Смерть у Венеції - Сторінка 2

Отже, в дорогу — на цьому він і став. Не в дуже далеку, не обов'язково до тигрів. Ніч у спальному вагоні і три-чотири тижні відпочинку в якійсь всесвітньовідомій місцевості на ласкавому півдні...

Так він думав, коли з Унґерерштрасе з гуркотом над'їхав трамвай, а сідаючи в нього, остаточно вирішив присвятити сьогоднішній вечір вивченню карти й залізничного довідника. Він згадав чоловіка в ликовому брилі, з яким разом гаяв тут час, гаяв усе-таки недарма, і озирнувся навколо. Куди той чоловік дівся, він так і не зрозумів, бо ні під каплицею, ні на зупинці, ні в трамваї його не було.

Автор могутньої і чіткої прозової епопеї про життя Фрідріха Прусського, терплячий митець, що так довго й старанно ткав свій яскравий, мов килим, роман "Майя", з безліччю образів, різноманітних людських характерів, зібраних під тінню однієї Ідеї, творець сильного оповідання "Нікчемний", що показало цілому поколінню вдячної молоді можливість морального подвигу на основі глибокого знання, нарешті (і на цьому кінчаються головні твори його зрілої пори) автор сповненого пристрасті трактату "Дух і мистецтво", конструктивну силу й діалектичне красномовство якого найсуворіші критики ставили поряд з Шиллеровим "Міркуванням про наївну і сентиментальну поезію", Ґустав Ашенбах народився в Л., окружному місті Сілезької провінції, в родині високого судового службовця. Предки його, — офіцери, судді й чиновники, — служили королю й державі і жили суворим, убого-пристойним життям. Глибша духовність у їхньому роду знайшла свій вияв в особі одного проповідника; швидшу, гарячішу кров принесла в родину в минулому поколінні мати письменника, дочка богемського капельмейстера. Від неї пішли й ознаки чужої раси в його зовнішності. Поєднання тверезої службової сумлінності з темними палкими імпульсами породило митця, саме цього митця.

Оскільки Ашенбах цілою своєю істотою прагнув слави, він, хоч і не був скороспілим талантом, завдяки виразній, дуже своєрідній інтонації своїх творів рано здобув визнання громадськості як зрілий майстер. Мало не гімназистом він став відомий. Через десять років навчився керувати своєю славою, демонструвати свій хист і значення, не відходячи від письмового столу, в одному реченні листа, завжди короткого (бо багато людей вимагають уваги того, хто досяг успіху й заслужив довір'я), показувати себе доброю і видатною людиною. У сорок років, змучений труднощами й не завжди задовільними наслідками своєї безпосередньої праці, він ще мусив щодня переглядати купи листів, на яких стояли марки з усіх країн світу.

Такий самий далекий від банальності, як і від ексцентричних вихваток, його талант був створений для того, щоб здобувати довір'я широкої публіки і водночас викликати захоплену оцінку у вимогливих знавців. Так, ще юнаком, коли його з усіх боків закликали до подвигу, — і якого подвигу! — він не зазнав дозвілля, не зазнав безтурботних розваг молодості. Коли він десь у тридцять дев'ять років захворів у Відні, один тонкий знавець людської душі сказав про нього в товаристві: "Ашенбах здавна жив отак, — він стиснув ліву руку в кулак, — і ніколи не жив так", — він випростав пальці і м'яко опустив руку на бильце крісла. Це було влучне зауваження; його моральна мужність якраз у тому й полягала, що, не дуже здоровий від природи, він був тільки покликаний до постійних зусиль, а не народжений для них.

Лікарі заборонили хлопчикові відвідувати школу, і він змушений був навчатися вдома. Вирісши на самоті, без товаришів, він, проте, вчасно зрозумів, що належить до покоління, в якому рідкість — не талант, а фізична основа, потрібна для того, щоб той талант дозрів; до покоління, яке рано віддає все, що має, і не часто доносить свій хист до старості. Але його улюбленим словом було "протриматись", — і в своєму романі про Фрідріха Прусського він бачив насамперед апофеоз цього слова наказу, яке, на його думку, найкраще віддавало зміст діяльно-страдницького стоїцизму. До того ж він палко хотів дожити до старості, бо завжди вважав, що справді великим, неосяжним, справді почесним можна назвати тільки те мистецтво, якому судилося плідно і своєрідно виявити себе на всіх східцях людського буття.

Оскільки завдання, якими навантажував його талант, він мусив нести на кволих плечах, а йти хотів далеко, то найперше потребував самодисципліни, — а здатність до самодисципліни він, на щастя, дістав у спадок по батьківській лінії. У сорок, у п'ятдесят років, як ще й у тому віці, коли інші марнують свій час на порожні мрії, бездумно відкладають виконання своїх заповітних планів, він починав свій день з того, що рано-вранці підставляв груди й спину під струмінь холодної води, а тоді, поставивши обабіч рукопису дві високі воскові свічки в срібних свічниках, дві чи три години ревно й сумлінно віддавав у жертву мистецтву ті сили, які набув у сні. Тож не диво, — в цьому, власне, й полягала його моральна перевага, — що невтаємничені сприймали світ "Майї" чи епічне тло, на якому розгорталося героїчне життя Фрідріха, як витвір могутнього зусилля, єдиного подиху, а насправді ж це був плід щоденної копіткої праці, великий масив, нашарований із сотень окремих блискіток натхнення, тільки тому довершений у кожній своїй деталі, що його творець з такою ж незламною витримкою і впертістю, як та, що колись здобула його рідну провінцію, роками напружено працював над тією самою річчю, віддаючи праці найкращі, найдорожчі свої години.

Для того щоб значний витвір людського духу зразу ж міг глибоко впливати на багатьох людей, повинна існувати таємна спорідненість, навіть схожість між особистою долею автора і долею його покоління. Люди не знають, чому вони дарують славу якомусь творові мистецтва. Не розуміючись глибоко на мистецтві, вони, щоб виправдати своє глибоке зацікавлення твором, вирішують, ніби відкрили в ньому безліч вартостей; але справжня причина їхнього схвалення — щось інше, невловиме, а саме: симпатія. Ашенбах якось між іншим висловив у своєму романі думку, що майже все велике постало всупереч чомусь: всупереч горю і мукам, всупереч злидням, самітності, тілесній немочі, порокові, пристрасті й тисячам інших перепон. Але це було щось більше, ніж просто побіжне зауваження: це був досвід, формула його життя і слави, ключ до його творчості; тож не дивно, що ця формула була основою вдачі й поведінки його найориґінальніших персонажів.

Про новий тип героя, який полюбляв цей письменник і який у різних індивідуальних відмінах знов і знов з'являвся в його творах, один розумний літературний анатом давно вже написав, що це концепція "інтелектуальної і юнацької мужності", яка, мовляв, "у гордій соромливості зціплює зуби і стоїть нерухомо, коли мечі й списи пронизують її тіло". Це було гарне, дотепне й точне визначення, хоч, мабуть, надто пасивне. Бо стійкість перед лицем долі, злиднів і мук означає не тільки терпіння; це активна дія, позитивний тріумф, і образ святого Себастяна — найкращий символ якщо не мистецтва взагалі, то вже напевне того мистецтва, про яке йде мова. Коли ми заглянемо в цей світ, утілений у слові, то побачимо елегантне самовладання, що до останнього подиху приховує від очей світу свою внутрішню спустошеність, свій біологічний розпад; жовту бридоту, якій доля не додала почуттів, але яка може зі свого ледь теплого жару роздмухати чисте полум'я і навіть стати високою володаркою в царстві краси; бліду неміч, що бере свою силу в палахких глибинах духу і здатна кинути весь зарозумілий люд до підніжжя хреста, до свого підніжжя; приємні манери при порожньому, але суворому служінні формі; фальшиве, небезпечне життя, руйнівну пристрасть і мистецтво природженого облудника. Коли ми приглянемось до цієї долі і до сили-силенної схожих на неї, то нас може посісти сумнів, чи взагалі є на світі інший героїзм, крім героїзму кволих. Але який героїзм може бути сучасніший за цей? Густав Ашенбах був поетом усіх тих, що працювали на межі виснаження, перевантажених; тих, що вже спрацювалися, але ще не впали під своїм тягарем, усіх тих моралістів дії, недоростків із мізерними засобами, що, завдяки зусиллю волі і мудрому господарюванню, уміють, бодай на якийсь час, досягти тих наслідків, яких досягають тільки великі, їх багато, вони герої доби. I всі вони впізнали себе в його творах, побачили себе там виправданими, звеличеними і оспіваними; вони вміли бути вдячними і прославляли його ім'я.

Він був молодий і необтесаний, як і його час, що давав йому кепські поради, він прилюдно спотикався, робив помилки, виставляв напоказ свої вразливі місця, словом і ділом грішив проти такту й розважності. Але він виробив у собі почуття власної гідності, до якого, запевняв він, відчуває природний потяг кожен великий талант; можна сказати навіть, що весь його розвиток був свідомим, упертим сходженням на вершини гідності, сходженням, що залишає позад себе всі перепони сумніву й іронії.

Жива, духовно небагата приступність форми викликає захват міщанства, але палку, безпосередню молодь захоплює тільки проблематичне мистецтво; і Ашенбах був проблематичний, був безпосередній, мов юнак. Він був рабом духа, по-хижацькому плюндрував його багатства, молов зерно, вибовкував таємниці, викликав підозру до таланту, зраджував мистецтво, — так, поки його твори розважали, підносили, живили довірливих читачів, він, ще молодий митець, приголомшував двадцятирічних юнаків цинічними міркуваннями про сумнівність самого мистецтва і служіння мистецтву.

Але, мабуть, ніщо не притуплює благородний і сильний дух швидше й остаточніше, ніж гострий і гіркий чар пізнання; і, звичайно, мрійливо-сумлінна ґрунтовність юнака — ніщо порівняно з твердим наміром чоловіка і майстра заперечувати знання, відхиляти його, з гордо піднесеною головою переступати через нього, якщо воно може хоч якось послабити, пригнітити, збезчестити волю, здатність до дії, активність почуття чи навіть пристрасті. Чим було славнозвісне оповідання "Нікчемний", як не вибухом огиди до непристойного психологізму доби, що втілений тут у образі легкодухого і нерозумного мерзотника, який вирішив хитрістю влаштувати свою долю і з безсилля, зіпсованості та етичної неповноцінності штовхнув дружину в обійми безбородого юнака, вважаючи, що глибина почуттів може виправдати його підлість? Могутнє слово, яким Ашенбах у цьому творі ганьбив ганебне, провіщало відхід від будь-якої моральної двозначності, від будь-якої симпатії до морального падіння, відмову від безпринципного співчуття, втіленого у вислові: "Все зрозуміти означає все пробачити", — і те, що тут готувалося чи навіть уже відбулося, було тим "дивом відродженої щиросердості", про яке згодом рішуче, хоч і не без деякої загадкової інтонації, мовилося в одному з діалогів того ж автора.