Сотников - Сторінка 6

Ще не вистачало доводити цьому послугачеві, чому він — хоче того чи ні — ворог Радянської держави. Вести з ним таку розмову Рибак не мав наміру, він лише подумав, що, певно, той має якісь пояснення на своє виправдання, і більше провокаційно, аніж серйозно, запитав:

— Ще, може, силою змусили? Проти волі?

— Ні, чому силою? — подумавши, сказав господар.

— Виходить, сам?

— Як сказати? Схоже сам. "Тоді все зрозуміло, — подумав Рибак, — нічого й говорити". Він уже ясно відчув злість до цієї людини, на суперечку з якою він гаяв потрібний їм час, тоді як і без того з самого початку все було зрозуміло.

— Так! Ходімо!

Скинувши руки, до Рибака метнулася старостиха:

— Ой синочку, куди ж ти? Не треба, пожалій дурня! Старий він, з дурного розуму свого…

Старий, однак, не змусив повторювати наказ і, не поспішаючи, встав за столом. Був він геть-чисто сивий і, не зважаючи, що в літах, великий і мужній, — як підвівся, затулив собою весь покуть з образами.

— Стихни! — наказав він жінці. — Ну!

Видно, старостиха звикла слухатися — хлипнула і відразу ж пішла за ширмочку. Староста обережно, наче боявся, щоб чого не зрушити, одягнув кожуха в рукави і виліз із-за столу.

— Воля ваша. Бийте. Не ви, так інші. Он, гляньте, — він коротко кивнув на простінок, — ставили, стріляли вже.

Рибак мимоволі зирнув, куди показав дід, — справді, у білій стіні біля вікна чорніло кілька дірок — схоже, від куль.

— Хто стріляв Господар, готовий до всього, нерухомо стояв посеред хати, підібгавши сиві вуса.

— А такі… Горілки вимагали.

Рибак внутрішньо поморщився: він не хотів на когось бути схожим. Свої наміри вважав справедливими, але, виявивши чиїсь, подібні до своїх, бачив своє вже трохи в іншому світлі. І не схоже було, щоб староста обманював, — таким тоном не брешуть. Тихенько схлипуючи, з-за ширмочки виглядала старостиха. На ослоні, згорбившись, кашляв Сотников, але не втручався в його справу з господарем — здається, бідоласі було не до того.

— Так. Корова є?

— Є. Поки що, — без усякої цікавості до нового повороту розмови відповів староста. Старостиха перестала хлипати, затамувала подих. Рибак трохи поміркував: звичайно, було б дуже добре пригнати в загін корову, але, мабуть, звідси буде далекувато; можна не встигнути до ранку.

— Так, ходімо.

Він закинув за плече гвинтівку, староста слухняно надів зняту з цвяха шапку і мовчки штовхнув рукою двері. Рибак, йдучи слідом за ним, кивнув Сотникову:

— Ти зачекай.

4

Як тільки двері за ними зачинилися, господиня кинулася до порога.

— Ой боженько! Куди ж він його? Ой, за віщо ж він? Ой боженько!

— Назад! — хрипло наказав Сотников і, не встаючи з ослона, простяг ногу у валянку, перегороджуючи шлях до дверей. Жінка боязко відступилася і стала посеред хати. Хвилину вона то схлипувала, то змовкала, прислухаючись до звуків знадвору. Сотников теж чекав. Він погано розібрав зміст недавньої тут розмови, але те, що дійшло до його запамороченої гарячкою свідомості, давало підстави думати, що Рибак, напевне, застрелить старосту.

Але минав час, а пострілу звідти не було. Затуляючись ріжком хустки, жінка все ойкала і голосила, а Сотников сидів на ослоні і пильнував, щоб вона не вискочила надвір — не наробила крику. Почував себе він погано, дошкуляв кашель, трясли дрижаки, голова дуже боліла, і тіло біля теплої грубки то мерзло, то обливалося холодним потом.

— Синку, дай же я вийду, дай гляну, що вони там…

— Нічого глядіти!

Жінка, видно було з усього, дуже переживала, і сліпо кидалася в напівтемряві хати, і все тужила, певно, щоб розчулити його і прорватися у двері. Але нічого в неї не вийде, він не піддасться на її зворушливість. Він дуже добре пам'ятав, як одного разу наївна довірливість до такої ось жінки мало не коштувала йому життя. І та на вигляд теж свята простота, в білій хустині на городі, серед бадилля. Виходячи з ліска, він одразу запримітив її у той ранній ранок і подумав ще: от і добре. Вона покаже, як потрапити на стежку через болото Чорні Вигари, котре, як сказали йому за два села звідси, не перейти, не знаючи дороги.

Він вийшов з чагарника і понад нивкою конопель ніким не помічений підійшов до неї, коли вона зосереджено порпалася в борозні. Досі в його очах стоїть сіра спідниця, білі, незасмаглі литки ніг і якась куртка з латкою на плечі — жінка ламала бадилля і не бачила його. Він стиха привітався, і вона, на диво, не злякалася, тільки подивилася пильно на нього, слухаючи і ніби не розуміючи прохання.

Потім жінка усе якнайкраще пояснила — і як вийти на стежку, і як перейти кладку і по який бік обійти пагорб, щоб не потрапити в драговину. Він подякував, і хотів уже йти, але та зупинила, сказала: "Зачекай, мабуть же, голодний", — озирнулася, наклала в пелену бадилля і повела до хати. I треба ж було йому погодитися, не відмовитись од їжі. Але він і справді був зголоднілий і стомлений, як вовк весною, і пішов за нею по межі до недалекої садиби.

Поки вони йшли, жінка теж лагідно казала йому "синку", і ще, пам'ятав, разів зо два назвала "бідолашним" — був він неголений, як зараз, невмитий, мокрий до колін від роси, виснажений від недоїдання і взагалі мав жалюгідний вигляд. Говорити по-тутешньому ще не вмів і приховати своє явно військове походження не міг — одразу було видно, хто він і звідки. Зброї в нього у той час не було — тільки два дні тому якимось чудом вирвався од смерті, майже без жодної надії на порятунок…

Старостиха тим часом не могла заспокоїтися: все більше метушилася по хаті і плакала.

— Синочок, ну як же так? Він же його застрелить!

— Слід було раніше про це думати, — відказав Сотников, намагаючись дослухатися до звуків знадвору і менше зважати на її слізні нарікання.

— О дітонько, хіба ж я не казала, хіба мало просила! На бісового батька йому було братися. Молодші є. А то ж котрі людяні — не хотіли, а нелюдяних селяни боялися.

— А його не бояться?

— Петра? Ой, так його ж усі тут знають, ми ж тут споконвіку живемо, нашої тут рідні півсела. Він же до всіх подоброму…

— Навряд щоб завжди по-доброму.

— Може, й так. Може, й правда твоя, синку, — не завжди. Вони ж його все примушують: то хліб здай, то одяг збери, то на дорогу женуть — дорогу розчищати. А він же що зробить — усе людей треба примушувати.

— А ви як думали? На те й загарбники, щоб примушувати.

— Примушують, авжеж. Щоб їх бог примусив! Приїхали на машинах, позабирали свиней. І нашого кабанця забрали, не подивилися, що староста. Кажуть, син у Червоній Армії, так щоб загладити вину перед Німеччиною. Щоб вона ясним вогнем горіла, та Німеччина. "Кляни, але не дуже я повірю тобі", — сонливо думав Сотников, не приймаючи витягнуту ногу. Здається, й та казала теж щось про Німеччину, доки брязкала в посуднику і різала хліб. Разів кілька вибігала в сіни — по сало і по молоко у глечику, а він сидів на лавці біля столу і, ковтаючи слину, чекав, дурень, їжі. Правда, одного разу йому почулося, ніби в сінях хтось тихо гукнув, потім долинув коротенький шепіт, але він розпізнав сонний дитячий голос і заспокоївся. Та й господиня зайшла до хати спокійна і ласкава, налила йому великий кухоль молока, нарізала сала, і він, пам'ятає, дуже завдячував їй у душі. Потім він їв хліб із салом, запиваючи молоком, і так, мабуть, і пропав би ні за що, коли б якась інстинктивна сила самозбереження не примусила його глянути у заставлене квітами вікно. І він на секунду завмер, розгубившись: вулицею швидко ішли двоє з гвинтівками, на рукавах біліли пов'язки, а слідом бігла дівчинка років восьми.

Шкода, він тоді промовчав і нічого не сказав тій лагідній тітці — він тільки відштовхнув її од дверей і шалено й спритно рвонув на город, через плоти за коноплі, далі на вигін, у ярок, у кущі. Позаду стріляли, кричали. Вже, мабуть, в ярку він зрозумів, що серед інших голосів навздогін долітає і крик тієї жінки — вона показувала, куди він побіг.

А тепер ця от лагідна: "синку", "дітонько"…

Від утоми чи від цієї проклятої простуди його свідомість ніби заволікало часом густим туманом, на якийсь недовгий проміжок часу він впадав у забуття і відразу ж схоплювався знову. Старостиха тепер підсіла на кінець лавки перед ним і, не почувши нічого поки що жахливого з двору, трохи заспокоїлася.

— Дітонько, це ж неправда, що він по своїй волі! А папір із району прислали — старосту на нараду викликали. А в нас, у Лісинах, ще ніякого старости нема. Ну, мужики й кажуть: "Іди ти, Петро, ти в полоні був". А він же, й правда, в ту, миколаївську, два роки в полоні був, у німця робив. "Так, — кажуть, — тобі їхній норов уже знайомий, потерпи якихось там два місяці, поки наші повернуться. А то Будилу поставлять, от буде біда". Будила це теж із Лісинів, лихий — жах. От його мужики боялися. Так він тепер у поліції в містечку. Знайшла свиня калюжу.

— Знайде й кулю.

— А нехай би, дідько б за ним плакав… Так це Петра, дурня, й умовили, пішов до містечка. На своє лихо. А тепер хіба йому хочеться лакеєм німецьким бути? Мабуть, кожного дня божого погрожують, кричать, та ще й наганами в лоба тицяють, горілки вимагають. Мучиться він, не дай боже.

Сотников сидів, пригрівшись біля грубки, і намагався, аби не заснути. Щоправда, дрімати не давав кашель, який то переставав на хвилину, то тіпав так, що боліло в мозку. Старостиху він слухав і не слухав, вникати в її скарги дуже не хотів, відчував, що варто тільки розслабитись — і можна проникнутися співчуттям до невдахи-старости, чого він ні в якому разі не міг дозволити собі. Він не міг співчувати чоловікові, який пішов на службу до німців і так чи інакше виконував цю службу. Те, що в того знаходилися якісь там виправдання, не стосується Сотникова, який уже знав ціну таким виправданням. У тій боротьбі, що почалася з фашизмом, не можна було зважати ні на які, найповажніші причини — перемогти можна було тільки всупереч усім причинам. Він засвоїв це з самого першого свого бою і всюди дотримувався саме цього переконання, що тільки й помогло йому зберегти твердість своїх позицій в усіх складностях цієї війни.

Спохопившись, що дрімає, Сотников спробував підвестися, але його так хитнуло по хаті, що він ледве не вдарився об стіну. Господиня, сама злякавшись, якось підтримала його, і він підняв з підлоги гвинтівку.

— Ху, чорт!

— Синку, та що ж це з тобою? — помітивши, що йому погано, жінка загомоніла іншим голосом.