Слідопит - Сторінка 79
- Джеймс Фенімор Купер -Все, все, що завгодно, аби тільки врятувати мого батечка!
— Так воно з усіх боків певніше. Я радий, Мейбл, чути це від вас, бо я керуюся єдиним бажанням — по-справжньому допомогти сержантові. На цей час він примножив собі слави, л якби він ще вигнав з острова цих негідників і, спаливши дотла блокгауз та хижі, з честю відступив, Ланді, безсумнівно, ніколи цього не забув би й відзначив би його по заслугах. Так, так, Мейбл, ми повинні вря-
тувати сержантові ис лише життя, але й
честь. ч
— Мого батечка не можуть звинуватити в тому, що індіяии зненацька захопили цей острів!
— Хтозна, хтозиа! Військова слава — то найзрадливіша річ на світі. Я був свідком того, як делавари зазнавали нищівних поразок саме тоді, коли вони заслуговували більшої слави, ніж у добу своїх гучних перемог. Помиляється той, хто розраховує в усьому тільки на успіх. Надто ж коли йдеться про успіхи на війні. Я не мешканець міста і тому не знаю, як там городяни дивляться на це, а в наших краях навіть індіяни судять про воїна за його військовим таланом. Найголовніше для воїна — ніколи не зазнавати поразок, бо, як мені здається, людство не надто задумується над тим, як саме було виграно а чи програно той чи інший бій. Щодо мене, Мейбл, то я взяв собі за правило пригощати ворога так, щоб він завжди пам'ятав, а взявши над ним гору,— ніколи не гнути кирпу; ну, а після поразки про це говорити не доводиться, бо ніщо так не витвережує від чванливості, як добрий прочухан. Священики в залогах проповідують солдатам смирення, але якби смирення було основною ознакою щирих християн, то всю армію його королівської величності давно треба було б зарахувати до святих, бо в неї тут перемог, як кіт наплакав, зате поразок від французів, хоч греблю гати,— починаючи від форту Кен і кінчаючи Таем.
— Мій батечко не міг навіть припустити, що ворогові відомо, де розташований цей острів,— вела далі Мейбл, занепокоєна думкою, що батькові, чого доброго, ще доведеться відповідати за те, що тут скоїлося.
— Це правда; і я теж не розумію, як це французи вивідали, де він є. Адже місцину вибрано вдало, і її не так легко відшукати навіть тим, що вже раз побували тут. Боюся, що тут без зради не обійшлося. Так, так, не інакше, як зрада!
— О, Слідопите, невже це й справді можливо?
— Навіть більш ніж можливо, Мейбл, тому що для деяких людців у зраді є така ж природна необхідність, як, скажімо, в їжі. Тому, коли я зустрічаю балакуна, я завжди уважно звіряю його слова з ділами, бо коли в людини чиста душа і коли вона має справді добрі наміри, вона буде підкріплювати їх своїми ділами, а не язиком.
— Джаспер Вестерн не з таких! — гаряче вигукнула Мейбл.— Щирішого юнака взагалі не знайти, і він менш за все здатний говорити те, чого не має на душі.
— Джаспер Вестерн! Можете не сумніватися, Мейбл, що в цього хлопця язик і душа однаково чесні. А припущення Ланді, квартирмейстера, сержанта, а також вашого дядечка таке само безглузде, як і припущення, скажімо, що сонце світить уночі, а зірки — вдень. Ні і ще раз ні! Я готовий від-
повісти за чесність Прісної Води своїм скаль-
пом, а якщо треба, то й рушницею! ч
— Хай благословить вас бог! Хай благословить вас бог, Слідопите! — вигукнула Мейбл і, простягши руку й схопивши його пальці, стиснула їх з таким почуттям, силу якого вона й сама навряд чи усвідомлювала.— Ви весь — сама великодушність!.. Ви весь — сама шляхетність! Бог винагородить вас за це!
— Ах, Мейбл, боюся, що коли б я насправжки був такий, то ніколи не жадав би собі в дружини таку, як ви, а поступився б вами якомусь достойному джентльменові у нашій залозі, як ви й заслуговуєте того.
— Давайте сьогодні не будемо більше балакати про це,— здушеним голосом, майже задихаючись, промовила Мейбл.— Ми повинні зараз більше думати про наших друзів, Слідопите, а не про себе. Проте я від усієї душі рада, що ви вважаєте Джаспера невинним. Отож давайте побалакаємо про інші справи... Може, треба б відпустити Росу?
— Я вже думав про неї: ми не можемо почувати себе в безпеці, доки вона чує і бачить усе, що діється в блокгаузі. Якщо її висадити на верхній поверх і забрати драбину, то вона хоч буде нашою полонянкою.
— Ні, я не можу так обійтися з людиною, котра врятувала мені життя. Краще відпустити її: я вважаю, вона до мене така прихильна, що ніякої кривди мені не заподіє.
— Ви не знаєте цього поріддя, Мейбл! Ви таки не знаєте цього поріддя. Правда, Роса не чистокровна ірокезка, але ж вона заодно з цими волоцюгами й, безсумнівно, засвоїла деякі їхні підлі звички... Але що це?!
— Схоже, ніби плюскіт весел... Якийсь човен пливе протокою!
Щоб індіянка не втекла, Слідопит зачинив лядою хід до нижнього приміщення, погасив свічку й хутко підбіг до бійниці; Мейбл, затаївши подих, теж дивилася через отвір з-за його плеча. Все це відбулося за дві-три хвилини, а коли Слідопитові очі звиклися з темрявою і вже стали розрізняти окремі предмети, він побачив, як протокою пройшли два човни й пристали до берега ярдів за п'ятдесят від блокгауза,— там, де був їхній причал. Більше нічого він не міг побачити через темряву й тому шепнув Мейбл на вухо, що це можуть бути й вороги, бо, мовляв, навряд щоб сержант прибув так рано. З човнів сходили на берег люди, але потім як стій тричі прокотилося гучне англійське "ура", і вмить сумніви щодо того, хто прибув, розвіялися остаточно. Одним стрибком Слідопит опинився коло ляди, підняв її, миттю злетів по драбині вниз і заходився відпирати засуви з такою гарячковістю, котра лише зайвий раз свідчила про те, яке критичне було становище.
Мейбл поспішила йому на допомогу, але більше заважала, ніж пособляла; та не встигли вони ще витягти перший засув, як гримнули постріли. Обоє, вражені, ще стояли в німій нерішучості, як у довколишніх кущах розлягся бойовий клич індіян. Тут двері, нарешті, відчинилися, і Слідопит з Мейбл вибігли надвір. Людські голоси вже завмерли. Через півхвилини Слідопитові, однак, здалося, ніби він уловив придушений стогін десь коло човнів; але все це так змішувалося з поривами вітру та шелестом листя, що він засумнівався. Мейбл, скоряючись своїм почуттям і не звертаючи уваги на Слідопита, кинулася бігти до човнів.
— Що ви робите, Мейбл! — тихо, але твердо промовив Слідопит, хапаючи її за руку.— Так не можна. Ви наражаєте себе на неминучу смерть і нікому не допоможете. Ми повинні вернутися назад до блокгауза.
— О, мій батечко! Мого бідного дорогого батечка забито! — у відчаї вигукнула дівчина, проте звичка до остороги навіть у цю страшну для неї мить змусила її стишити голос—Якщо ви мене любите, Слідопите, то пустіть мене до батечка!
— Ні, не можна, Мейбл! Але дивно, що нікого не чутно й ніхто з човнів не відповідає на вогонь... А я ще й залишив "оленебоя" в блокгаузі! Втім, навіщо тут рушниця, коли темно, хоч в око стрель.
У цю мить гострі очі Слідопита, котрі, доки він міцно тримав руку дівчини, безупинно нишпорили в темряві, помітили п'ять чи шість чорних постатей, які, складаючись, намагалися шаснути повз нього, щоб відрізати обом шлях до блокгауза. Вхопивши Мейбл, мов дитину, під руку, жилавий мисливець, напружившись з останніх сил, таки встиг випередити своїх переслідувачів, які, здавалося, вже наступали їм на п'яти. Влетівши в сіни, він пустив свою ношу й миттю зачинив за собою двері. Та не встиг він ще до кінця засунути перший засув, як знадвору на масивні двері навалилася така сила, що вони, здавалося, от-от злетять з завісів. Засунути інші засуви було вже справою однієї миті.
Тепер Мейбл полізла на другий поверх, а Слідопит зостався внизу на чатах. Наша героїня була в такому стані, коли тіло, здається, рухається саме, несвідомо. Вона, виконуючи побажання свого товариша, машинально засвітила свічку й спустилася з нею вниз, де він на неї чекав. Взявши недогарок, Слідопит відразу заходився пильно оглядати весь блокгауз, щоб перевірити, чи не притаївся де ворог; він переходив від одного поверху до іншого тільки після того, як був цілком певен, що позаду ніхто не сховався. Внаслідок цього огляду він переконався, що в блокгаузі крім нього та Мейбл нікого не було, тому що Роса втекла. Тільки остаточно допевнившись, що всередину ніхто не проникнув, Слідопит повернувся до Мейбл у головному приміщенні, де поставив свічку і, перевіривши ще запал "оленебоя", сів, нарешті, й собі.
— Справдилися паші найстрашніші побоювання,— промовила Мейбл, якій здалося, що за ті п'ять хвилин, відколи вони вибігли надвір і вбігли назад, вона пережила ціле життя.— Мій дорогий батечко з усім його загоном забитий або захоплений у полон!
— Це ще невідомо... Усе покаже ранок. Я не думаю, щоб і справді усе було скінчено, бо якби це було так, то ми давно вже чули б переможне виття цих волоцюг-мінгів довкола блокгауза. В одному тільки можна бути цілком певним: якщо ворог справді взяв над нашими гору, він не забариться прийти сюди з вимогою, щоб ми здалися. Скво видасть їм секрет нашого сховища, і, позаяк вони добре знають, що блокгауз їм не підпалити вдень доти, доки "оленебій" потверджує свою славу, вони спробують підпалити його, можете в цьому не сумніватися, скориставшися темрявою.
— Ой, там хтось стогне!..
— Це вам причулося, Мейбл: коли людина збурена, та ще коли це жінка, їй часто ввижається таке, чого насправді нема. Мені траплялося зустрічати таких жінок, які вірили, ніби сни...
— Ні, я не помиляюся. Там, унизу, хтось стогне.
Слідопит змушений був визнати, що гострий слух Мейбл і справді не зрадив її. Проте він спробував заспокоїти дівчину, нагадавши їй, що індіяни, щоб добитися того, що задумали, часто вдаються до найрізноманітніших хитрощів; отож і цього разу більш ніж можливо — стогін був удаваний і розрахований тільки на те, щоб виманити їх із блокгауза або хоча б примусити їх прочинити двері.
— Ні, ні, ні,— квапливо заперечила Мейбл,— у цьому стогоні нема ніякої вдаваності, в ньому виразно відчуваються коли не душевні, то тілесні страждання. Він надто вже природний.
— Що ж, зараз ми довідаємось, друг це чи ворог. Сховайте свічку, Мейбл, і я поговорю з цією людиною через бійницю.
Навіть таку, здавалося б, просту справу необхідно виконувати, як добре знав із свого досвіду Слідопит, з неабиякою обачністю, бо йому не раз доводилося бути свідком того, коли люди марно гинули тільки тому, що не звертали уваги па зайву, як могло на перший погляд здатися, обережність.