Сотников - Сторінка 14

Дівчинка галасливо командувала там ними, нікого не випускаючи із-за перегородки.

Рибак уже до дрібниць вивчив стежку за вікном, решту поламаного плоту коло неї, край неогородженого кладовища з колючим гіллям чагарника на межі. Вибита і заткнута шибка у віконці добре затуляла його знадвору. На вологому гнилуватому підвіконні стояло кілька порожніх брудних пляшечок з-під ліків, валявся клубок плоскінних ниток і зроблена з ганчір'я лялька, очі й рот якої були старанно намальовані хімічним олівцем. Поруч за столом задишливо стогнав уві сні Сотников, якого необхідно було влаштувати більш надійно, але для цього потрібна була господиня. Все більше нервуючи в непевному чеканні, Рибак майже з неприязню слухав хворобливе дихання товариша і вкотре думав, що з напарником йому не пощастило. Рибак був не злий чоловік, але, маючи непогане здоров'я, ставився до хворих трохи неуважно, часом просто не міг уявити собі, як це можна простудитися, ослабнути, захворіти. Справді, міркував він, більшої недоречності на війні, як хворіти, не можна собі й уявити.

За час служби в ньому появилася якась зневага до слабих, хворобливих, різних невдах, які з тих чи інших причин чогось не могли, не вміди, не виконували. Він старався уміти і виконувати все. Щоправда, до війни дещо було й важкувато, особливо коли стосувалося політпідготовки — бракувало освіти, а головне — він не любив книжкої науки, для якої потрібні були терпіння, старанність. Рибаку більше до душі була жива реальна справа з усіма властивими їй неув'язками і клопотами. Певно, тому він три роки прослужив старшиною роти — характером його бог не скривдив, енергії теж вистачало. В певному розумінні на війні Рибакові було легко, принаймні просто: мета боротьби була очевидною, а над іншими обставинами він не дуже розмірковував, бо знав — чим більше фашистам шкоди, тим краще. Досі загалом щастило, найбільші хиби його минали; він розумів, що головне в їхній партизанській війні — не розгубитися, не помилитися, вчасно прийняти рішення. Коли вважати правильним, що великий сенс боротьби в тому, що, змагаючись за своє життя, завдавати утрат ворогові, то в нього були усі підстави вважати себе щасливим партизанським бійцем. В усякому разі, не гіршим за інших.

— Мамка, мамка іде! — раптом радісно завищала дітвора за перегородкою, і він побачив на стежці жінку, що швиденько наближалася до хати. Довгувата спідниця, кожушок і хустка, якою товстувато обмотана її голова, свідчила про не першу вже "молодість господині, але, певно, була вона ще й не стара. Стежачи за нею, Рибак трохи подався од вікна. Від дитячого галасу за столом прокинувся Сотников, червоними спросоння очима поглянув на хату, але, побачивши поруч товариша, знову ліг на лаву.

Коли в сінях грюкнули двері, Рибак відсунувся од вікна на кінець лавки і з удаваним спокоєм знерухомів біля миски. Треба було якомога доброзичливіше зустріти її, не злякати, не скривдити чим — з нею треба буде домовитися про Сотникова.

Вона ще не розчинила в хату дверей, як із-за перегородки висипала дітвора: дві дівчинки лишилося під одхиленою ширмочкою, а хлопчик років п'яти, босий, у подраних, на шлейках штанцях, кинувся назустріч.

— Мамка, а у нас палтизани! Палтизани он!

Жінка намірилася взяти його, та раптом випросталася — спантеличено і злякано зиркнула на незнайомого за столом.

— Здрастуй, хазяйка, — якомога привітніше сказав Рибак.

Та вона вже зігнала з обличчя здивування, швиденько зиркнула на стіл з порожньою мискою, і в її погляді щось незадоволене пересмикнулося.

— Здрастуйте, — одказала вона, відсторонюючи від себе малого. — Партизани!

— Та ось, як бачите. Вас чекаємо.

— Це ж яка у вас потреба до мене Ні, тут щось не ладилося, жінка явно була не настроєна на той лад, що їй пропонував Рибак, — щось суворе, злісне і навіть сварливе відчувалося в її голосі.

Він поки що промовчав, а вона тим часом розстебнула старенький латаний кожушок, стягла з голови хустку. Рибак уважно подивився на неї — збите, нечесане волосся, запилені мочки вух, зморене, не дуже старе обличчя з різкими передчасними зморшками біля очей і рота, що красномовно свідчили про гірке, клопітне життя господині.

— Яка ще потреба? — вона кинула хустку на жердочку біля печі, косим поглядом окинула край столу з мискою огірків. — Хліба? Сала? Чи, може, яєчок на яєчню захотілося?

— Ми не німці, — стримано сказав Рибак.

— А хто ж ви? Може, червоні армійці? Так червоні армійці на фронті воюють, а ви от поза вуглами вештаєтесь. Та ще подавай вам… картопельки, огірочків… Галька, візьми Льоника! — крикнула вона старшій, а сама, не роздягнувшись, почала прибирати біля припічка: чавунці — на припічок, цеберку — до порога, віник — у куток.

За столом почав натужно кашляти Сотников. Вона покосилася на нього, нахмурилася, але змовчала, прибираючи і далі, — смикнула брудну фіранку над діркою підпічка. Рибак устав. Здається, він дав маху — поводитися з нею, мабуть, слід було суворіше, з цією сварливою, роздратованою бабою.

— Даремно, тітко! Ми до вас по-доброму, а ви сваритеся.

— Хіба я сварюся? Коли б я сварилася, вашої б і ноги тут не було. Цитьте ви, холери! Вас ще не вистачало! — шикнула вона на дітвору, що терлася біля занавіски. — Галю, візьми Льоника, сказала! Льоник, наб'ю!

— А я, мамочко, палтизанів дивитися буду.

— Я тобі подивлюся! — погрозливо ступила вона до перегородки, і діти позникали. — Партизани! Одне тільки звання — партизани. Краще б уже вдома сиділи.

Рибак пильно стежив за нею, розмірковуючи, чому вона така розлютована, ця Дем'яниха. В голові його пролітали найрізноманітніші думки: дружина поліцая, якась рідня їхня чи, може, скривджена чим за Радянської влади? Але, поміркувавши, він одкинув ті здогади — усі вони не дуже підходили до гіркого життя цієї жінки.

— А де твій Дем'ян? — раптом запитав Рибак.

Вона розігнулася і якось насторожено, майже боязко подивилася на нього.

— А ви звідки Дем'яна знаєте?

— Та вже знаємо.

— Чого ж тоді питаєте? Хіба тепер жінки знають, Де їхні мужики? Покидали, от і живи як хочеш.

Вона узяла з порога віник і почала замітати біля печі. Всі її різкі й широкі рухи свідчили про злість і неспокій. Рибак сидів, не знаючи, як, зрештою, підступитися до цієї Дем'янихи з тією розмовою, заради якої він і чекав її.

— Тут, бач, тітко, товариш теє…

Вона знову розігнулася, зиркнула на Сотникова в кутку. Той ворухнувся, спробував підвестися й хворобливо застогнав. Дем'яниха на мить знерухоміла з віником у руках. Рибак подався до товариша.

— Ось бачиш, погано йому, — сказав він.

Сотников хвилину корчився від болю в нозі, зціпивши зуби, щоб не стогнати, обіруч тримався за коліно.

— Холера, присохла, мабуть.

— А ти не смикайся, лежи. Тебе ж не женуть.

Поки Рибак примощував ногу уздовж лави, Дем'яниха супилася, та дедалі різкуватий вираз її стомленого обличчя став м'якшати.

— Підкласти щось треба, — сказала вона і пішла за перегородку, звідки незабаром винесла стару, з клоччям сірої вати, тілогрійку. — На, м'якше буде. "Так, — подумав Рибак. — Це вже інша річ. Може, ще й подобрішає ця злісна жінка". Сотников підвівся, вона поклала тілогрійку в куток під його голову, і він, покашлюючи, зразу ж ліг знову. Дихання його, як і раніше, було часте й трудне.

— Хворий, — уже іншим тоном, спокійно сказала Дем'яниха. — Жар, напевне. Он як палає.

— Це мине, — махнув рукою Рибак. — Це не страшно.

— Авжеж! — гнівалася жінка. — Вам усе не страшно. І стріляють у вас — не страшно. Нічого не страшно. А нам… Зілля треба зварити, напитися, пропотіти. А то он кладовище поблизу.

— Кладовище не найгірше, — крізь кашель сказав Сотников.

Він якось недобре пожвавішав після короткого забуття, певно, від температури, чи що. Рибак просто не впізнавав його: надто почервоніле обличчя, лихоманковий блиск очей і якась неприродна поривчастість у його рухах.

— Що може бути ще гірше? — запитала Дем'яниха, забираючи зі столу миску. — Напевне ж, у пекло не вірите?

— Ми в рай віримо, — сказав Рибак.

— Дочекаєтесь раю, аякже.

Господиня забрязкала заслінкою, полізла в піч, почала шурхати там чавунами. Однак схоже було, що вона уже спокійнішала, навіть добрішала. Рибак відчував те і думав, що, може, якось усе ще й уладнається.

— Теплої б води рану обмити. Поранили його, тітко.

— Та вже ж бачу — не собака вкусила. Он цілу ніч коло Старосілля бахкали, — повідомила вона й обіперлася на рогач. — Кажуть, одного поліцая підстрелили. Невідомо чи виживе.

— Поліцая?

— Ну.

— А хто казав?

— Баби казали.

— Ну, якщо баби, то правильно, — усміхнувся на кінці лавки Рибак. — Вони усе знають.

Дем'яниха злісно озирнулася від печі.

— А що, ні? Мабуть, знають. Ви ж питаєтесь, бо не знаєте.

Вона подала їм воду в чавунчику, скинула кожушок і ступила за ширмочку до дітвори.

— Ну, ви уже самі. А то не вистачало мені ще підштаники вам знімати.

— Гаразд, гаразд, — погодився Рибак і ступив до Сотникова. — Давай валянок знімемо.

Сотников стиснув зуби, вчепився руками за лавку, і Рибак сяк-так стягнув з його ноги закривавлений мокрий валянок. Далі потрібно було зняти штани, і Сотников, покривившись, витиснув:

— Я сам.

Було нестерпно боляче, і все ж він, розстебнувши, зсунув до колін теж закривавлені штани. Серед підсохлих кривавих потьоків на його тілі Рибак побачив нарешті ранку. Вона була зовсім невеличка, припухла, з синюватим обідком навколо — типова кульова рана, яка трохи ще кровоточила. З другого боку стегна виходу не було, що означало: куля застряла в нозі. Це вже було гірше.

— Так, сліпе, — заклопотано сказав Рибак. — Треба діставати.

— Ти ж не дістанеш, — почав дратуватися Сотников, — так зав'язуй, і годі.

— Нічого, щось придумаємо. Хазяєчко, може, перев'язати чим знайдеться? — гукнув Рибак за перегородку, а сам мокрим рушником почав обтирати підсохлу кров. Нога Сотникова нервово злегка тремтіла, певно, було боляче, однак той напружився й терпів, і Рибак подумав, що взагалі рана не така уже й страшна, якщо тільки куля не зачепила кістки. Якби її витягти, то за місяць усе загоїться. Куди важливіше цей місяць десь перебути, переховатися, щоб не потрапити в лапи до німців.

Коли Дем'яниха з'явилася в дверях із льняним клаптем у руках, Сотников соромливо похопився, і вона це помітила.

— Не бійся.