Слідопит - Сторінка 68

- Джеймс Фенімор Купер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Може, ніколи не повернутися...

Це було сказано більше з сумнівом для самої себе, з якоюсь ніби непевністю в тоні, й зовсім не з метою вколоти а чи бажанням налякати Мейбл.

— Що ж, яка буде воля провидіння, а ми у його владі. Проте, я гадаю, ти можеш допомогти нам урятуватися.

— Блокгауз — дуже добре,— тільки й повторила Роса, коли з її обличчя зник вираз непевності; причому вона особливо наголосила останні двоє слів.

— Гаразд, я це зрозуміла, Росо, і перейду туди на ніч. Звичайно, я мушу перепо-вісти все, що ти мені сказала, своєму дядечкові.

Червнева Роса аж здригнулася; тепер її явно стурбували розпити Мейбл.

— Ні, ні, ні! — випалила вона з такою швидкістю й шалом, які вона явно перейняла від французів.— То не добре — казати Солона Вода. Він багато говорити і довгий язик. Він думати, що.ліс — вода, і розуміти нічого Сказати Гострій Стрілі, і Росі — смерть.

— Ти несправедливо ображаєш мого дорогого дядечка; він не зрадить ані тебе, ані будь-кого іншого.

— Я не розуміти. Солона Во^л має тільки язик, у нього нема очі, нема в^шк нема ніс, тільки язик, язик, язик! ' у

Хоча Мейбл і не зовсім поділяла цю думку, вона бачила, що молода індіянка не довіряє Кепові і що марне було б навіть сподіватися на її згоду, щоб запросити Кепа на розмову.

— Ти, з усього бачу, впевнена, що тобі все відомо про наше становище тут,— продовжувала Мейбл.— Ти що, може, раніше ко%-ли-небудь була на цьому острові?

— Тільки прийшла.

— Звідки ж ти тоді можеш знати, ніби все, що ти кажеш,— правда? А може, мій батько, Слідопит та Прісна Вода зовсім поруч, і я, коли захочу, зможу гукнути їх сюди?

— Всі пішли,— впевнено відповіла Роса, весело посміхаючись.

— Ні, не повірю, щоб ти могла так упевнено говорити, не розвідавши перш усе на1" острові!

— Добрі очі; бачить бот і солдати пливти геть; бачить корабель з Прісна Вода йти геть.

— Виходить, ти вже давно слідкуєш за кожним нашим кроком. Сподіваюся, ти хоч не перерахувала усіх тих, що тут залишилися.

Індіянка засміялася, спочатку підняла чотири пальці, а потім тільки обидва великі і, перебираючи від вказівного пальця до мізинця, за кожним повторювала: "червоний мундир", а торкнувшись великих, сказала: "Солона Вода", "квартирмейстер". Відомості були такі точні, що Мейбл серйозно почала подумувати, чи доречно було б відпустити свою гостю, не діставши від неї детальніших пояснень. Проте з погляду Мейбл було просто нешляхетно зловживати в такий спосіб довір'ям, що його явно проявляло до неї це ніжне і любляче створіння, тому ледве в дівчини закралася була думка покликати свого дядька, як вона тієї ж миті відмовилася від неї, визнавши її просто негідною й образливою щодо індіянки. До того ж вона була впевнена, що Роса, якби її стали допитувати, затялася б мовчати і не виказала б нічого.

— То ти вважаєш,— продовжувала Мейбл, так розваживши,— що мені краще жити в блокгаузі?

— Блокгауз — добре місце для скво. Блокгауз— скальп не знімати, колоди товсті.

— Ти говориш так упевнено, Росо, ніби сама в ньому була і виміряла його стіни.

Роса тільки багатозначно засміялася, але нічого на це не відповіла.

— А знає ще хто-небудь, крім тебе, дорогу на цей острів? Його бачив хто з ірокезів?

Роса враз засмутилася й сторожко озирнулася, ніби боячись, щоб її, бува, ніхто не підслухав.

— Тускарора скрізь — в Освего, тут, у Фронтенак, Могаук — скрізь. Побачить Росу — убивати.

— А ми думали, що ніхто не знає про цей острів і що нам нічого тут боятися ворогів.

— Ірокези — багато очей.

— Одних очей, Росо, мало. Цей острів надійно схований від очей, і навіть мало хто з наших вояків знає, як його відшукати.

— Одна людина могти сказати,— деякі ін-гізи балакати по-французьки.

Від цих слів у Мейбл похололо па серці.

Всі підозри проти Джаспера, які вона досі

зневажливо відкидала, враз усі разом запр-

лопили їй голову, і якусь мить їй навіть зда-

валося, що вона втрачає свідомість. Трохи

отямившись, однак, і згадавши дану батькові

обіцянку, Мейбл підвелася і якусь хвилину

ходила сюди й туди по кімнаті, силкуючись

переконати себе, що їй буцімто зовсім бай-

дуже до того, зрадник Джаспер чи ні, одначе

в найглибших закутках її душі все ж тліло

бажання, щоб він був невинний. ,^já

— Я розумію, на що ти натякаєш, РосоІЯ сказала, нарешті, Мейбл:—ти хочеш сказЩ ти, що якийся зрадник розповів вашим, де лежить цей острів.

Роса тільки посміхнулася, тому що в її очах цей вчинок був скорше геройством, аніж злочином, і була вона така вірна своєму пле-м'ю, що просто не могла розповісти більше, ніж те дозволяли обставини. її метою було врятувати Мейбл, одну тільки Мейбл, і вона не вважала за потрібне, як то кажуть адвокати, "відхилятися від суті справи".

— Блідочола тепер зна...— докинула Роса,— блокгауз дівчині добре... Чоловіки та воїни... все одно.

— Але не все одно мені, Росо, тому що один із цих чоловіків — мій дядько, яког.о я люблю, а всі інші — мої співвітчизники й друзі. Я мушу їм усе розповісти.

— Тоді Роса убита,— спокійно, проте зі смутком у голосі промовила юна індіянка.

— Ні, навіщо ж, адже вони ніколи не довідаються, що ти була тут. Звичайно, вони зі свого боку зобов'язані пильнувати, а ми всі зі свого можемо перейти до блокгауза.

— Гостра Стріла знати все... бачити все, і Роса забита. Роса прийшла сказати блідо-чолий Друг, не чоловікам казать. Кожен воїн бережи свій скальп. Роса — скво і казати скво, не казати чоловікам.

Ця заява червоношкірої подруги вельми засмутила Мейбл, тому що Роса, а тепер у [цьому не було жодного сумніву, розрахову-Щ"л;а тільки на те, що все сказане має зо-

між ними. Мейбл до того ж не

знала, наскільки збереження таємниці в ін-діян вважається справою честі, а головне боялася своєю необережністю накликати па Росу підозри і поставити її життя під загрозу. Всі ці думки вмить промайнули в її голові, і що більше вона замислювалася, то важче їй ставало на серці. Роса теж, очевидно, була дуже занепокоєна всім цим,'тому що почала натягувати на себе все своє шмаття, що позсовувалося з неї, коли вона брала Мейбл за руку, готуючись уже, мабуть, іти. Про те, щоб затримати її, годі було й думати, а відштовхнути від себе після того, як індіянка заради неї стільки ризикувала, було несумісне з усіма поняттями нашої правдивої і чес: ної героїні.

— Росо,— звернулася Мейбл, гаряче обнімаючи обома руками це ніжне створіння,— ми з тобою друзі. Тобі нічого боятися мене, бо

я нікому не скажу, що ти тут була. Якби ти

тільки могла якось подати мені знак про на-

ближення небезпеки, щоб я знала, коли мені

ховатися в блокгауз. '

Індіяика зупинилася, тому що вона вже намірилася було йти, і сказала тихо.

— Принеси Росі голуб.

— Голуба? Де ж я тобі візьму того голуба?

— Сусідня хижа... Лови старий голуб... Роса йти до піроги.

— Здається, я зрозуміла тебе, Росо. А чи не краще буде, як я тебе проведу до чагар-ника, а то ще здибаєш когось із наших.

— Виходь перша, рахуй люди: один, два, три, чотири, п'ять, шість...— Тут Роса, сміючись, підняла шість пальців.— Ніхто нем"а на дорозі — добре, є один на дорозі — клич його з дороги. Тоді співай і ходи ловити голуб.

Мейбл усміхнулася на цю розпорядливість та винахідливість індіянки і вже подалася була викопувати її прохання, але біля самих дверей зупинилася, обернулась і благальним поглядом зазирнула Росі в вічі.

— Росо, люба, може, ти що-небудь мені скажеш? — звернулася вона.

— Ти все знати тепер: блокгауз — добре, голуб сказати, Гостра Стріла — забивати...

Цих слів було досить: Мейбл не могла більш нічого від неї вимагати, адже гостя сама сказала, що карою за розголошення таємниці буде для неї смерть від руки свого ж чоловіка. Відчинивши двері, вона помахала

Росі на прощання рукою і вийшла з хатини. Щоб швидше визначити, де перебувають мешканці острова, Мейбл удалася до нехитрого й доцільного способу, який запропонувала ін-діянка. Замість того щоб вишукувати, хто • і де знаходиться, вона, не приглядаючись до облич та одежі, просто всіх перерахувала, з чого виявила, що троє ще сиділо коло багаття, а двоє пішло до човнів, до того ж серед них був і містер М'юр. Шостий — а то був її дядько — спокійнісінько собі лаштував рибальське причандалля неподалік від багаття, а куховарка саме зайшла до своєї хатини. Це були й усі їхні люди. Тепер Мейбл, удаючи, ніби щось забула, і наспівуючи про себе, вернулася знову майже під саму хату і тут нагнулася, буцімто підіймаючи щось з землі, а потім швидко попрямувала до хижі, куди її послала Індіянка по голуба. Ця хижа стояла зовсім занедбана, і солдати попередньої зміни перетворили її на повітку чи то на хлів, де тримали худобу. Серед усього іншого було тут і кілька десятків голубів, що клювали собі пшеницю, привезену тими ж солдатами з пограбованої канадської ферми. Мейбл без особливих труднощів спіймала одного птаха, хоч вони шугали по всій хижі й лопотіли крильми так, наче хто бив у барабани. Сховавши його за пазуху, вона поспішила зі своєю здобиччю назад до хатини, але', заглянувши всередину, побачила, що в ній уже нікого нема, і чимдуж: побігла до берега. А прошмигнути туди непомітно було не важко, тому що за деревами й кущами її зовсім не було видко. Тут вона й застала вже в пірозі Червневу Росу, яка взяла голуба, сховала його в корзину власноручної роботи і, повторивши ще раз: "Блокгауз — добре", відштовхнулася від берега й перепливла вузеньку протоку так само безшелесно, як і припливла. Мейбл ще трохи постояла, сподіваючись, що, може, Роса, вийшовши на берег, подасть який прощальний знак а чи зробить дружній помах рукою, але так нічого й не діждалася. Довкола ж, на всіх без винятку островах, панувала глибока тиша, так, ніби тут ніхто й не порушував урочого спокою природи. Як здавалося Мейбл у ту мить, ніде і ні на чому не можна було помітити жодної, навіть найменшої ознаки того, що провіщало б небезпеку, про яку попереджала Роса.

Повертаючись до хатини, однак, Мейбл була вражена однією ніби й зовсім незначною на перший погляд обставиною, на яку вона іншим разом ніколи й уваги не звернула б, але яка тепер, коли у дівчини виникли підозри, відразу ж упала їй у вічі. На нижній гілці одного невеличкого деревця вона побачила шматочок червоної шерстяної тканини, з якої звичайно шиють корабельні прапори; до того ж, стьожка ця була прикріплена таким робом, що від найменшого вітерця маяла, як вимпел корабля.