Сотников - Сторінка 16

Над брусом лазу насторожено застигла поліцаєва голова в кубанці й нерухомий ствол націленого на них автомата. Тепер найстрашнішим для Рибака був той ствол — він вирішував усе. Скоса і пильно позираючи на нього, Рибак підняв руки. Черги поки що не було, загибель нібито відступила, це було головне, а все інше для нього вже не мало значення — про інше тепер він не думав.

— Ага! Попалися, голубчики! Ану, вилазь, в душу вашу мать!

10

...

Звідкись притягли драбину, на горище злізли всі троє, обнишпорили кутки, перетрясли клоччя, забрали гвинтівки. Поки двоє робили обшук тут, полонені під автоматом третього стояли збоку, біля димаря.

Сотников, підкорчивши босу поранену ногу, тримався за димар і кашляв. Тепер уже можна було не стримуватись і накашлятись уволю. Як дивно, але він не дуже й злякався поліцаїв, не дуже боявся розправи — приголомшило усвідомлення власної вини, що так підвів Рибака, та й Дем'яниху, якій зараз теж не минеться. Він дуже шкодував, що не застрелився, поки мав гвинтівку, не загинув у тій перестрілці з поліцаями — навіщо було волоктися сюди, щоб так безглуздо потрапити їм до рук? Він ладний був провалитися крізь землю, аби тільки не зустрічатися з Дем'янихою, що мала всі підстави видряпати обом їм очі за все те, на що вони прирікали її.

І він у розпачі думав, що даремно вони усе ж відгукнулися, хай би вже стріляли — загинули б, але тільки удвох.

З окриками і лайкою їх штурхнули на драбину вниз, у сіни, де біля розчинених у хату дверей схлипувала Дем'яниха і десь за перегородкою злякано плакав малий. Рибак зліз по драбині швидко, а Сотников затримався, сповзаючи задом, на одних руках, і той старший поліцай — плечистий чоловік у чорній залізничній шинелі, з бандитським звіроподібним обличчям — так схопив його за плече, що він разом із драбиною полетів через жорна. Правда, він не дуже вдарився, тільки вразив ногу — в очах потемніло, захлинулося дихання, і він не одразу, тяжко почав уставати з долу.

— Що ви робите, лиходії? Він же поранений, чи ви не бачите! Людоїди ви! — закричала Дем'яниха.

Старший поліцай важко обернувся до того, в кубанці.

— Стась!

Той, видно, вже знав, що від нього вимагалося, — висмикнув із гвинтівки шомпол і з виском ударив ним жінку.

— Ой!

— Наволоч ти! — втрачаючи розважливість, сипло викрикнув Сотников. — За що? Жінку за що У ньому все нервово затремтіло від гніву, який, однак, вернув рештки його сили, і Сотников якось викарабкався під стіною на одну ногу і повернувся до того Стася. Він, може, тільки тепер відчув, яка вона, ця Дем'яниха, і мимоволі став обороняти її. Підхоплений хвилею гніву, він зовсім забувся про себе й аніскільки не боявся поліцая, хоча подумав, що Стась, певне, дасть і йому. Але спритний, беручкий Стась тільки посміхнувся на його крик і точним напрактикованим рухом совгонув шомпол назад у гвинтівку.

— Буде знати за що!

Сотников помалу оволодів собою, почав оддихуватись і заспокоюватися.

Все було ясно, просто і досить звичайно — вони самі віддали себе в руки цих недолюдків — чого було іншого від них чекати. Якщо не застрелять одразу, треба готуватися до допитів, катування, тяжкої, зневаженої смерті. На якийсь порятунок він не розраховував, усі його шанси-надії уже безповоротно втрачені.

У сінях їх обшукали — вигребли увесь дріб'язок із кишень, патрони, ремінними супонями туго зв'язали руки?

— Рибаку ззаду, а Сотникову спереду — і посадили на шершавий глиняний діл. Потім той, старший, із звіроподібним обличчям поліцай, пішов у хату до Дем'янихи, а другий, що його називали Стасем, лишився на ганку їх пильнувати.

Морозне повітря обпікало хворі груди Сотникова, в голові його паморочилося, пощипувало від холоднечі приморожені вуха — пілотку він десь загубив, мабуть, на горищі. Мерзла і тому ще дужче боліла його поранена нога. Коліно розпухло, він просто не міг поворухнути ним, а боса ступня посиніла й набрякла. Певно, треба було попросити валянок, але він уявив, як боляче буде одягти його, і передумав: чорт із ним! Тепер уже все одно, хай мерзне нога, мабуть, незабаром вона буде вже не потрібна йому. Сидячи долі й усе кашляючи, він позирав на конвоїра — молодого хлопця в чорній хизуватій кубанці: на його гарному з породистим носом обличчі часом несподівано з'являлася приваблива усмішка. Відчувалося в ньому щось людське і знайоме, військове, чи що; може, тому, що той був у військовому бушлаті і чоботях — справних чоботях, — в які були заправлені чорні цивільні штани. На одному плечі Стась тримав гвинтівку, другим сперся об стовп і, лузаючи гарбузове насіння, поглядав то на полонених, то кудись на вулицю — мабуть, чекав транспорт. Але транспорту поки що не було, і він, потоптавшись трохи, сів на порозі, поставивши між ніг гвинтівку. Зблизька пильно, але без злості, скоріше насмішкувато, оглянув обох.

— За клоччя залізли, ха! Як пацюки!

Вони мовчали, тільки Рибак, наче хотів щось зрозуміти, зиркнув на нього й потупився.

— Тепер вас помиють, попрасують і той — трошки підвісять! Посушитися, ха-ха! — засміявся поліцай так добродушно і природно, що Сотников аж похопився — так це було схоже на дружній, нахабнуватий, але доброзичливий жарт. Та сміх цей раптом урвався, і вже зовсім іншим тоном, від якого не можна було не здригнутися, поліцай вилаявся:

— Такі-сякі немазані! Ходоронка угробили? Тепер ми вам розмотаємо на плоті кишки.

— За що мотати? Ми не знаємо ніякого Ходоронка, — сумовито сказав Рибак.

— Ах, не знаєте? Може, це не ви уночі стріляли?

— Ми не стріляли.

— Ви чи ні, а ребра все одно вам ламати будемо. Зрозумів? Стась посерйознішав, очі його загрозливо похолоділи, і все те людське, що молодою добротою лежало на його обличчі, якось дивно зникло, поступившись місцем злій бездушній рішучості.

Вони ненадовго змовкли: поліцай — позираючи на них злісно, а полонені — неприємно переживаючи його жахливу погрозу. Певно, щоб скоріше позбутися її, Рибак запитав про інше:

— В армії служив?

— В якій армії?

— Червоній хоча б.

— С… я хотів на вашу армію! — ще дужче визвірився поліцай і зробив страшні очі. Далі якось поступово його обличчя змінилося, на ньому з'явилася все та ж поблажлива усмішка. Відставивши убік ногу, він носком чобота розмірено пошльопав по землі. — Отак!

— А бушлат? — показав поглядом Рибак.

— Ах, бушлат! В одного жидка-комісара узяв. Тому не знадобився, — сказав поліцай і, помітивши запитальний погляд, спокійно додав: — Твій кожушок теж приберем. Будила візьме. Його черга. Отак.

— А не подавитеся? — раптом твердо, трохи стримуючи хвилювання, сказав Сотников.

Стась підкинув голову.

— Що?

— Не подавитеся, кажу? Кожушками і взагалі?

— Це чому нам давитися? За нас Німеччина — зрозумів ти, чмур? А от вам точно капут! Будьте певні, в бога душу мать! — люто закінчив Стась.

Що ж, і це було зрозуміло й природно. Рибак задумливо опустив голову, Сотников обережно спробував ворухнутися — дерев'яніло стегно, вузька сиром'ятна супоня різала його руки.

Нарешті поліцай пригнав двоє саней. Одні зупинилися на вулиці, а другі з рипом і кінським тупотом під'їхали до самого ганку, і Стась підхопився з порога. Першого він увіпхнув у гринджоли Рибака, потім дужим ривком за комір підняв з долу Сотникова. Коли той, доплентавши, якось улаштувався поруч із товаришем, поліцай завалився в сани ззаду. Візник — літній зляканий дядько в драному кожусі — боязко приткнувся в передку. Змерзлу босу ногу Сотников помалу підіпхнув під сіно, прикривши зверху полою шинелі. Йому знову робилося дуже погано, та якось треба було терпіти. Зараз треба було лише одне: терпіти. І він терпів, ощадно витрачаючи не дуже великий запас цього свого терпіння.

Він думав, що вони одразу й поїдуть, але з хати щось не виходив старший поліцай, за ним пішов той, що пригнав сани. Незабаром звідти почулися голоси і плач Дем'янихи, Сотников з тривогою дослухався: залишать її чи ні? Хвилину ще, схоже було, там щось шукали: стукала об поперечину драбина вгорі, плакали діти, а потім гучніше заголосила Дем'яниха:

— Прокляті ви! Щоб вам до неділі не дожити! Щоб ви матерів своїх не побачили!

— Ну-ну! Швидко, сказано! Швидко!

— На кого я дітей покину, гади ви немилосердні…

— Швидко!

Так, не вийшло, забирали і її — значить, їхнє становище ускладнювалося. Напевно, буде й гірше. Сотников зиркнув на Рибака. Той сидів до нього боком, і, здавалося, на його зарослому щетиною обличчі ковзнула стражденна тінь. Було від чого.

По тій самій стежині уздовж плоту вони виїхали на дорогу і повернули повз кладовище. Сотников утягнув голову в комір, трохи прихилився плечем до овчинної спини Рибака і заплющив очі. Гринджоли смикалися під ними, полоззя часом заносило вбік. Стась позаду, чути було, лузав і плювався своїм насінням. Певно, їх везли в поліцію або СД — значить, спокійного часу лишилося дуже мало — потрібно було зібратися з силою, підготуватися до ще більших страждань. Звичайно, вони не скажуть їм правди, хоча того, що вони з лісу, приховати не вдасться, та аби хоч Дем'яниху вигородити. Бідна тітка! Бігла додому й не думала, не знала, що її чекає там. Зараз вона щось усе кричала позаду, сварилася і плакала, звіроподібний поліцай лаявся на неї — бридко, намагаючись якнайбільше допекти жінці. Але Дем'яниха теж не лишалася в боргу.

— Звірі! Фашисти! Куди ви мене везете? Там діти. Дітки мої рідненькі, золотенькі мої! Галинко моя, як же ти будеш…

— Треба було раніше думати!

— Ах, погань нечиста! Ти мені ще докоряєш, запроданець німецький! Що я зробила вам?

— Бандитів ховала.

— Це ви бандити, а ті як люди: зайшли і вийшли. Хіба я знала, що вони на горище злізли? Що я, своїм дітям на загубу? Гади ви погані! Гітлерівські!

— Мовчати! Бо кляп увіткну!

— Щоб тобі кілок увіткнули, лукавий!

— Так! Стась, стій! — гукнули із задніх саней, і вони зупинилися, не доїжджаючи двох тоненьких берізок, що погойдувалися на вітрі в кущах лозняка за канавою.

Рибак і візник з цікавістю озирнулися, а Сотников тільки зіщулився, чекаючи чогось образливого й страшного. І справді, Дем'яниха незабаром закричала, забилася, сани позаду зрушилися на дорозі, зарипів хомут, і навіть кінь неспокійно переступив на снігу. Потім усе стихло. Стась зіскочив було з гринджол, та скоро знову задоволено повалився на своє місце.

— Хе! Рукавицю в пащеку — не кричи, скажена бабо!

Сотников натужно повернув голову і стрівся лицем в лице з конвоїром.

— Падлюка!

— Ти, заступник! Одверни нюхалку, а то червону юшку пущу!

Поліцай зробив страшний вираз обличчя, очі його недобре похолоділи, баньки запали кудись углиб.