Сьомий хрест - Сторінка 3

"Георг!.. Яка нісенітниця, – подумав Франц, – до чого тут Георг? Його, може, й нема вже там. Або – це теж можливо – він помер". Але він мовби чув Георгів голос, далекий і глузливий: "Ні, Франце, коли у Вестгофені щось сталося, значить, я ще живий".

За останні роки Франц справді повірив, що може думати про Георга, як і про інших в'язнів! Як про будь-кого з тих тисяч, про яких думають з люттю й жалем. Він і справді гадав, що його й Георга давно вже зв'язують лише міцні зв'язки спільної справи, зв'язки юності, що минала під зірками спільної надії, а не ті кайдани, які боляче врізалися в тіло і які вони обидва намагалися тоді розірвати. "Усе старе давно забуте", – казав він собі. Адже Георг став іншим, так само, як і він, Франц, став іншим…

Він заглянув на мить у лице своєму сусідові. Чи і йому сказав Оклецьок? Хіба можна після цього й далі штампувати, обережно підкладаючи одну деталь по одній? "Коли там справді щось трапилося, – думав Франц, – тоді, напевне, без Георга не обійшлося". Але потім його знову пойняв сумнів: мабуть, взагалі нічого не сталось, і Оклецьок теж казна-що верз.

Коли Франц в обідню перерву прийшов до їдальні і замовив кухоль світлого пива (гарячі страви він їв тільки ввечері у своїх родичів, а на обід брав з собою хліб з ковбасою та смальцем, бо після тривалого безробіття хотів зібрати собі грошей на костюм, а як вистачить, то й на куртку із застібкою-блискавкою хоч невідомо, як довго матиме він змогу носити цей костюм), хтось біля стойки Промовив:

– Оклецька заарештовано.

– За вчорашнє, – додав другий. – Надудлився і розпустив язика…

– Ні, не за те, – сказав хтось, – мабуть, за щось інше…

Щось інше? Франц розрахувався за пиво й зіперся на стойку. Всі раптом заговорили півголосом, до нього долинало немов якесь шелестіння: Оклецьок, Оклецьок…

– Оце так ускочив, – промовив до Франца його сусід по роботі Фелікс, Мессерів друг. Він пильно подивився на Франца. Його вродливе обличчя з правильними рисами набрало вдоволеного виразу, а блискучі сині очі здавалися занадто холодними для молодого обличчя.

– Куди ускочив? – запитав Франц.

Фелікс знизав плечима й звів брови, – здавалося, він стримує сміх. "Якби зараз піти до Германа", – знову подумав Франц. Але він не зможе поговорити з Германом до вечора. Несподівано він узрів Антона Грайнера, який пробирався до стойки. Мабуть, Антон якось дістав собі перепустку, бо він не мав права заходити в цей корпус і навіть у цю їдальню. "І чого це він завжди шукав саме мене, – подумав Франц, – чому він любить саме мені розповідати свої історії?"

Антон узяв його за руку, але одразу ж пустив її, ніби цей рух міг привернути чиюсь увагу. Він відійшов до Фелікса, вихилив свій кухоль пива, потім знову повернувся до Франца. "А в нього славні очі, – подумав Франц. – Він трохи обмежений, але щирий. І його тягне до мене, як мене до Германа…" Антон узяв Франца під руку і почав розповідати; обідня перерва закінчилася, всі рушили до дверей, і голос Антонів ледве чути було серед гомону й тупоту ніг.

– Там, на Рейні, з Вестгофена втекло кілька в'язнів, щось на зразок штрафної команди. Мій кузен одразу дізнався про це. І кажуть, що більшість утікачів уже схопили. Оце й усе.

III

Хоч як довго він обдумував свою втечу сам і разом з Валлау, хоч як детально він обмірковував найменші подробиці і намагався уявити собі бурхливу течію свого нового життя, все ж у перші хвилини після втечі він був немов звір, що вирвався на волю, щоб жити, а до пастки прилипли його кров і шерсть. Як тільки втечу було виявлено, завивання сирен розляглося на багато кілометрів і збудило оповиті важким осіннім туманом села. Цей туман поглинав усе, навіть промені потужних прожекторів, що розтинають найчорнішу пітьму. Зараз, близько шостої години ранку, їхнє світло тонуло в густому, мов вата, тумані, ледь забарвлюючи його в жовтуватий колір.

Георг нахилився ще нижче, хоч грунт під ним осідав.

Він може угрузнути раніше, ніж вибереться звідси. Чагарник наколов йому пальці, вони побіліли й зробилися слизькі та холодні, мов лід. Йому здавалося, що він вгрузає в трясовину чимраз швидше й глибше і ось-ось його затягне всього. Хоча він і втік од неминучої смерті – напевне, вони найближчими днями вбили б його й інших шістьох, – смерть у трясовині здавалася йому простою й не страшною. Наче це була зовсім інша смерть, не та, від якої він утік, а смерть добровільна, в пустелі, не від людської руки.

На висоті двох метрів над ним, по лозовій гаті, бігали вартові з собаками. Собаки й вартові ніби осатаніли від завивання сирен та густого вогкого туману. Волосся в Георга на голові й на тілі стало дибом: зовсім поруч він почув лайку і навіть голос Мансфельдів пізнав. Отже, він уже прочумався після удару лопатою, якою потяг його по голові Валлау. Георг пустив кущ і сповз іще глибше.

Лише тепер він відчув обома ногами той виступ, що міг бути тут опорою. Він це передбачав ще тоді, коли мав силу все обміркувати разом з Валлау.

Раптом почалося щось нове. Лише за кілька секунд Георг зрозумів, що нічого не почалось, а навпаки, стихло завивання сирен. Новим була тиша, серед якої було виразно чути різкі свистки й слова команди, що долинали з табору та з барака за першою лінією загорожі. Вартові над його головою бігли за собаками до другого кінця гаті.

Інші бігли від барака. Постріл, ще один, сплеск, і хриплий гавкіт собак заглушує інший, ледь чутний гавкіт.

Та зовсім і не собачий гавкіт, але й не людський голос; в людині, яку вони зараз тягнуть, мабуть, вже більше не лишилося нічого людського. "Напевне, це Альберт", – подумав Георг. Іноді буває, що людині здається, ніби вона заснула, хоч вона зовсім не спить. "Цей уже в їхніх руках, – подумав Георг, немов уві сні, – цей в їхніх руках.

Невже нас лишилося тепер тільки шестеро!"

Туман усе ще був такий густий, хоч ножем ріж. У далині, по той бік шляху, засвітилися два вогники, а здавалося, що то за самісіньким очеретом. Ці поодинокі гострі цятки легше пробивалися крізь туман, ніж широкі промені прожекторів. Один по одному спалахували вогники в шибках селянських хат, села прокидалися. Незабаром коло вогнів замкнулося. "Такого не буває, – подумав Георг, – це мені сниться". Він з великим удоволенням упав би на коліна. Навіщо весь цей жах? Досить тільки зігнути коліна, бульк – і край… "Насамперед спокій", – завше говорив Валлау. Мабуть, він сидить десь недалеко в лозняку. Коли вже Валлау говорив комусь: "Насамперед спокій", – людина завжди заспокоювалась.

Георг учепився за кущ і тихесенько поповз убік. Він був, мабуть, не більше як за шість метрів від останнього куща, коли раптом, у хвилину просвітління розуму, коли він усвідомив усю приреченість свого становища, його пойняв такий напад страху, що він так і повис долілиць на крутому схилі. Страх зник так само нагально, як і напав на нього.

Він доповз до пенька. Сирена завила вдруге. Її, напевне, було чути далеко на правому березі Рейну. Георг припав обличчям до землі. "Спокійно, спокійно", – сказав йому з-за плеча Валлау. Георг, важко дихаючи, повернув голову. Всі вогні погасли. Туман став тонкий і прозорий, як легка золота пряжа. По дорозі ракетами промчали фари трьох мотоциклів. Завивання сирени, здавалося, наростало, хоч насправді воно рівномірно то затихало, то посилювалося, люто впиваючись у мозок. Георг знову уткнувся обличчям у землю, бо переслідувачі саме поверталися назад по гаті. Він тільки подивився краєчком ока.

Прожектори уже не могли нічого знайти, їхнє світло потьмяніло у ранковій півтемряві. Хоч би туман не зразу розвіявся. Раптом троє почали спускатися схилом. Вони були метрів за десять од Георга. Георг знову пізнав Мансфельдів голос. Ібста він пізнав по лайці, а не по голосу, що від люті став пискливим, чисто тобі жіночий вереск.

Третій голос – Георг почув його так близько, що здавалося, переслідувачі зараз наступлять йому на голову, – був Майснерів голос, який щоночі лунав у бараках, викликаючи когось із в'язнів. Георга він востаннє викликав дві ночі тому. І зараз Майснер після кожного слова чимсь розтинав повітря. Георг відчув навіть легенький вітерець.

– Ось сюди… Прямо вниз… вже скоро… швидше…

Другий приступ страху – мов хто здавив у жмені його серце. Тільки б не бути зараз людиною, пустити коріння, стати вербою серед інших верб; коли б він тільки міг обрости корою і мати віти замість рук. Майснер з диким гарчанням скочив униз. Нараз він змовк. "Побачив мене", – подумав Георг і одразу заспокоївся. Страху вже не було. Це кінець. Прощайте всі!

Майснер спустився ще нижче, до інших. Тепер вони нишпорили по болоту між гаттю й дорогою. Георга врятувало те, що він був набагато ближче до них, ніж вони думали. Коли б він був побіг, вони б зараз знайшли його.

Як дивно, що він, зацькований і збожеволілий від страху, все ж таки твердо тримався свого плану! О, ці наші плани, що їх ми складаємо безсонними ночами! Яку силу вони мають над людиною в хвилини, коли всі плани руйнуються і здається, наче усе це придумав не ти, а хтось інший. Але й той інший – теж ти сам.

Сирена знову змовкла. Георг поповз убік і посковзнувся однією ногою. Десь близько забив крилами болотний стриж. Георг з переляку пустив кущ. Стриж метнувся в очерет, гучно зашелестіли стебла. Георг прислухався; зараз, напевно, прислухаються й вони. І чого він повинен бути людиною, а коли вже так мусить бути, то чому саме Георгом? Очерет знову розпрямився, нікого не видно, зрештою, нічого, власне, й не трапилось, тільки й того, що птах заметався в болоті. Все-таки Георг не ворушився – коліна зранені, руки затерпли. Раптом він побачив у чагарнику маленьке бліде гостроносе обличчя Валлау…

Раптом увесь кущ всіявся обличчями Валлау.

Потім це минуло. Він майже заспокоївся. І подумав: "Валлау, Фюльграбе і я проскочимо. Ми троє – найсильніші. Бойтлера уже схопили. Беллоні, либонь, теж проскочить. Альдінгер надто старий. Пельцер надто нерішучий". Коли Георг повернувся горілиць, вже розвиднілося.

Туман розвіявся. Золотаве прохолодне осіннє світло осявало землю, яка здавалася такою мирною. Георг розглядів метрів за двадцять від себе два великих пласких камені з білими краями. Перед війною по гаті їздили до далекого хутора, який був давно знесений або згорів.