перепочити, присіла на величезну брилу, що відвалилася од кручі, а її жилавий супутник, що, здавалося, взагалі не знав утоми, став поруч, зіпершись з йому одному властивою граційністю на свою довгу рушницю. Запала кількахвилинна мовчанка, тому що. обоє, а особливо Мейбл, були просто зачаровані незвичайним краєвидом.

Місце, де вони зупинилися, лежало високо над озером, і з нього перед їхніми очима відкривалося на північний схід неоглядне водне плесо, що, виблискуючи проти яскравого полудневого сонця, все ще нагадувало, своєю збриженою поверхнею про недавній шторм. Земля ж обступала озеро гігантською підковою, кінці якої губилися в імлистій.далечині десь на південному сході й півночі. А довкола, скільки око сягало, всюди тягся ліс, і ліс, і ніде не видно було щонайменшої ознаки цивілізації серед одноманітної й водночас пишної величі природи. Буря загнала "Вітрогона" за пояс фортів, якими французи намагалися тоді оточити англійські володіння у Північній. Америці, будуючи. їх скрізь уздовж водних шляхів поміж Великими озерами й по берегах Ніагари. Тим часом наших шукачів пригод віднесло штормом на багато ліг західніше від цієї знаменитої річки. Віддалік, поза бурунами, погойдувався на одному якорі "Вітрогон", що нагадував якусь вигадливу, досконало зроблену іграшку, якій, здавалося, більше личило стояти під скляним ковпаком, ніж боротися з дикою стихією, котру він нещодавно так успішно подолав. Тим часом їхня пірога видавалася малесенькою цяточкою на рівні вузенької стьожки берега, об який з шумом розбивалися хвилі.

— Як далеко ми зараз від людських осель! — вигукнула Мейбл, досхочу намилувавшись мальовничим краєвидом, найвизначніші особливості якого назавжди закарбувалися в її жвавій уяві.—Одразу відчуваєш, що ти на самому кордоні.

— А там, на узбережжі океану й довкола великих міст, є де-небудь така краса? — з неприхованою цікавістю запитав Слідопит.

— Я б не сказала,—відповіла Мейбл.— Усе там більше нагадує про людей, ніж про природу, і ще менше, мабуть, про Всевишнього.

— Авжеж, авжеж, Мейбл! Чуло моє серце, що так воно і є. Я тільки простий, неосвічений мисливець, а знаю це. Ось тут, у цьому моєму домі, я почуваю себе так близько до' природи...

— Я .цілком вірю вам,— відповіла Мейбл, відірвавшись від краєвиду й глянувши в обвітрене, але шляхетне обличчя свого, супутника, дещо насторожена зміною в тоні його голосу.— В такому відлюдді, здається мені, почуваєшся таки ближче до природи, ніж у місті, де тебе постійно відвертає від неї міська суєта.

— Ви ніби думки мої прочитали, Мейбл, тільки висловили їх набагато чіткіше, і мені аж соромно за те, що я посвячую інших у свої помисли. До речі, я вже не вперше тут: ще до війни мені доводилося плавати на цім озері, добуваючи хутро дикого звіра. Правда, не на цьому самому місці, а, он там — бачите над ялинами отой розчахнутий громовицею дуб?

— Як! Невже ви так точно і до дрібниць усе пам'ятаєте?

— Це — наші вулиці й наші будинки, наші церкви й палаци. Чого ж мені й справді їх не пам'ятати! Якось одного разу ми з Великим Змієм домовилися були зустрітися точно о дванадцятій годині через шість місяців біля однієї сосни, від якої ми 'були на відстані в триста миль. Це дерево, якщо його не розбив грім, ще й досі, мабуть, стоїть посеред лісу миль за п'ятдесят від найближчого поселення, зате бобрів там водилося сила.

— І ви справді 'зустрілися з ним на тому місці в домовлений час?

— А хіба сонце не сходить і не заходить? Коли я прийшов туди, Змій уже чекав на мене, обпершись об сосну, в драних ногавицях та обліплених болотом мокасинах. Делавар потрапив у драговину, з якої насилу вибрьохав, але немов те сонце, що встає з-за горбів на сході й обов'язково сідає за горами на заході, так і він був вірний домовленому часові й місцю. Слово Чингачгука — закон* як для друга, так і для ворога. Він його дотримує, кому б не дав.

— А де він тепер? Чому це делавар не тут, з нами?

— Він висліджує мінгів, та й мені належало б бути з ним, але що вдієш — людська слабкість...

— Та що ви, Слідопите! Ви, по-моєму, не підвладний жодній слабкості. Я ще ніколи не зустрічала людини, в якої було б так мало слабкостей, як у вас. ?

— Якщо ви розумієте під цим силу й здоров'я, Мейбл, то тут мене бог і справді не забув, хоч я більше схильний вважати, що постійне перебування на свіжому повітрі, далекі виходи на полювання та на пошуки слідів ворога, здорова лісова їжа та сон без мук сумління можуть надовго відсунути потребу в лікарях. Але, зрештою, я теж людина... так, так, я теж людина, і мене дедалі більше переконують у цьому деякі мої почуття...

Мейбл здивовано звела на нього очі, а її красне личко (не була б то жінка) аж загорілося цікавістю, проте язик виявився набагато стриманіший, і вона звернула мову на інше.

— У вашому житті серед дикої природи^ Слідопите, є щось справді чарівне! — вигуЩ нула вона, ледь помітно зашарівшись від хвилювання.— Я по собі відчуваю, що на очах звикаю до суворого життя на прикордонні, і мені що не день то більше подобається оце безгоміння лісу. Міське життя тепер мені здається нудним, а мій батечко, мабуть, захоче провести останок днів своїх тут, де він стільки років віддав службі, то я буду щаслива, коли залишуся біля нього і не поїду назад па океанське узбережжя.

— Ліс, Мейбл, ніколи не безмовний для тих, що розуміють його мову. Не раз, бувало, я по кілька день сам як палець пробирався лісом і не відчував жодної потреби в супутникові; а щодо мови лісу, то умій тільки її сприймати, і ти почуєш чимало розумних і повчальних речей.

— Я чомусь думаю, що ви, Слідопите, щасливіший, коли сам один, ніж коли ви серед людей. .• ,':мч

— Цього не скажу... Власне, я не це хотів сказати... Був час, коли я вдовольнявся тільки тим, що в лісі поруч себе відчував бога і бажав тільки його заступництва й турботи. А зараз у моїй душі взяли гору інші почуття. Видно, природа вимагає свого... Все живе шукає собі пари, Мейбл,. і людина теж.

— А ви ніколи не задумувалися, Слідопите, над тим, щоб знайти собі дружину, яка поділяла б з вами і горе, й радощі? — співчутливо й щиро, як це тільки може сказати ще недосвідчена дівчина з чуйним серцем, запитала Мейбл.— Мені здається, що для 'повного щастя вам не вистачає лише домівки|тку-ди б ви могли кожного разу повертатися після своїх мандрів. Була б я чоловіком, з якою тільки насолодою поблукала б я по цих лісах і поплавала по цьому озеру!

— Я вас розумію, Мейбл, і хай віддячить нам бог за те, що ви такі співчутливі до щастя й долі таких маленьких людей, як я. Правда, у нас є свої радощі, як і свої здібності, але й нам можна було б бути' ща-' сливішими. Авжеж, таки й нам можна було б бути щасливішими...

— Щасливішими? Але яким же чином, Слідопите? Хіба це не щастя — бути на такому цілющому повітрі, блукати скільки завгодно в прохолодному затінку цих лісів, увечері лягати і вранці вставати зі спокійним сумлінням і мати подостатком усього справді необхідного,— чого ще треба людині для повного щастя?

— У кожної живої істоти своя натура, Мейбл! Має свою натуру й людина,— відповів провідник, зиркнувши крадькома на свою гарнесеньку співрозмовницю, щічки якої палали, а очі блищали від збудження, викликаного такою незвичайною новизною ситуації.— І всі повинні коритися цій натурі. Бачите он того голуба, який допіру сів недалеко від берега, де повалений каштан?

— Авжеж, бачу. Він у цій глушині, здається, єдина жива істота, крім нас?

— Ну що ви, що ви, Мейбл! На світі так усе створено, що жодна істота не живе поодинці. А он і його пара здіймається з другого берега, де вона шукала собі поживу^ і незабаром вони будуть знову вкупі.

— Я розумію вас, Слідопите,— усміхаючись, відповіла Мейбл так спокійно, ніби вела розмову з рідним батьком.— Але ж і мисливець може знайти собі друя<ину, навіть у цьому дикому краю. Скажімо, серед ІНДІАНСЬКИХ дівчат, а вони люблячі й вірні, це я знаю, бо такою була дружина Гострої Стріли, дарма що він більше супився до неї, ніж усміхався.

— Цьому ніколи не бути, Мейбл, нічого доброго з цього не вийде. Кожна раса горнеться до своєї раси, а нація — до своєї нації. Інакше не жди щастя. От коли б мені зустрілася така дівчина, як ви, і якби вона згодилася стати дружиною мисливця, не погордувавши моїм неуцтвом та неотесаністю, тоді вже й справді всі злигодні мого життя здалися б мені легкими стрибками молодого оленя, а майбутнє засяяло б у райдужнім промінні сонця!

— Така дівчина, як я? Навряд, щоб дівчина моїх років, та ще така навіжена, як я, змогла стати гідною дружиною.'найсміливі-шому з розвідників і найвлу.чнішому стрільцеві на все прикордоння.

— Ох, Мейбл, боюся, що в мені вже змішався хист червоношкірого з натурою, блідо-чолого! З такими чеснотами, як ви оце назвали, я таки міг би розраховувати на дружину з індіянського села.

— Я більш ніж певна, що ви, Слідопите, не захотіли б мати за дружину таку пусту,-легковажну, пихату й недосвідчену дівчину, як я...— (У Мейбл ледве було не зірвалося' з язика "і таку молоду", але вроджене чуття' делікатності утримало її від цих слів).

— А чому б і ні, Мейбл? Якщо ви зовсім не обізнані з нашими прикордонними ділами й звичаями, то зате ви краще за всіх нас разом узятих знаєте різні дотепні історії та звичаї з міського життя. Кажете, що ви легковажні; я не розумію цього слова, проте якщо воно означає те ж саме, що й "красиві", то тим краще! Це не може бути вадою в моїх очах. А пихатою вас теж ніяк не назвеш, і свідчення цьому хоча б те, як ви охоче вислуховуєте мої пусті розповіді про пригоди в розвідці та про відшукування стежок; ну, а що стосується досвіду, то він прийде з роками. А крім того, Мейбл, чоловіки, як мені здається, менш за все турбуються про це, коли вибирають дружин... Я чомусь переконаний у цьому.

— Слідопите, ваші слова... ваш погляд... адже все це жартома?.. Тільки заради компліменту?..

— Мені завжди так приємно бути біля вас, Мейбл, і якби я смів сподіватися, що ця розмова для вас така ж приємна, як і для мене, я спав би цю щасливу ніч спокійніше, ніж увесь той тиждень.

Не скажемо, щоб для Мейбл було несподіванкою те, що вона подобається провідникові.