Слідопит - Сторінка 93

Раз чи двічі, коли Мейбл підносила голос, він зводив очі до стелі. .Потім він знову в' своїх чуттях повертався до цього прекрасного створіння, що такою палкою, але тихою мольбою виливало свою душу заради свого коханого батька: тепер не з блідим уже, а пломенистим від великого піднесення чолом та блакитними очима, зверненими до денного світла, вона була така прекрасна, мов та мадонна на картині Гвідо АретіноВ ці хвилини все щире— й відкрите--Слідопитове чоло аж іскрилося щирою відданістю, і він дивився на нашу героїню такими очима, якими дивиться на своє любе дитя захоплений батько.

Коли Мейбл скінчила молитву й припала обличчям до ковдри, ховаючи в ній свої сльози, сержант Дангем поклав їй на голову свою кволу руку.

— Спасибі тобі, дорога моя дитинко... Спасибі тобі! — більше прошепотів, ніж про-

і ТуТ Фенімор Купер помиляється. Гвіло Аретіно (995?—1050?) був музикантом і теоретиком м>зики, а славетним художником був інший громадянин Арец-цо — Спінелло Аретіно (1308—1400).

мовив він.— Це справді втіха... коли б я теж міг молитися з тобою.

— Таточку, ви знаєте слова молитви... Ви ж мене самі їх учили, коли я була ще маленька.

Сержантове обличчя освітилося усмішкою, бо він і справді пригадав, що колись-таки виконав перед дочкою принаймні цю частину свого батьківського обов'язку. Ця думка принесла йому глибоку душевну втіху. Потому він кілька хвилин мовчав, і всі присутні вирішили, що сержант звернувся думками до бога.

— Мейбл... дочко моя,— раптом озвався він знову, немовби дужчим голосом,— Мейбл, я покидаю тебе...— Дух у цю останню мить, здається, зовсім не зважає на тіло.— Я покидаю тебе, кохане дитя моє... Де твоя рука?

— Ось вона, таточку... Ось мої обидві руки. О, беріть їх!

— Слідопите,— додав сержант, шукаючи з другого боку постелі провідникову руку й помилково' беручи натомість Джасперову,— візьми ЇЇ, я залишаю тебе їй за батька... Будь їй тим, ким ти сам захочеш і кимвона тебе забажає... Благословляю вас, благословляю вас обох!

В цю жахну мить ніхто не насмілився вказати сержантові на його помилку, а за якусь хвилину-дві він сконав, тримаючи вкупі руки Мейбл' та Джаспера. Наша героїня не підозрювала цього доти, доки в Кепа раптом вир-

вався вигук, який сповістив про смерть батька. Піднявши голову, вона зустріла на собі Джасперів погляд та відчула в своїй руці гарячу його-руку. Проте в цю мить вона була4 у владі одного-єдиного почуття й тому, ледь усвідомлюючи, що ч сталося, відійшла вбік і заллялася гіркими слізьми. Слідопит узяв Прісну Воду за руку, й обидва вийшли з блокгауза.

Друзі в глибокій мовчанці поминули багаття, пройшли через усю галявину й наблизилися майже до самого берега протилежного кінця острова. Тут вони зупинилися, й Слідопит сказав:

— От і все, Джаспере! От і все! Ох, горенько! Сердега Дангем скінчив свій похід, та ще й як — від руки якогось отруйного мін-га! От і знай, що тебе коли чекає: завтра чи позавтра те ж саме може трапитися й зі мною.

— А Мейбл? Що буде з Мейбл, Слідопите?

— Ти ж чув останню волю сержанта... Він довірив сврю доньку мені, Джаспере, а це свята для мене довіра; адже цю довіру треба свято шанувати!..

— Це така довіра, Слідопите, від якої вас не один чоловік залюбки звільнив би,— відповів йому юнак з гіркою усмішкою.

— Я й сам не раз думав, що вона дісталася не найдостойнішому. Я не з самозакоханих, Джаспере, повір, я не з самозакоханих, та коли Мейбл Дангем згодна за-

29* • 747

плющити очі на всі мої вади й невігластво, то нащо мені відмовлятися від неї, хоча хто, як не я, найкраще знає, чого я вартий.

— Вам ніхто не дорікатиме, що ви одружилися з Мейбл, Слідопите, так само, як ніхто не дорікав би вам, скажімо, й за те, якби ви носили па грудях найдорогоцінніший діамант, подарований від щирого серця вашим другом.

— Ну, а дівчині, як по-твоєму, вони не будуть дорікати їй за це? Потерпав я з цього приводу теж, бо, як не кажи, а не всяк, певне, дивиться на мене так, як ти чи сержанто-ва дочка.— (Ці слова мов ножем шпигнули Джаспера — Прісну Воду, і він весь здригнувся, як здригаються від раптового різкого болю, але більш^нічим не видав своєї розпуки).— А4 люди, ти сам знаєш, які заздрісні та злі, а надто по наших залогах. Я іноді аж жалкую, що ти не вподобав Мейбл, слово честі, або що вона не вподобала тебе, бо мені не раз чомусь здавалося, що такий хлопець, як ти, зробив би її щасливішою, ніж я.

— Не будемо більше говорити про це, Слідопите,— нетерпляче й аж задихаючись, зупинив його Джаспер.— Ви будете чоловіком їй, і нема чого уявляти на цьому місці когось іншого. А щодо мене, то я вчиню, як радив добродій Кеп,— піду плавати на океан, а там буде видно, чи вийде з мене що на солоній воді, чи ні.

— Що ти, Джаспере Вестерне! Проміняти все — озера, ліси й прикордоння на місто з його метушливим життям і лише через якусь ледь помітну різницю в смакові води? Хіба в нас тут мало солонців, якщо вже тобі так. треба солі? І хіба людині не слід вдовольня-тися тим, чим вдовольняються інші істоти? А я так покладався, так надіявся на тебе, Джаспере... Я собі думав, коли ми з Мейбл будемо жити в своїй хатині, ти з часом, може, знайдеш собі подругу й теж осядеш з нею десь неподалік від нас. Миль за п'ятдесят на захід від залоги я назнав гарну місцину для поселення, а звідти за якихось десяток ліг у напрямку до Освего є чудова гавань, у яку дуже легко зайти і з якої легко й вийти, коли б ти задля розваги захотів коли приїхати до нас. Я навіть думав, що згодом ти з дружиною міг би одержати право на володіння своєю ділянкою, а ми удвох з Мейбл — своєю. Ми були б один від одного десь на відстані здорової прогулянки з рушницею; і коли б провидінню раптом заманулося, щоб яким істотам випало— повне щастя на землі, то не було б на світі щасливіших людей за нас чотирьох.

— Ви забуваєте, друже мій,— відповів Джаспер, беручи Слідопита за руку й вимучуючи з себе усмішку,— що я не маю тієї четвертої, котру б я кохав і пестив; та й взагалі я сумніваюся, щоб полюбив когось більше, як люблю вас із Мейбл.

— Спасибі тобі, хлопче, від усієї душі спасибі! Однак те своє почуття, що ти звеш любов'ю до Мейбл, то всього-на-всього тільки дружба, яка нічим не схожа на те, що почуваю до дівчини я. Що тобі сказати: тепер я щоночі замість того, щоб міцно спати, як усе живе спить і як сам досі спав, тільки те й роблю, що марю про Мейбл Дангем. То мені приверзлося, ніби молоденькі ламі стрибають передо мною; я наводжу на них "оленебоя", щоб забити яку на м'ясо, а ці пустотливі звірята ніби оглядаються до мене, і я раптом бачу в кожної чарівне личко Мейбл, яке немов промовляє, сміючись: "Стріляй мене, якщо смієш!" А часом сниться, ніби я чую її солодкий голос серед пташиного щебету. Ось минулої ночі мені приснилося, буцімто я перепливав через Ніагарський водоспад і забрав Мейбл з собою, аби тільки не розлучатися з нею. А то було таке страшне приверзлося, що страшнішого для мене й бути не може — так, ніби якийсь біс а чи мінг-чаклун наврочив: приснилося, немовбито через якийсь нещасний випадок я втратив Мейбл — чи то вона сама роздумала й пішла від мене, чи то її силою хтось вирвав з моїх рук...

— О, Слідопите, якщо вам це гірко переживати ві сні, то як переносити все це хому, хто мучиться увіч і знає, що це так справді... справді... справді!.. Що це страшна правда, Що більш не лишилося вже ніякої надії, що вже хоч з мосту та в воду!..

Ці слова вирвалися в Джаспера нестримно, як виливається рідина з розтрощеної посудини. Він сказав їх цесамохіть, майже підсвідомо, але з такою відвертістю і з таким почуттям, що не можна було засумніватися у їх щирості. Слідопит здригнувся і з хвилину дивився "на свого приятеля, мов прибитий громом, і аж тепер, незважаючи на свою простодушність, він нарешті збагнув усю правду. Хто не знає, як гарячково починає працювати розум, коли раптом відкривається ключ до того, чого досі навіть не підозрював; як швидко тоді линуть думки й формуються остаточні висновки! Наш герой був такий по натурі довірливий, прямодушний і настільки певен, що всі його друзі зичать йому такого ж щастя, як і він їм, що до цієї злощасної миті жодного разу й не запідозрив Джаспера у коханні до Мейбл. Тепер, однак, він надто добре знав силу цієї пристрасті по собі, а вибух почуттів його приятеля був такий сильний і природний, що не лишив Слідопитові жодних сумнівів. Першим почуттям, що охопило його після цього повороту думки, було почуття глибокого приниження й невимовного болю. Вій раптом збагнув, наскільки молодший, наскільки вродливіший за нього Джаспер і, можливо, бажаніший для Мейбл, ніж він сам. І тут у ньому знову, як і завжди, заговорило душевне благородство, його природжена схильність недооцінювати себе — словом, прокинулася повага до прав і почуттів інших людей, повага, котра, зда* валося, була невід'ємною частиною його єства. Він узяв Джаспера за руку, підвів йогр до колоди, що лежала поруч, і силою своїх залізних м'язів змусив юнака сісти, присівши й сам поруч.

Джаспер—Прісна Вода схаменувся й засоромився своїх почуттів уже тієї миті, як вони нагло вирвалися в нього. Він би віддав усе на світі, щоб вернути назад свої слова, проте був по натурі такий відвертий і так звик бути в усьому щирим зі своїм другом, що й у гадці не мав приховувати будь-що від Слідопита а чи якось уникати щиросердого пояснення, котрого, як він знав, йому тепер нізащо не уникнути. Вже заздалегідь тремтячи перед тим, що мало так чи інакше статися, він, проте, і не думав якось викручуватися.

— Джаспере, — почав Слідопит таким серйозним тоном, що в хлопця аж мурашки пішли по тілі,— це мене просто здивувало! В тебе, як бачу, набагато ніжніше почуття до Мейбл, ніж я собі навіть уявляв, і якщо тільки мій гонор і моє самолюбство не підманюють мене так жорстоко, то мені жаль тебе, хлопче... від усієї душі жаль! Так, тепер я знаю, як треба співчувати тому, хто віддав своє серце такій дівчині, як Мейбл, і не має ніякої надії, що вона відповість йому взаємністю. Всю цю справу, Прісна Водо, треба, одначе, з'ясувати до кінця, щоб між нами не було, як то кажуть делавари, жодної хмарки.

— Та що тут з'ясовувати, Слідопите! Все й так* ясно— я кохаю Мейбл Дангем, а вона мене — ні...