Слідопит - Сторінка 96

До того ж він ще такий освічений... Знає французьку мову, "читає багато книжок — навіть деякі з тих, що, як я знаю, і вам самим подобаються; отож він завжди вас зрозуміє, чого, на жаль, не зможу сказати про себе.

— До чого все це? — нетерпляче перепинила.'його Мейбл.— Для чого про це зараз говорити... Для чого взагалі про це балакати?

— А потім хлопець ще вміє так гарно висловлювати свої думки, що мені, далебі, взагалі ніколи з ним не зрівнятися. Коли і є що-небудь на світі, що могло б колись зробити мій язик сміливим і переконливим, то це, повірте, тільки ви, Мейбл, але в останніх наших розмовах Джаспер настільки перевершив мене і в цьому, що мені просто соромно стало за себе. Він так захоплено говорив, яка ви проста, і яка ви добра серцем, і як ви ненавидите чванливість, бо, мовляв, хоча ви можете легко вийти заміж за якого завгодно офіцера, ви, проте, не проміняєте своїх щирих почуттів і поклику серця навіть на знадливий сан полковниці. В мене просто швидше кров потекла в жилах, коли він говорив мені про те, що ви, маючи таку красу, ніколи не величаєтеся і що всі ваші рухи такі принадні й граційні, як у молоденької лані, а ви, мовляв, навіть не знаєте про це; і які у вас правильні й справедливі погляди на все, і яке гаряче та великодушне у вас серце...

— Джаспере! — вигукнула Мейбл, не в змозі більше стримувати збурення непідвладних почуттів, і, заливаючись, як дитина, слізьми, безпорадно, мов дитина, впала зраділому юнакові в обійми.— О Джаспере, Джаспере! Навіщо ви досі приховували це від мене?!

Відповідь Прісної Води було важко дібрати, як, зрештою, і всю розмову, в якій вони щось шепотіли одне одному. Але мова кохання зрозуміла й без слів. Так тривало з годину, що здалася їм кількома звичайними хвилинами, якщо,*власне, мати на оці точний вимір часу, і коли Мейбл, нарешті, опам'яталася й згадала про інших людей, її дядечко, остаточно втративши терпець, ходив уже розміреними кроками по палубі тендера, дивуючись, чому це Джаспер бариться, коли знявся такий сприятливий вітер. Найперша ж думка Мейбл була про того, кому, безсумнівно, тяжко було пережити той недавній прояв її справжніх почуттів.

— О Джаспере! — вигукнула вона таким голосом, ніби збагнула раптом, що вчинила великий гріх.— А як же Слідопит?

Прісна Вода весь здригнувся — не від легкодухого страху, ні: йому раптом стало нестерпно боляче від усвідомлення того, яких страждань він завдав своєму другові, і він озирнувся довкола, сподіваючись побачити його. Але Слідопита ніде не було: він вчасно залишив їх самих, проявивши чуйність і тактовність, які зробили б честь навіть витонченому придворному. Кілька хвилин обоє закоханих сиділи мовчки, дожидаючись його повернення і не знаючи, як взагалі бути і що тепер діяти за таких знаменних та незвичайних обставин, після того, як вони так несподівано дали волю своїм почуттям. Та ось, нарешті, вони побачили свого приятеля, що сумний і задуманий підходив до них.

— Тепер я розумію, Джаспере, як то можна розмовляти без слів і чути без вух,— промовив він, коли підійшов уже досить близько до поваленого дерева, щоб його могли почути.— Так, тепер я розумію все. І яка це мусить бути приємна розмова, коли ведеш її так з Мейбл Дангем! Бідна моя голівонька! Казав же я сержантові, що я не до пари їй, що я застарий уже, надто неосвічений і дикий, як... Та він не хотів мене слухати, наполіг на своєму.

Джаспер і Мейбл сиділи, мов пара тих пращурів роду людського в Джона Мільтона , коли вчинений гріх уперше свинцевим тягарем ліг їм на душу. Обоє мовчали, не наважуючись рота розтулити, ба навіть поворухнутися, хоча кожне в цю мить готове було відмовитися від щойно здобутого щастя, аби тільки повернути своєму другові втрачений душевний спокій.

Джаспер був блідий, мов з хреста знятий, а щічки Мейбл пломеніли все дужче й дужче від дівочої сором'язливості, аж доки запашіли таким рум'янцем, яким вони навряд чи коли пашіли досі навіть у найбезтурботніші хвилини втіхи й радощів. І коли всі ті почуття, які у дівчат супроводять щастя здобутого кохання, вилилися на її личку, надавши йому, як завжди в такі хвилини, м'якості й ніжності, вона стала неймовірно принадна. Слідопит дивився на неї з захватом, якого навіть не думав приховувати, а потім ураз заллявся своїм безгучним і нестримним реготом, як сміються лише від повного вдоволення прості не-освічені люди. Та цей нестримний вилив почуттів обірвався раптом від гострого болю душі — він ураз згадав, що ця чарівна квітка тепер навіки втрачена для нього. З добру хвилину цей простодушний лісовик був ніби приголомшений. Мало-помалу оволодівши собою, він промовив серйозно, з гідністю — майже урочистим тоном:

— Я завжди пам'ятаю, Мейбл Дангем, що кожному чоловікові суджена своя доля, але я забув, що мені не суджено подобатися молодим, вродливим і освіченим дівчатам. Сподіваюся, що моя помилка — не такий уже великий гріх, а коли й так, то я тяжко покараний за нього. Ні, Мейбл, я знаю, що ви хочете на це сказати, але не кажіть — не треба: я й так відчуваю це, ніби чую своїми вухами. Гірка була для мене оця година, що минула, Мейбл. Ох гірка, хлопче мій!..

— Година?! — майже за Слідопитом повторила вражена Мейбл, і від цієї несподіванки для самої себе в неї аж стенулося серце й гарячий прилив крові густо зарум'янив їй лице по самі скроні.— Та невже й .справді ціла година, Слідопите?

— Година? — вигукнув тієї ж миті й Джаспер.— Ні, ні, ні, мій вельмишановний друже; відтоді, як ви залишили нас, не минуло й десяти хвилин!

— Хтозна, можливо, тільки мені це видалося цілою добою. Я починаю вірити, однак, що щасливі рахують час хвилинами, а безталанні— місяцями. Але не будемо більше балакати про це. Тепер з усім покінчено, і зайві слова нічого не додадуть до вашого щастя, а мені вони можуть тільки ще раз нагадати, що я втратив і, як мені тепер здається, цілком справедливо втратив. Ні, ні, Мейбл, і не думайте перепиняти мене: все це марно; що б ви не заперечували мені, хоча б і з найкращими намірами, це вже ніколи не змінить мого рішення. Так, Джаспере, тепер вона твоя; і хоч як мені тяжко про це думати, я все ж таки переконаний, що за тобою вона буде щасливіша, бо тобі в цьому таланить дужче, хоча, наскільки я себе знаю, я теж доклав би всіх зусиль, щоб зробити її щасливою. Це мені треба було знати все з самого початку і не вірити сержантові; треба було таки йняти віри Мейбл ще тоді, коли ми сходили на берег у верхів'ї озера, бо тяма та здоровий глузд, либонь, ще тоді підказували мені все, як воно є. Але людині так звабно вірити бажаному, до того ж її завжди легко переконати в тому, чого вона собі бажає і в що сама вірить. Та навіщо про все це, як я вже казав, балакати! Щоправда, Мейбл, здавалося, погодилася була, одначе то вона зробила тільки з бажання вволити волю батька та зі страху потрапити в руки дикунів....

— Слідопите!..

— Я розумію вас, Мейбл, і, повірте, аніскільки не гніваюся на вас! Мені хотілося б тільки одного: десь жити неподалік од вас, щоб, можна булр дивитися ,на ваше щастя. А втім, ліпше, мабуть, буде залишити п'ятдесят п'ятий полк і перейти в шістдесятий — він, можна сказати, як рідний мені. А, може," ще краще було б, коли б я був узагалі ніколи не переходив сюди, хоча в п'ятдесят п'ятім і потребували моєї допомоги, а з деким я тут був знайомий ще раніше, як-от із сержантом Дан-гемом, наприклад, коли він ще служив у іншій частині. Одначе, Джаспере, я не жалкую, що знав тебе...

— А мене, Слідопите? — гаряче перепинила його Мейбл.— Невже ви жалкуєте, що знали мене? Не кажіть, що так, а то я все своє життя не матиму спокою!

— Вас, Мейбл? — промовив провідник, беручи тендітну ручку дівчини й дивлячись з неприхованою відвертістю і водночас із щирою любов'ю їй у вічі.— Хіба можна жалкувати, що промінь сонця промайнув крізь млу безрадісного дня? Що св1тлоа прорвалося в темряву, хоча воно й пробуло в ній таку коротку мить? Я не тішу себе надіями на те, ніби мені ще колись легко й безжурно ходитиметься по землі й спокійно слатиметься, але повірте: я ніколи не забуду того, як близько я був від неза-служеного. щастя, таки не-забуду. Далекий від того, щоб звинувачувати вас у будь-чому, Мейбл, я, однак, не перестану звинувачувати себе за ту зарозумілість, яка вселила в мене думку, буцімто, я можу сподобатися такій красуні, як ви: адже ви мені відверто відмовили— ще тоді, коли ми стояли на прибережній кручі, і тоді треба було й повірити вам, бо ж то цілком природно, що дочки знають ліпше за своїх батьків, що в них на серці. Ет, бідна моя голівонька! Тепер усьому кінець, і мені нічого більше не залишилося, як попрощатися, щоб ви могли вже вирушати в дорогу, а то я уявляю, як там добродій Кеп нудиться; чого доброго, він, ще зійде на берег подивитися, чому ви так забарилися.

— Попрощатися? — вигукнула Мейбл.

— Попрощатися? — луною повторив і Джаспер.— Невже ви й справді надумали покинути— нас, друже?

— Так буде найкраще, Мейбл... Так буде значно краще, Прісна Водо... і найрозумніше. Якби я послухався своїх почуттів, я б до самої смерті не покинув вас, але якщо послухатися розуму, то я розлучуся з вами тут. А ви повертайтеся до Освего і відразу ж, прибувши на місце, не відкладаючи, й поберіться, оскільки для добродія Кеп а це вже вирішене питання і він тільки чекає не дочекається, щоб швидше вирватися знову на море; та й хто знає, що може ще трапитися; а я повернуся знову в праліси до свого творця. Ну, Мейбл,— продовжував Слідопит, встаючи сумний-неве-селий і підходячи до нашої героїні,— поцілуйте мене! Джаспер не буде гніватися на мене за цей єдиний поцілунок; адже ми після цього розлучимося навіки...

— О, Слідопите! — вигукнула Мейбл, кидаючись провідникові в обійми й обсипаючи його поцілунками з такою вільністю і з таким запалом, яких вона щонайменшою мірою не виказувала в Джасперових обіймах.— Будьте благословенні, дорогий і любий наш Слідопите! Ви ж завітаєте ще колись до нас? Ми побачимося ще з вами? А коли постарієте, ви ж прийдете в наш дім? Тоді ви дозволите мені бути вашою дочкою?..

—' Так, саме так,— відповідав провідник, якому перехопило дух від хвилювання,— я намагатимуся тепер думати про вас лише так.