Сонети (збірка) - Сторінка 6
- Вільям Шекспір -
Нехай!
Твоїх очей мені вже сила знана:
Блаженство в них з трутизною злилось.
І, може, їх відводиш ти, кохана,
Щоб ними вбити іншого когось.
Не треба жалощів. Хай любі очі
Мене уб’ють — я смерть прийму охоче.
140
Розумна будь, наскільки ти жорстока,
Зневагою не ятри мук німих,
Бо туга вирветься моя глибока,
Як тільки знайдуться слова для них.
Коли й не любиш, ошукай в коханні
І ласкою зміни жорстокий гнів.
Так хворий в лікаря у дні останні
Надій благає поглядом без слів.
В розпуку впавши, в божевільнім стані
Сказати можу те, чого не слід.
І наклепи, низькі та безпідставні,
Підхопить радісно зломовний світ.
Щоб не дійти цього, криви душею, —
Здавайся хоч із вигляду моєю.
141
Мій зір тебе не любить, далебі,
Усякого набачившись пороку.
Та серце любить і не вірить оку,
Сто сотень вад не бачачи в тобі.
Ні голос твій, не надто милий вуху,
Ні дотик ніжний, пахощі і смак
Не владні затягнуть мене ніяк
На учту зору, доторку і слуху.
Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям
Не визволити серця із неволі, —
Воно, як раб, твоїй покірне волі,
За усміх твій платитиме життям.
Та вже хоч тим у виграші я буду,
Що ти — мій гріх — даєш мене до суду.
142
Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.
Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.
Та зваж пороки наші, щоб узріти
Що я на докір твій не заслужив.
А годен я докорів і образ, —
То вже ж не з уст, які, запавши в нестям,
Уже споганили себе не раз
Ламанням слів, брехнею і безчестям.
Природно це, — мене і не вражає,
Що ти когось, а я тебе люблю.
Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм
Діждеш і ти від іншого жалю.
Отямсь, безжалісна й несамовита,
Бо власним будеш прикладом побита.
143
Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними слізьми.
Дихнути ж мамі не дає пернате,
Під самим носом тріпає крильми.
Так мчиш і ти за мрією в погоні,
Надіючись впіймать її колись.
Я ж простягаю, мов дитя, долоні:
— Не покидай, кохана, повернись!
Хай воля вволиться твоя, — волаю, —
Лиш не давай загинути з одчаю.*
144
Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий — добрий геній,
І жінка — демон з мороком; в очах.
Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває демон ангела на гріх
I хоче силою очей своїх
Слугу небес дияволом зробити.
Та я не впевнений, чи ангел мій
Зберіг незайманість, чи вже пропащий,
Він друг мені, тож завжди він при ній,
За крок один від пеклової пащі.
І я живу, й чекаю кожну мить,
Що праведник до пекла полетить.
145
"Ненавиджу" — убивче славо
Із уст зірвалося її.
Я остовпів, немов раптово
Торкнувсь гримучої змії.
Та, спочуття найшовши скоро,
Вона притримала язик,
Який давно мені навик
Шептать і ніжності, й докори.
"Ненавиджу" — та милі очі
Змінили раптом зір гнівний,
Так день погідний та ясний
Зміня грозову пору ночі.
"Так, я ненавиджу... — І враз
Вона докінчила: — … не вас".
146
Душе, що мешкаєш в гріховній глині,*
Ти, суєті віддавшися в полон,
Скарби глибинні марно тратиш нині
На позолоту зовнішніх колон.
Пощо великі кошти віддаєм ці
На розкіш нетривалого житла,
Щоб хробаки, пишноти спадкоємці,
Добро твоє сточили все дотла?
Душе моя, виконуй ту роботу,
Що перед внуком виправдає нас.
Не дбаючи про зверхню позолоту,
У вічності купуй безсмертя час.
І смерть помре, а ти в простій одежі
Підеш в віки, зламавши часу межі.
147
Моя любов — пропасниця. Вона
В жадобі прагне лиш того напою,
Якого випивши колись до дна,
На все життя зосталася слабою.
Мій розум-лікар лікував любов,
Вона ж відмовилась приймати ліки.
А він розгнівався і геть пішов,
Страждать мене покинувши навіки.
Без нагляду, у відчаї страшнім
Я день і ніч метаюся в нестямі,
І, розумом покинуті моїм,
Слова і мислі бродять манівцями.
Я ж присягав, знесилений украй,
Що пекла морок — найсвітліший рай.
148
О, як любов затьмарила мій зір,
Що викривля і явища, і речі!
Чи зриму річ фальшує глузд старечий,
Волаючи очам моїм "не вір"!
Як гарне те, що до вподоби оку, —
Чому весь світ запевнює, що ні?
А дійсно — ні, то визнать слід мені:
Любовний зір не добача пороку.
Що діяти? Незрячий погляд мій
Ошукують любовних сліз потоки.
Отак бува сліпим і сонце, доки
Заховане у хмарі дощовій.
Любове хитра, шлеш мені полуду,
Щоб за слізьми я не розгледів бруду.
149
Я не люблю тебе? Жорстока ти!
Коли б чуття мої уже згоріли,
Чи б міг з тобою я на себе йти,
З твоїх бійниць метать на себе стріли?
Чи з ворогом твоїм дружить я смів,
Любив того, на кого маєш око?
Як ти до мене виявляла гнів,
Чи я себе не бичував жорстоко?
Чи є в мені гординя, що взяла б
У тебе службу вірну — за образу?
Твоїх пороків я слухняний раб,
На все готов з очей твоїх наказу.
Ненавидь, люба, — смак пізнав я твій:
Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий.
150
Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день — затьмарений для них.
Чому так до лиця тобі пороки,
Що навіть вчинений тобою гріх
Мені, чеснотою здається, доки
Тебе не виправда в очах моїх?
Чому — тим краща, ти в моєму вірші,
Чим більший гріх знаходжу я в тобі?
Хай я, люблю, ненависне юрбі,
Та честі не уймай мені, як інші.
До грішниці росте любов моя —
Тим вартий більшої любові я,
151
Кохання юне — то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, —
Це твій порок у мене вріс корінням.
Бо зрадиш ти — безчестю віддаю
Я дух шляхетний на догоду плоті.
І душу вмить осквернену мою
Купає плоть в гріховному болоті.
Від імені твого, твоїх приваб
Та плоть тремтить і цілиться на здобич.
Вона за щастя має, наче раб,
За тебе стати і сконати обіч.
По совісті, повір, моя ти любо,
Любов’ю зву цю боротьбу і згубу.
152
Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.
Та за подвійну зраду і наругу
Я докорять тобі не маю прав,
Бо й сам не першу, може, і не другу,
А соту вже присягу я зламав.
Я присягався у твоїй чесноті,
У вірності й правдивості колись.
Я власні очі засліпив, щоб проти
Поганьбленої істини клястись.
Глумивсь я з правди, клявся проти неї,
Свої уста споганивши брехнею.
153
Заснув Амур, тримавши смолоскипа;
Одна з дівчат Діаниних тоді
Взяла вогонь, що з рук Амура випав,
Та й погасила нишком у воді.
Вогнем любовним у долині гаю
Нагрілось раптом зимне джерело
І від недуг болящим помагає,
Бо дивний чар навіки зберегло.
Ту головешку запаливши знову
З очей моєї милої, хлоп’я
Грудей моїх торкнулося. В діброву
Ходив купатися даремно я.
Бо купіль та зціля мої недуги,
В якій божок вогню добув удруге.
154
Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.
Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям спричинював знемогу,
І, в зимний струмінь кинувши його,
Тим обеззброїла неждано бога.
Вогнем нагрівшися, вода тоді
Коханцям рани гоїла глибокі.
І я не раз купавсь у тій воді,
Щоб серцю втрачений вернути спокій.
Любовний пломінь воду підігрів,
Вода ж не остудила почуттів.
Післямова
Час написання сонетів — 1592—1598 рр. Їх стиль нагадує художню манеру ранніх творів Шекспіра (поеми, п’єси "Марні зусилля кохання", "Двоє веронців", "Ромео і Джульєтта"). Проте цілком можливо, що деякі вірші були написані раніше або пізніше цього часу.
У багатому творчому доробку Шекспіра "Сонетам" належить особливе місце. Поеми "Венера і Адоніс" (1592) та "Лукреція" (1593) були адресовані знавцям поезії. "Сонети" створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів.
Згадка про існування "Сонетів" уперше зустрічається в огляді англійської літератури "Скарбниця розуму" (1598) Ф. Мереза: "Подібно до того, як гадали, що душа Євфорба жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його "Венера і Адоніс", його "Лукреція", його ніжні сонети, відомі його особистим друзям". Уже наступного року після повідомлення Мереза два сонети були надруковані видавцем У. Джаґґардом у томику віршів "Пристрасний пілігрим". Потім на протязі 10 років публікації не відновлюються. Видати "Сонети", очевидно, не дозволив сам автор або хтось інший, не зацікавлений в опублікуванні віршів.
Окремою книгою "Сонети" були видані лише в 1609 р. На титульному аркуші проставлено такі вихідні відомості видання: "Шекспірові сонети. Ніколи раніше не друковані. В Лондоні. Д. Елд для Т. Т... 1609". Т. Т. — це видавець книги Томас Торп. Його прізвище згадується в акті реєстрації рукопису в реєстрі гільдії друкарів. Значно складніше розшифрувати текст присвяти, який був надрукований на шмуцтитулі видання: "Тому єдиному, кому завдячують своєю появою нижчеподані сонети, містеру W. H. всілякого щастя і вічного життя, обіцяного йому нашим безсмертним поетом, бажає доброзичливець, який зважився видати їх у світ. Т. Т.". Присвята звучить вельми двозначно. Таємничим W. H. може бути той, на честь кого створювалися "Сонети". Так само вірогідна й інша версія. Ініціали ховають лише особу, завдяки якій текст "Сонетів" став власністю Томаса Торпа.
На примірниках видання "Сонетів" (1609) зазначено прізвища двох книготорговців — Джона Райта й Вільяма Асплі. Книга, мабуть, була видрукувана великим тиражем, який довелося розподілити між двома продавцями. Історія цього видання повністю не відома. Безсумнівне лише те, що сам Шекспір участі в його укладанні не брав. Так, до книги було включено вірші іншого поета (можливо, Джорджа Чапмена), а також невелику поему "Скарги закоханої". Викликає сумнів розміщення віршів, між якими часто відсутня логічна послідовність. У сонетах 133—134, наприклад, поет скаржиться на зрадливість коханої, а в сонеті 135 звучить тема чекання любові.
За життя Шекспіра "Сонети" більше не видавались. Не ввійшли ліричні твори і в перше посмертне зібрання його творів, до якого було включено тільки п’єси. Нова публікація сонетів Шекспіра була здійснена лише 1640 р. Видавець Джон Бенсон включає до збірника, озаглавленого "Поеми", разом із "Скаргами закоханої", "Пристрасним пілігримом", "Феніксом і голубкою" також "Сонети".
Твоїх очей мені вже сила знана:
Блаженство в них з трутизною злилось.
І, може, їх відводиш ти, кохана,
Щоб ними вбити іншого когось.
Не треба жалощів. Хай любі очі
Мене уб’ють — я смерть прийму охоче.
140
Розумна будь, наскільки ти жорстока,
Зневагою не ятри мук німих,
Бо туга вирветься моя глибока,
Як тільки знайдуться слова для них.
Коли й не любиш, ошукай в коханні
І ласкою зміни жорстокий гнів.
Так хворий в лікаря у дні останні
Надій благає поглядом без слів.
В розпуку впавши, в божевільнім стані
Сказати можу те, чого не слід.
І наклепи, низькі та безпідставні,
Підхопить радісно зломовний світ.
Щоб не дійти цього, криви душею, —
Здавайся хоч із вигляду моєю.
141
Мій зір тебе не любить, далебі,
Усякого набачившись пороку.
Та серце любить і не вірить оку,
Сто сотень вад не бачачи в тобі.
Ні голос твій, не надто милий вуху,
Ні дотик ніжний, пахощі і смак
Не владні затягнуть мене ніяк
На учту зору, доторку і слуху.
Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям
Не визволити серця із неволі, —
Воно, як раб, твоїй покірне волі,
За усміх твій платитиме життям.
Та вже хоч тим у виграші я буду,
Що ти — мій гріх — даєш мене до суду.
142
Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.
Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.
Та зваж пороки наші, щоб узріти
Що я на докір твій не заслужив.
А годен я докорів і образ, —
То вже ж не з уст, які, запавши в нестям,
Уже споганили себе не раз
Ламанням слів, брехнею і безчестям.
Природно це, — мене і не вражає,
Що ти когось, а я тебе люблю.
Сій жаль в душі своїй. З його врожаєм
Діждеш і ти від іншого жалю.
Отямсь, безжалісна й несамовита,
Бо власним будеш прикладом побита.
143
Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними слізьми.
Дихнути ж мамі не дає пернате,
Під самим носом тріпає крильми.
Так мчиш і ти за мрією в погоні,
Надіючись впіймать її колись.
Я ж простягаю, мов дитя, долоні:
— Не покидай, кохана, повернись!
Хай воля вволиться твоя, — волаю, —
Лиш не давай загинути з одчаю.*
144
Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий — добрий геній,
І жінка — демон з мороком; в очах.
Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває демон ангела на гріх
I хоче силою очей своїх
Слугу небес дияволом зробити.
Та я не впевнений, чи ангел мій
Зберіг незайманість, чи вже пропащий,
Він друг мені, тож завжди він при ній,
За крок один від пеклової пащі.
І я живу, й чекаю кожну мить,
Що праведник до пекла полетить.
145
"Ненавиджу" — убивче славо
Із уст зірвалося її.
Я остовпів, немов раптово
Торкнувсь гримучої змії.
Та, спочуття найшовши скоро,
Вона притримала язик,
Який давно мені навик
Шептать і ніжності, й докори.
"Ненавиджу" — та милі очі
Змінили раптом зір гнівний,
Так день погідний та ясний
Зміня грозову пору ночі.
"Так, я ненавиджу... — І враз
Вона докінчила: — … не вас".
146
Душе, що мешкаєш в гріховній глині,*
Ти, суєті віддавшися в полон,
Скарби глибинні марно тратиш нині
На позолоту зовнішніх колон.
Пощо великі кошти віддаєм ці
На розкіш нетривалого житла,
Щоб хробаки, пишноти спадкоємці,
Добро твоє сточили все дотла?
Душе моя, виконуй ту роботу,
Що перед внуком виправдає нас.
Не дбаючи про зверхню позолоту,
У вічності купуй безсмертя час.
І смерть помре, а ти в простій одежі
Підеш в віки, зламавши часу межі.
147
Моя любов — пропасниця. Вона
В жадобі прагне лиш того напою,
Якого випивши колись до дна,
На все життя зосталася слабою.
Мій розум-лікар лікував любов,
Вона ж відмовилась приймати ліки.
А він розгнівався і геть пішов,
Страждать мене покинувши навіки.
Без нагляду, у відчаї страшнім
Я день і ніч метаюся в нестямі,
І, розумом покинуті моїм,
Слова і мислі бродять манівцями.
Я ж присягав, знесилений украй,
Що пекла морок — найсвітліший рай.
148
О, як любов затьмарила мій зір,
Що викривля і явища, і речі!
Чи зриму річ фальшує глузд старечий,
Волаючи очам моїм "не вір"!
Як гарне те, що до вподоби оку, —
Чому весь світ запевнює, що ні?
А дійсно — ні, то визнать слід мені:
Любовний зір не добача пороку.
Що діяти? Незрячий погляд мій
Ошукують любовних сліз потоки.
Отак бува сліпим і сонце, доки
Заховане у хмарі дощовій.
Любове хитра, шлеш мені полуду,
Щоб за слізьми я не розгледів бруду.
149
Я не люблю тебе? Жорстока ти!
Коли б чуття мої уже згоріли,
Чи б міг з тобою я на себе йти,
З твоїх бійниць метать на себе стріли?
Чи з ворогом твоїм дружить я смів,
Любив того, на кого маєш око?
Як ти до мене виявляла гнів,
Чи я себе не бичував жорстоко?
Чи є в мені гординя, що взяла б
У тебе службу вірну — за образу?
Твоїх пороків я слухняний раб,
На все готов з очей твоїх наказу.
Ненавидь, люба, — смак пізнав я твій:
Ти любиш зрячих, я ж давно сліпий.
150
Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день — затьмарений для них.
Чому так до лиця тобі пороки,
Що навіть вчинений тобою гріх
Мені, чеснотою здається, доки
Тебе не виправда в очах моїх?
Чому — тим краща, ти в моєму вірші,
Чим більший гріх знаходжу я в тобі?
Хай я, люблю, ненависне юрбі,
Та честі не уймай мені, як інші.
До грішниці росте любов моя —
Тим вартий більшої любові я,
151
Кохання юне — то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, —
Це твій порок у мене вріс корінням.
Бо зрадиш ти — безчестю віддаю
Я дух шляхетний на догоду плоті.
І душу вмить осквернену мою
Купає плоть в гріховному болоті.
Від імені твого, твоїх приваб
Та плоть тремтить і цілиться на здобич.
Вона за щастя має, наче раб,
За тебе стати і сконати обіч.
По совісті, повір, моя ти любо,
Любов’ю зву цю боротьбу і згубу.
152
Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.
Та за подвійну зраду і наругу
Я докорять тобі не маю прав,
Бо й сам не першу, може, і не другу,
А соту вже присягу я зламав.
Я присягався у твоїй чесноті,
У вірності й правдивості колись.
Я власні очі засліпив, щоб проти
Поганьбленої істини клястись.
Глумивсь я з правди, клявся проти неї,
Свої уста споганивши брехнею.
153
Заснув Амур, тримавши смолоскипа;
Одна з дівчат Діаниних тоді
Взяла вогонь, що з рук Амура випав,
Та й погасила нишком у воді.
Вогнем любовним у долині гаю
Нагрілось раптом зимне джерело
І від недуг болящим помагає,
Бо дивний чар навіки зберегло.
Ту головешку запаливши знову
З очей моєї милої, хлоп’я
Грудей моїх торкнулося. В діброву
Ходив купатися даремно я.
Бо купіль та зціля мої недуги,
В якій божок вогню добув удруге.
154
Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.
Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям спричинював знемогу,
І, в зимний струмінь кинувши його,
Тим обеззброїла неждано бога.
Вогнем нагрівшися, вода тоді
Коханцям рани гоїла глибокі.
І я не раз купавсь у тій воді,
Щоб серцю втрачений вернути спокій.
Любовний пломінь воду підігрів,
Вода ж не остудила почуттів.
Післямова
Час написання сонетів — 1592—1598 рр. Їх стиль нагадує художню манеру ранніх творів Шекспіра (поеми, п’єси "Марні зусилля кохання", "Двоє веронців", "Ромео і Джульєтта"). Проте цілком можливо, що деякі вірші були написані раніше або пізніше цього часу.
У багатому творчому доробку Шекспіра "Сонетам" належить особливе місце. Поеми "Венера і Адоніс" (1592) та "Лукреція" (1593) були адресовані знавцям поезії. "Сонети" створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів.
Згадка про існування "Сонетів" уперше зустрічається в огляді англійської літератури "Скарбниця розуму" (1598) Ф. Мереза: "Подібно до того, як гадали, що душа Євфорба жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його "Венера і Адоніс", його "Лукреція", його ніжні сонети, відомі його особистим друзям". Уже наступного року після повідомлення Мереза два сонети були надруковані видавцем У. Джаґґардом у томику віршів "Пристрасний пілігрим". Потім на протязі 10 років публікації не відновлюються. Видати "Сонети", очевидно, не дозволив сам автор або хтось інший, не зацікавлений в опублікуванні віршів.
Окремою книгою "Сонети" були видані лише в 1609 р. На титульному аркуші проставлено такі вихідні відомості видання: "Шекспірові сонети. Ніколи раніше не друковані. В Лондоні. Д. Елд для Т. Т... 1609". Т. Т. — це видавець книги Томас Торп. Його прізвище згадується в акті реєстрації рукопису в реєстрі гільдії друкарів. Значно складніше розшифрувати текст присвяти, який був надрукований на шмуцтитулі видання: "Тому єдиному, кому завдячують своєю появою нижчеподані сонети, містеру W. H. всілякого щастя і вічного життя, обіцяного йому нашим безсмертним поетом, бажає доброзичливець, який зважився видати їх у світ. Т. Т.". Присвята звучить вельми двозначно. Таємничим W. H. може бути той, на честь кого створювалися "Сонети". Так само вірогідна й інша версія. Ініціали ховають лише особу, завдяки якій текст "Сонетів" став власністю Томаса Торпа.
На примірниках видання "Сонетів" (1609) зазначено прізвища двох книготорговців — Джона Райта й Вільяма Асплі. Книга, мабуть, була видрукувана великим тиражем, який довелося розподілити між двома продавцями. Історія цього видання повністю не відома. Безсумнівне лише те, що сам Шекспір участі в його укладанні не брав. Так, до книги було включено вірші іншого поета (можливо, Джорджа Чапмена), а також невелику поему "Скарги закоханої". Викликає сумнів розміщення віршів, між якими часто відсутня логічна послідовність. У сонетах 133—134, наприклад, поет скаржиться на зрадливість коханої, а в сонеті 135 звучить тема чекання любові.
За життя Шекспіра "Сонети" більше не видавались. Не ввійшли ліричні твори і в перше посмертне зібрання його творів, до якого було включено тільки п’єси. Нова публікація сонетів Шекспіра була здійснена лише 1640 р. Видавець Джон Бенсон включає до збірника, озаглавленого "Поеми", разом із "Скаргами закоханої", "Пристрасним пілігримом", "Феніксом і голубкою" також "Сонети".