Сьомий хрест - Сторінка 6

Коли Георг тупо дивився на горішній ряд виноградних ліз, хтось йому несподівано дав пораду, хтось незнайомий, що його Георг уже забув: чи то був сам Валлау з Руру, чи кулі з Шанхая, чи шуцбундівець[2] із Відня, якйй урятувався від небезпеки тим, що ніс на плечі якусь річ і цим відвернув від себе увагу, бо такий вантаж засвідчує, що людина йде з якоюсь певною метою. І от Георгові, коли він сидів у сараї і дивився крізь шпарину у дверях на обтикану битим шклом стіну, цей порадник нагадав, що таким способом хтось у такому ж становищі уже колись урятувався – чи то з якогось будинку у Відні чи з хутора в Рурській області, чи з оточеного кварталу Чапею[3]. І хоч Георг не уявляв собі, яке обличчя було у цього порадника – чи знайоме обличчя Валлау, чи жовте, чи коричневе, – але він одразу зрозумів: візьми машинну деталь, що лежить біля сходів. Вийти ти мусиш. Може, тобі й не пощастить, але іншого виходу немає. Твоє становище, щоправда, дуже скрутне, але ж і моє тоді…

Чи його взагалі не помітили, чи прийняли за службовця машинобудівного заводу, чи, може, за того, чию куртку він надів, але Георг пройшов між теплицею й ганком і далі крізь ворота на шлях за стіною училища. Біль у лівій руці, якою він підтримував деталь, був такий гострий, що інколи заглушував навіть страх. Георг ішов шляхом, що тягнувся паралельно шосе, вздовж невеликого ряду будинків, що дивилися вікнами на поля, а з верхніх вікон, мабуть, було і Рейн видно. Літаки все ще гули, крізь серпанок туману синіло небо; було десь під полудень.

Георгові пересох язик, шорсткий зашкарублий одяг під курткою пік тіло, мучила нестерпна спрага. На лівому плечі погойдувалась машинна деталь, на якій теліпався фірмовий ярлик. Він саме хотів поставити свою ношу на землю і відпочити, коли його зупинили.

То був, певно, один з патрульних, який помітив його з шосе в просвіті між двома будинками – постать зовсім не підозрілої людини, що йде полем з вантажем на плечі під ясним полуденним небом. Патрульний зупинив його тому, що зупиняв кожного. І зразу ж відпустив кивком, як тільки Георг показав фірмовий ярлик. Можливо, Георг міг би спокійно дійти аж до Оппенгайма або ще й далі – так йому й радив учинити той порадник, що допоміг йому вийти з сарая. Георг навіть чув тихий, але наполегливий голос, який наказував: йди далі, йди далі! Але окрик патрульного позбавив його мужності, і він раптом поніс свою машинну деталь далі від шосе в поле в напрямку до Рейну, до села Бухенау. Чим гучніше калатало його серце, тим тихішим ставав голос, який не радив іти польовою стежкою, і зрештою його геть заглушили шалене тьохкання його серця і опівденний дзвін в Бухенау – гучний сумний дзвін. Над селом, в яке він входив, нависло шкляне небо. Він уже й сам збагнув: тут пастка.

Він минає двох вартових. Відчуває у себе на спині їхні пильні погляди. Ледве він вийшов на вулицю села, як почув свист, тонкий свист, що пронизав усю його істоту.

Нараз село завирувало. Чути свистки з краю в край.

Лунає команда: "Всі по хатах!" Широкі ворота риплять.

Георг поставив свою ношу на землю, прослизнув у найближчий двір і сховався за штабелями дров. Село оточили.

Це сталося небавом по полудню.

Франц щойно зайшов до їдальні в Грізгаймі. Він саме дізнався, що Оклецька заарештовано. І от Антон хапає його за руку і розповідає усе, що знає.

Цієї хвилини чабан Ернст постукав у кухонне вікно Мангольдів. Софі відчинила йому й засміялася. Вона повненька і міцна, але з тонкими руками. Він просить Софі підігріти йому картопляний суп, бо його термос зіпсувався. Софі каже, щоб він зайшов і поїв укупі з усіма. Адже вівці може постерегти й Неллі.

Його Неллі, говорив Ернст, не собака, а справжній янгол! Але він має совість, і йому недурно платять гроші.

– Софі, – сказав Ернст, – принеси-но мені гарячого картопляного супу в поле і не дивись на мене так. Коли ти так зориш на мене своїми золотавими оченятками, я сам не свій.

Він пішов полем до своєї будки на колесах. Вибрав місце на сонечку, простелив кілька газет, зверху поклав пальто. Сів і почав чекати. Він задоволено дивився, як наближається Софі. "Мов те яблучко, – думав він, – кругленька, соковита, і на гарненьких черешках".

Софі принесла йому суп, а від себе картопляники з грушевою начинкою. Вони разом училися в шмідтгаймській школі.

Вона сіла біля нього.

– Дивно, – сказала вона.

– Що?

– Що саме ти – чабан.

– Вони мені недавно те ж саме сказали там, унизу, – промовив Ернст. Він показав на Гехст. – "Ви молодий і дужий, природа призначила вас для чогось кращого. – Ернст дуже швидко міняв вираз обличчя і голос – це був то Майєр з бюро праці, то Герстль з "Трудового фронту", то Крауз – бургомістр Шмідтгайма, і лише зрідка сам Ернст. – Чому б вам не віддати своє місце старішому одноколінникові?" Тоді я відповів, – продовжував Ернст, похапцем проковтнувши кілька ложок супу: – "В моїй родині професія чабана спадкова, починаючи з Вілігіса".

– З якого Віллі… – спитала Софі.

– Це саме й вони мене спитали там, унизу, – сказав Ернст, уминаючи картопляники з грушевою начинкою. – Ах, у школі ви, мабуть, усі прогавили це. Потім вони мене спитали, чому я не жонатий, адже інші вже жонаті і в них в діти, хоч їм куди важче заробляти свій хліб.

– Що ж ти сказав? – спитала Софі трохи захриплим голосом.

– Ах, – відповів Ернст з невинним виглядом, – я сказав, що справа вже лагодиться.

– Як? – зацікавлено спитала Софі.

– Бо я вже заручений, – промовив Ернст, опустивши очі, причому помітив, що Софі трохи зблідла і наче зів'яла. – Я заручений з Маріхен Віленц з Боценбаха.

– A-а, – промовила Софі, низько нахиливши голову і розгладжуючи спідницю на колінах, вопа ж іще школярка, твоя Маріхен Віленц із Боцелбаха.

– Нічого, – відповів Ернст, – я почекаю, поки моя наречена підросте. Це дуже довга історія, я тобі її колись розповім.

Софі вирвала травинку, розправила її і прикусила зубами. Вона промовила заразом сумно і глузливо:

– Закохані, заручені, одружені…

І Ернст, що навмисно дражнив її, – він уважно стежив за нею і все бачив: і зміни її настрою, і тремтячі руки, – поставив вилизані тарілки одна на одну й сказав:

– Дякую, Софі. Коли ти все так добре робиш, як картопляники, то для чоловіка ти чистий скарб. Подивись на мене ще разочок. Коли ти так поглядаєш на мене своїми чудовими оченятками, я можу забути Маріхен хоч би й навіки.

Він подивився услід Софі, що йшла додому, брязкаючи тарілками, потім гукнув:

– Неллі!

Собачка стрибнула Ернстові на груди, стала лапками йому на коліна й дивилася на хазяїна – чорний клубочок безоглядної відданості. Ернст притулився обличчям до собачої мордочки, ніжно погладив руками її по голові й сказав:

– Неллі, а ти знаєш, кого я найдужче люблю? Ти знаєш, як звуть ту, що мені найбільше подобається на всьому світі? Її звуть Неллі.

Сторож сільськогосподарського училища імені Дарре задзвонив на обід не опівдні, а на п'ятнадцять хвилин пізніше. Один з підлітків, Гельвіг, учень-садовод, побіг спершу в сарай, щоб узяти з гаманця у вельветовій куртці двадцять пфенігів. Він був винен ці гроші товаришеві за два білети лотереї зимової допомоги. Цілий рік при училищі працювали курси, головним чином, для синів і дочок навколишніх селян. При училищі було також своє дослідне господарство, де, крім курсантів, на звичайних договірних умовах працювало ще кілька садоводів і учнів.

Учень Гельвіг, високий, білявий, кмітливий хлопчина із жвавими очима, спершу здивовано, потім схвильовано й сердито оглянув весь сарай, шукаючи куртку. Цю куртку він придбав минулого тижня, після свого першого побачення з дівчиною. Він би не купив її, якби не одержав невеликої премії за перемогу в конкурсі. Він покликав своїх товаришів, які вже сиділи за столом. Світла їдальня з чисто вимитими дерев'яними столами була гарно оздоблена: на стінах висіли обвиті квітами й свіжим листям портрети Гітлера, Дарре і кілька краєвидів. Спочатку Гельвіг подумав, що товариші пожартували з нього. Вони дражнили його, що він, мовляв, купив собі завелику куртку, бо думає ще підрости, і заздрили йому, що в нього така хороша дівчина. Молоді хлопці із свіжими простодушними обличчями, в яких уже проглядало щось доросле, як і в самого Гельвіга, – запевнили його, що не чіпали куртки, і одразу ж заходилися шукати її. Незабаром почулися крики:

– Що це за плями?

– У мене відірвали підкладку! – вигукнув котрийсь.

– Тут хтось був, – сказали хлопці. – Твою куртку, Гельвігу, вкрали. 1 Гельвіг ледве стримував сльози. Нарешті з їдальні прийшов черговий. Що вони там роблять, ці хлопці? Гельвіг, блідий від люті, розповів, що у нього вкрали куртку. Покликали чергового вчителя й сторожа. Широко розкрили двері. Тоді всі побачили плями на одягу і розірвану підкладку старої куртки, забризкану кров'ю.

Ах, якби з його куртки теж тільки вирвали підкладку!

В обличчі Гельвіга уже не лишилося нічого дорослого.

Від гніву й кривди воно стало зовсім дитячим.

– Якщо знайду, я його вб'ю, Ц заявив він. Його анітрохи не втішало те, що Мюллер не знаходив своїх черевиків. Він єдиний син багатих селян і може купити собі нові. А йому, Гельвігу, тепер знову доведеться без кінця відкладати.

– Заспокойся, Гельвігу, – сказав йому сам директор, він саме обідав, і сторож покликав його, – заспокойся і якнайточніше опиши свою куртку. Цей пан з кримінальної поліції лише тоді зможе її тобі повернути, коли ти її точно опишеш.

– А що було в кишенях? – ласкаво спитав маленький незнайомий панок, коли Гельвіг кінчив описувати куртку; сказавши "і внутрішні застібки-блискавки", хлопець мало не розплакався.

Гельвіг подумав.

– Гаманець, – сказав він, – у ньому марка і двадцять пфенігів… носовичок… ножик.

Йому ще раз усе прочитали і дали підписатися.

– А де я можу одержати свою куртку?

– Тобі скажуть, мій хлопче, – сказав директор.

Правда, все це анітрохи не втішило Гельвіга, та все-таки йому було не так прикро, бо його куртку вкрав не звичайний злодій. Шкільний сторож, як тільки оглянув сарай, одразу ж зрозумів зв'язок між подіями. Він тільки спитав директора, чи не подзвонити куди слід.

Коли Гельвіг зійшов униз – слідом за ним Мюллеру довелося описувати свої черевики, – всю ділянку між училищем та заводською стіною вже було оточено.