Сотников - Сторінка 8

І зразу ж автоматичним, майже підсвідомим відчуттям збагнув, що їдуть віддалік і мимо, але чи далеко від них, чи їх не помітять, того визначити не міг. І він, присівши, дужим ривком знову звалив на себе тушу овечки. Полем ішли на пагорок, їм потрібно було якнайшвидше перевалити через нього, і тоді, напевно, їх би вже не помітили.

— Давай, давай! Бігом, — гукнув він до Сотникова, прискорюючи крок. Ноги його відразу подужчали, тіло, як завжди в хвилини небезпеки, стало легким і спритним. І раптом він побачив за п'ять кроків од себе дорогу — роз'їжджені її колії були від них навскоси. Тепер уже стало зрозуміло, що це та сама дорога, по якій їхали; він зиркнув убік, і виразно розгледів поодаль темнуваті рухливі плями, чути було тихе брязкання збруї; сани швиденько наближалися. Рибак, ніби заміновану смугу, з затятим страхом перебіг ту прокляту дорогу, що так несподівано й невчасно виникла перед ними, і зразу ж відчув, що зробив не те. Мабуть, краще було б метнутися назад, по той бік, та вже було пізно про те думати. Розриваючи чобітьми сніг, він шпарив на пагорок і думав, що, певно, ось-ось їх окликнуть. Ще не добігши до вершини, за якою починався спуск, він знову озирнувся. Сани добре було видно на дорозі, їх було двоє — другі майже впритул рухалися за першими. А людей поки що не можна було розпізнати, крику теж не було чутно, і він з маленькою, надто бажаною надією подумав, що, може, це селяни. Якщо не гукнуть, то, напевно, селяни — мабуть, з якоїсь причини припізнилися вночі, — тоді даремний увесь цей його переляк. Трохи втішений несподіваною надією, він навіть спокійніше разів зо два видихнув і на бігу обернувся до Сотникова. Той, як на зло, хистко тупав поодаль, ніби вже не міг пробігти якихось сотню кроків, що лишилися до вершини пагорка.

І тоді нічну тишу сколихнув погрозливий окрик:

— Гей-ей! Ану, стій!

Уже від першого категорично-вимогливого "гей!" стало ясно, з ким вони мають справу. Раптово занепавши духом, Рибак з новим поривом кинувся по снігу. Йому лишалося вже зовсім небагато, щоб сховатися за похилою спиною пагорка, далі, здається, починався спуск — там би вони уже втекли. Але саме в той час сани зупинилися, кілька голосів хрипло й сипло закричали їм навздогін:

— Стій! Стій, стріляти будемо! Стій!

Стало все просто й до болю в душі ясно. Не лишаючи будьякого сумніву, різонула думка: "Попалися!" Рибак стомлено шпарив по широкому снігу пагорка, болісно міркуючи, що головне зараз — відбігти якомога далі. Можливо, на конях доганяти не будуть, а стріляти — хай стріляють: уночі не дуже поцілиш. Овечку, що так не до речі лежала на плечах, він, однак, не кидав — ще мав надію: може, таки обійдеться, якось прорвуться.

Незабаром він перевалив пагорок і швидко попростував по схилу вниз. Ноги вправно несли його, однак боявся, щоб не впасти з овечкою. Карабін за спиною важко хилитався, б'ючи в стегно, тихенько брязкали в кишені патрони. Ще здалеку він угледів попереду щось розпливчасто-темне, мабуть, знову чагарник, і прямував до нього. Викрики позаду на якийсь час стихли, пострілів поки що не було. Мабуть, вони із Сотниковим уже сховалися від очей тих, що в санях.

Та ось хода його знову уповільнилася: поглибшав сніг — це він збіг по схилу в лощинку й, охоплений новою тривогою, спинився. Сотников одстав так далеко, що Рибак аж злякався: здається, той зовсім не поспішав, не біг, а ледве волікся у півтемряві. Але Рибак нічим не міг йому допомогти, хіба що несамовито рватися вперед і цим підтягувати його. Тепер йому якомога скоріше треба добігти до тих кущів, які вже начебто неподалік чорніли попереду.

— Стій! Падло бандитське, стій! — знову полетіли навздогін погрозливі, з лайкою викрики.

Значить, усе-таки доганяють. Не озираючись — незручно було обернутися з овечкою, — Рибак визначив по крику, що ті вже на пагорку й, мабуть, побачили їх. Надто невигідним виявилося їхнє становище, особливо Сотникова, якому до чагарника ще бігти та бігти. Але що ж… Як завжди при найбільшій загрозі, кожен дбав про себе, беручи свою долю у власні руки. Щодо Рибака, то уже вкотре за війну його рятували ноги. Правда, можливості їхні були невеликі — до прикрості обмежені можливості двох людських ніг. І все-таки саме вони, а не щось інше обіцяли йому порятунок.

Чагарник, виявляється, був далі, ніж здавалося вночі. Рибак ще не добіг до нього, коли позаду забахкали постріли. Але стрільці були нікудишні, він, не озираючись, зрозумів це по тому, як напнутою струною над ним пройшла куля. Надто високо пройшла — це він збагнув точно. І він примусив себе під тими кулями добігти до чагарника. Напевне, тут було якесь лугове болітце — на сніговій рівнині плутався гіллям вільшаник, крихкий сніг під ногами бугрився купинами. Рибак упав між куп'ям, звалив з плеча овечку. Певно, слід було бігти далі, але в нього уже не лишилося сили. Позаду не стихала перестрілка, і він зрозумів, що це Сотников їх стримує. Спершу він аж зрадів: значить, відірвався. З карабіном у руках він навколішках повернувся назад, трохи піднявся над гривкою дрібненького чагарника і здалеку вгледів напарника. Десь під самим пагорком той копошився у снігу, але звідси, крізь сіру півтемряву ночі, неможливо було зрозуміти, чи він біг, чи, може, стояв на одному місці. Після трьох-чотирьох пострілів з пагорка один бахкав ближче — то були постріли Сотникова, що, певна річ, затримував їх. "І все ж навряд чи доцільно було в його становиші розпочинати перестрілку з поліцаями", — подумав Рибак. Очевидно, треба якнайшвидше втікати, відриватися. Цей чагарник на дорозі — просто їхнє щастя, він би дав змогу заплутати свій слід і втекти. Але Сотников ніби не розумів цього — схоже, заліг і навіть перестав ворушитися. Якби не його постріли, то можна було б подумати, що він неживий.

А якщо він поранений? Ця думка Рибака дуже збентежила, але чимось допомогти Сотникову він не міг. Поліцаї зверху, з пагорка мабуть, добре бачать самотню людину на снігу і хоча поки що не біжать до нього — вони, безумовно, застрелять його з гвинтівок. Якщо він, Рибак, кинеться на допомогу, уб'ють обох — це ж так просто. Як бувало у фінську, коли проклятущі снайпери з дерев убивали по чотири-п'ять чоловік за хвилину, і все тим же самим примітивним способом: до першого підстреленого на допомогу кидався сусід по цепу і зразу ж падав обіч із простреленими нутрощами, потім до них повз наступний. І кожен із цих наступних напевно знав, що його чекає там, але не міг стримати себе, чуючи, коли отак близько стогне-конає товариш.

Отже, поки ще можна, треба втікати. Сотникова уже не врятуєш, а самому загинути дуже просто. Вирішивши так, Рибак швиденько закинув за спину карабін, рішучим зусиллям звалив на плече овечку і, спотикаючись у снігу, припустив бігцем краєм болітця.

Мабуть, далеко вже одбіг від того місця і знову дуже втомився. Постріли ззаду на якийсь час начебто стихли, і він, прислухаючись до тиші, з неясною полегкістю подумав, що там усе закінчено. Проте за хвилину вони залунали знову. Бахнули разів зо три, одна куля з вищанням пройшла над болотом. Виходить, Сотников ще живий. І саме ці постріли озвалися в Рибакові новою тривогою, знищивши кволу радість од того, що сам урятувався. Вони нагадували і страшною біллю ворушили розгарячені його почуття. Овечка усе важчала, часом її задубіла вага здавалася чужою і огидною, і він волік її, думаючи зовсім про інше.

За хвилину спереду показався неглибокий ярок, може, берег річечки. Певно, слід було перейти на той бік, і Рибак ступив з берега, але посковзнувся — ноша його звалилася на узгірок, а він на спині зсунувся вниз. Ойкнувши, схопився, рачки вибрався з ярочка і раптом ясно зрозумів: робив не так. Хіба можна стільки сили витрачати на цю прокляту овечку, коли там лишився товариш? Він ще живий і нагадував про себе пострілами, а Рибак, по суті, кидав його ворогам. Безглуздість попереднього наміру стала настільки очевидною, що Рибак вилаявся і збентежений сів на узгірок. Саме в цей час за чагарником гримнув ще один постріл, і більше пострілів з пагорка вже не було. "Може, там що змінилося?" — подумав Рибак. Настала невизначена пауза, вона, однак, була поштовхом для Рибака, і він підхопився.

Стараючись не розмірковувати більше, він швидким кроком кинувся по своїх слідах назад.

6

Сотников не мав ніякого наміру розпочинати перестрілку — він просто впав на схилі, в голові запаморочилося, все довкола попливло, і така знемога скувала тіло, що він, як неживий, розпластався ниць, опустивши голову в сніг.

Перед тим, як упасти, він побачив, що Рибак швидко простував попереду, руки в нього були зайняті ношею, та він, мабуть, і не помітив, що сталося з напарником, який і не озвався, не крикнув, бо знав: даремно, його рятувати пізно. І Сотников лежав кілька довгих секунд, доки не почув ззаду голоси і не зрозумів, що його скоро схоплять. Тоді він витяг із снігу гвинтівку і, щоб на якусь хвилину віддалити від себе те найстрашніше, що повинно було відбутися, не підводячись, вистрелив у півтемряву. Хай знають, що так просто він їм не здасться. Певно, це подіяло, і вони там, у полі, ніби зупинилися, і він подумав, що треба спробувати ще. Хоча він і знав, що шанси його надто мізерні, та все ж якось переборов свою слабість, напружився і, обіпершись на гвинтівку, підвівся. У той момент вони з'явилися несподівано близько — три чорні тіні на сірому горбі, зупинившись, насторожено позирали вниз. Мабуть, угледівши його, крайній справа щось крикнув, і Сотников, майже не цілячись, вистрелив удруге. Було видно, як вони там шарахнули від його кулі, поприсідали, мабуть, чекаючи нових пострілів, а він, загрібаючи ногами сніг, мляво і вайлувато побіг, щосекунди ризикуючи знову гримнути на сніговий діл. Рибак уже був далеченько попереду, скоро прямував до ліска, і Сотников подумав: може, втече. Він і сам намагався щосили подалі відбігти од того пагорка, але ззаду мало не залпом водночас бабахнули три постріли.

Кілька кроків він ще пробіг, але вже знав, що впаде, — у правому стегні страшенно запекло, липка гарячінь полилася по коліні у валянок. Ще за два кроки він перестав відчувати ногу; якось враз обважніла, підвернулася, і він повалився грудьми на сніг.