Смерть у Венеції - Сторінка 3

Дивний зв'язок! Може, це "відродження", ця нова гідність і суворість якраз і спричинились до того, що в той самий час у нього майже неймовірно загострилося почуття краси, благородної прозорості, пропорційності і простоти форми, яка надала його творам такої довершеної майстерності і класичної ясності? Та хіба моральна спрямованість по той бік знання, по той бік розуміння, що послаблює і тамує почуття, не призводить, у свою чергу, до спрощення, морального обмеження світу і людської душі, а отже й до посилення злого, забороненого, морально неприпустимого? I хіба у форми не два обличчя? Адже вона одночасно і моральна, і неморальна: моральна як наслідок і вияв дисципліни, і неморальна, чи ще більше, антиморальна, оскільки їй від природи притаманна байдужість до моралі, навіть прагнення схилити моральне начало під своє горде, самодержавне берло.

Та що там казати! Людині судився розвиток; і якщо з ним у парі йде любов і довір'я громадськості, то хіба може він відбуватися так, як у того, хто не знає блиску і вимог слави? Тільки вічна богема вважає великий талант нудним і любить покепкувати з нього, коли він, скинувши кокон дитинячої легковажності, звикав суворо оберігати гідність духу і приймав послух самотності, що рокує його на тяжкі муки, жорстоку боротьбу з самим собою, але й дає йому почесну владу над людськими серцями. Скільки гри, завзяття і втіхи є у самовирощуванні таланту! З часом у Творах Ґустава Ашенбаха з'явилося щось офіціозно-виховне, в його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередності, ані нових, тонких відтінків, він став зразково-викінченим, відшліфовано-традиційним, незмінним, формальним, навіть шаблонним, і так само, як, за переказом, зробив Людовік XIV, Ґустав Ашенбах на старість вигнав із своєї мови всі банальні слова. I ось тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з нього у шкільні хрестоматії. А коли один німецький володар, який щойно сів на трон, надав співцеві "Фрідріха" в день його п'ятдесятиріччя особисте дворянство, він був у глибині душі задоволений і не відмовився.

Після кількох неспокійних років і кількох спроб де-небудь осісти вів вибрав Мюнхен і відтоді жив там, оточений повагою громадян, яка дуже рідко випадає на долю духа. Ще молодим він одружився з дівчиною з професорської родини, але після кількох щасливих років смерть розлучила їх. У нього лишилася дочка, тепер уже теж одружена. Сина він ніколи не мав.

Ґустав фон Ашенбах був ледь нижчий від середнього зросту, брюнет з виголеним обличчям. Голова його здавалася трохи завеликою проти майже тендітного тіла. Зачесане назад волосся, вже поріділе на тім'ї і на скронях зовсім сиве, облямовувало високе, немов рубцями пооране чоло. Дужка золотих окулярів з неоправленими скельцями врізалася в перенісся показного, благородно горбуватого носа. Рот був великий, то в'ялий, то раптом стиснутий і вузькогубий; щоки худі й зморщені; гарно окреслене підборіддя переділене м'якою рискою. Здавалося, що над його головою, здебільшого по-страдницькому схиленою набік, пронеслися великі випробування, а проте вирізьбило і вдосконалило ці риси мистецтво, а не тяжке, тривожне життя. За цим чолом народилися блискучі репліки з розмови Вольтера і короля про війну; ці очі, що стомлено й пильно дивилися на світ з-за окулярів, бачили криваве пекло лазаретів Семилітньої війни. Навіть в особистому плані мистецтво робить життя активнішим. Воно обдаровує того, хто йому служить, глибшим щастям і швидше його виснажує. Воно залишає на його обличчі сліди уявних чи духовних пригод, породжує в ньому, навіть якщо зовнішнє буття його минає серед монастирської тиші, таку розпещеність, надмірну витонченість, утому, нервову цікавість, яку навряд чи може викликати найбурхливіше життя, сповнене пристрастей і насолод.

Багато справ, життєвих і літературних, ще майже на два тижні після тієї прогулянки затримали в Мюнхені охопленого бажанням до мандрів Ашенбаха. Нарешті він звелів приготувати дачу в горах до свого повернення через місяць і наприкінці травня нічним потягом виїхав у Трієст. Там він зупинився тільки на добу і наступного ранку сів на пароплав, що вирушав у Полу.

Оскільки він шукав чогось незвичайного, зовсім чужого тому, що його оточувало, але такого, щоб до нього можна було швидко дістатися, то поселився на одному острові в Адріатичному морі, недалеко від берегів Істрії, з гарно порізаним скелястим берегом з того боку, де було відкрите море. За останні роки той острів став відомим місцем відпочинку. Населення його вбиралося в мальовниче лахміття і говорило дивною на слух, зовсім незрозумілою мовою. Але дощі, задушливе повітря, провінційне товариство в готелі, що складалося з самих австрійців, і брак того тихого, сердечного спілкування з морем, яке може дати тільки ласкавий піщаний берег, дратувало Ашенбаха, позбавляло певності, що він вибрав місце, яке справді відповідало його прагненню. Куди його вабить, він ще добре не знав, але те "куди" непокоїло його. Він почав вивчати рейси пароплавів, запитливо озирався довкола, шукав, і враз перед його очима, як щось несподіване і саме собою зрозуміле, постала мета мандрівки. Якщо за одну ніч хочеш досягти чогось незрівнянного, казково незвичайного, то куди треба податися? Але ж тут нема над чим довго думати! Чого він сюди приїхав? Він зробив помилку. Насправді він хотів туди з самого початку. Він негайно заявив, що залишає готель. Через півтора тижня після приїзду на острів швидкий моторний човен туманного ранку відвіз Ашенбаха і його вантаж назад у військову гавань, де він ступив на землю тільки для того, щоб відразу ж піднятися трапом на мокру палубу пароплава, що вже був готовий плисти у Венецію.

Це було старе італійське судно бозна-колишньої конструкції, вкрите кіптявою, похмуре. У схожій на печеру, без жодного ілюмінатора, каюті в трюмі, куди зразу ж, ввічливо щирячи зуби, провів Ашенбаха горбатий, неохайний матрос, за столом сидів чоловік з фізіономією старосвітського директора цирку і з цапиною борідкою; насунувши капелюха на чоло і тримаючи в зубах недокурок сигари, він з діловитою міною, що більше скидалася на гримасу, записував відомості про особу пасажирів і видавав їм квитки.

— До Венеції! — проказав він за Ашенбахом, вмочаючи перо в схожі на кашу рештки чорнила в чорнильниці, яка стояла, перехилена боком, на столі. — До Венеції, перший клас! Прошу, добродію! — Він надряпав кілька великих карлючок, посипав їх синім піском з коробочки, потім струсив його в глиняну чашку, згорнув папір жовтими кістлявими пальцями й знов почав щось писати. — Ви добре вибрали мету своєї подорожі, — торохтів він, водячи пером. — Ох, Венеція! Чудове місто! Місто, сповнене для освіченої людини незвичайного чару завдяки своїй історії, та й теперішній красі також! — Його округлі швидкі рухи й порожня балаканина, що їх супроводжувала, якось притуплювала й розпорошувала увагу Ашенбаха, наче він хотів, щоб пасажир ще раз подумав, їхати йому у Венецію чи ні. Він квапливо взяв у Ашенбаха гроші й спритно, наче круп'є, кинув здачу на сукняну, всю в плямах, оббивку столу. — Бажаю вам приємно розважатися, добродію! — мовив він і театрально вклонився. — I вважаю за честь сприяти вам у цьому... Прошу, панове! — зразу ж вигукнув він і махнув рукою, наче на нього чекало хтозна-скільки пасажирів, хоч, крім Ашенбаха, там нікого вже не було.

Ашенбах вернувся на палубу. Спершись рукою на поруччя, він дивився на людей, що прийшли на набережну поглянути, як відчалюватиме пароплав, і на пасажирів на борту. Ті, що їхали другим класом, — і чоловіки, й жінки, — посідали на нижній палубі на свої валізи й клунки. На верхній палубі зібрався гурт схвильованої молоді, клерків з Поли, що, мабуть, у складку їхали на прогулянку до Італії. Вони трохи пишалися собою і своєю мандрівкою, балакали, сміялися і, перехилившись через поруччя, щось глузливо кричали своїм товаришам, які з течками під пахвою поспішали набережною на роботу, погрожуючи паличками самовдоволеним щасливцям на борту. Один із них, у яскраво-жовтому, надто модному костюмі, з червоною краваткою, у брилі з хвацько загнутими крисами, найдужче галасував серед того веселого товариства — щохвилини чути було його різкий, як у ворони, голос. Та коли Ашенбах приглянувся до нього пильніше, йому аж стало моторошно — юнак був підроблений. Він був старий, напевне старий. Про це свідчили зморшки навколо рота й очей і худа, жилава шия. Матово-рожевий колір щік був гримом, каштанове волосся під пов'язаним барвистою стрічкою брилем — перукою, жовті рівні зуби, які він показував, усміхаючись, — дешевим протезом. Руки з перснями-печатками на обох указівних пальцях теж були старечі, а накручені вусики й борідка — підфарбовані. Ашенбах злякано дивився на нього й на його поведінку серед приятелів. Невже вони не знають, не помічають, що він старий, що він не має права носити їхнє барвисте молодече вбрання, не має права корчити з себе такого, як вони? Ні, вони, здається, звикли терпіти його в своєму товаристві й ставились до нього як до рівного за віком, без огиди відповідаючи на його грайливі штурхани. Як могло до такого дійти? Ашенбах прикрив чоло рукою й заплющив очі, гарячі від того, що він майже не спав уночі. Йому здавалося, що світ навколо нього почав дивно й потворно мінятися, наче в поганому сні, що все звернуло зі свого звичайного шляху і що воно, може, стане на своє місце, коли затулити обличчя руками, а тоді знов озирнутися. Але тієї миті він відчув, що вже не стоїть, а пливе; нічого не розуміючи, він злякано оглянувся довкола й побачив, що важкий, темний корпус пароплава повільно відділяється від муру пристані. Машина давала то передній, то задній хід, і смужка брудної, мерехтливої води між набережною і бортом дюйм за дюймом ширшала. Нарешті, після незграбних маневрів, пароплав повернувся бугшпритом у бік відкритого моря. Ашенбах перейшов на правий борт, де горбатий матрос уже поставив для нього шезлонг, і стюард у засмальцьованому фраці спитав, які у нього будуть побажання.

Небо було сіре, вітер вогкий. Пристань і острови лишилися позаду, і все швидко зникало в тумані. Сажа насичувалась вологою і клаптями опадала на вимиту палубу, що ніяк не просихала.