Спартак - Сторінка 23

Але заради всіх богів, покровителів Риму, я питаю вас, отці сенатори, що сьогодні примушує вас визнавати справедливим того, хто був злочинним, вшановувати як благородну людину того, хто був порочним і найшкідливішим з громадян, віддавати шану, гідну тільки великих доброчесних мужів, найгіршому, наймерзеннішому з синів Риму?

О дайте, дайте мені, отці сенатори, можливість не зневіритися зовсім у долі нашої вітчизни, дозвольте мені тішитися надією, що мужність, честь, почуття гідності і совість ще властиві цим високим зборам. Доведіть, що не ганебний страх, а глибока свідомість власної величі переважає в римських сенаторах.

Тож відкиньте геть, як факел нового громадського розбрату, як недостойну і безчесну, пропозицію про поховання тіла Луція Корнелія Сулли на Марсовому полі з

почестями, гідними великого громадянина і славного імператора!

Бурхливі оплески вкрили останні слова Марка Емілія Лепіда. Його сміливій, повній глибокого почуття промові аплодували не тільки плебеї на галереї, але й багато хто з сенаторів.

Коли шум затих, піднявся Гней Помпей Великий — один з наймолодших, найулюбленіших і найповажніших сенаторів, найпопулярніших державних мужів Риму. Він у своїй промові, яка хоч і була не дуже гладкою та витонченою, — відомо, що він не був красномовним, — але була щирою й сердечною, віддав посмертну хвалу Луцію Корнелію Суллі. Він не звеличував його блискучих подвигів та благородних справ і не захищав його гідних осуду дій та ганебних вчинків, але приписував ці ганебні дії не Суллі, а ненормальним умовам республіки, що прийшла до розкладу, владній необхідності, що диктувалася страшним часом, коли Сулла стояв на чолі держави, часом, коли закони порушувалися, громадські інтереси приносилися в жертву особистим пристрастям, розбещеним нахилам патриціїв.

Щира, проста і задушевна промова Помпея справила величезне враження на всіх і особливо на сенаторів. Після Помпея Лентул Сура і Квінт Куріон марно намагалися настроїти збори проти пропозиції консула Квінта Лутація Катулла.

За цю пропозицію голосували вставанням; за неї висловилися чотири п'ятих з усієї кількості присутніх сенаторів.

Таємне голосування дало такі наслідки: триста двадцять сім голосів за пропозицію Катулла, дев'яносто три — проти.

Таким чином перемога була на боці партії Сулли. Збори закрилися при надзвичайному збудженні, яке поширилося з курії Гостілія в коміції та було причиною бурхливих маніфестацій. Одні зустрічали оплесками Лутація Катулла, Ватія Ісавріка, Гнея Помпея, Марка Красса, тобто відвертих прибічників Сулли. Інші ще гучніше зустрічали Марка Емілія Лепіда, Сергія Катіліну, Лентула Суру, що, як усім стало відомо, вперто боролися проти пропозиції Катулла.

Коли Помпей і Лепід, палко обговорюючи дискусію в Сенаті, вийшли з курії, серед збудженого натовпу мало не сталося сутички. Це могло б привести до кровопролиття, якби Помпей і Лепід, проходячи через натовп рука в руку, обидва голосно не закликали кожен своїх прибічників до спокою, порядку й тиші, пропонуючи всім розійтися по домівках.

Та це не завадило спалахнути сутичкам у харчевнях, тавернах, корчмах, на найлюдніших перехрестях міста, на Форумі, в базиліках, під портиками. Отже, цієї ночі довелось оплакувати багатьох убитих, і ще більше було поранених. А найзавзятіші з народної партії навіть намагалися підпалити будинки найвизначніших прибічників Сулли.

В той час, коли в Римі розгорталися ці події, інші, не менш важливі для ходу нашої повісті події відбулися в Кумах.

Через кілька годин після раптової смерті екс-диктатора на віллу прибув з Капуї якийсь чоловік, одягом і зовнішністю схожий на гладіатора, і відразу спитав, чи може він бачити Спартака. Видно було, як поспішав він з ним зустрітися.

Це був чоловік років сорока, величезний на зріст і геркулесівської будови тіла. З першого погляду можна було помітити, що він має надзвичайну фізичну силу. Обличчя його було смугляве, все в прищах та ще й подзьобане віспою. Грубість і дикість його похмурого потворного обличчя збільшувались звірячим блиском невеликих чорних жвавих очей, в яких горів вогонь відваги, та скуйовдженою чуприною і неохайною бородою кольору сажі.

Але всупереч потворності обличчя цей гладіатор з першого погляду викликав симпатію. Варварська, але благородна гордість прозирала в кожному його погляді, в кожному русі.

Школа гладіаторів містилася досить далеко від головного будинку вілли, і поки раб бігав кликати Спартака, цей велетень походжав собі стежкою від палацу Сулли до школи.

Незабаром Спартак прийшов. Він поспішив назустріч гостеві. Гладіатори обнялися, розцілувалися.

Спартак перший запитав:

— Ну, що нового, Еномаю?

— Нічого немає нового, — відповів гладіатор звучним і приємним грудним голосом. — Я кажу: хто не пильнує, не діє, хто нічого не робить — той просто ледар. Мені здається, Спартак мій любий, що вже час нам узятися за мечі, підняти прапор повстання.

— Замовкни, Еномаю! Ради всіх германських богів-покровителів… Ти хочеш провалити нашу справу.

— Навпаки, я хочу, щоб вона вдалася найкраще…

— Так, але не криками, як зараз, гаряча ти голово, а обережністю і розсудливістю ми досягнемо нашої мети.

— Досягнемо мети?.. Та коли ж нарешті?.. От про це я й бажаю дізнатися, бо хочу, щоб це сталося ще за мого життя…

— Коли змова дозріє…

— Згодом усе під сонцем дозріває… А знаєш, як дозрівають такі плоди, як наше повстання?.. Потрібні сміливість, мужність, відвага… Ходімо вперед, починаймо негайно, а коли вже вийдемо на вулиці, ти побачиш, справа піде сама собою.

— Послухай мене… Май хоч трохи терпіння!.. Скільки людей приєдналося до нашої Спілки за ці три місяці в школі Лентула Батіата?

— Сто тридцять.

— Сто тридцять з десяти тисяч… А ти вважаєш, що плоди нашої праці дозріли…

— Коли почнеться повстання гладіаторів, то станеться те, що буває з вишнями: одна потягне за собою другу.

— Як вони можуть до нас приєднатися, коли не відають, хто ми, чого прагнемо, які маємо засоби для успіху нашої справи?.. Тим імовірнішою буде наша перемога, чим глибше буде довір'я, яке нам слід вселити в наших товаришів по нещастю.

Поки поривчастий Еномай мовчки обмірковував слова Спартака, той допитувався:

— Що досі зробив, наприклад, ти, Еномаю, найсильніший з десяти тисяч гладіаторів школи Лентула Батіата? Як ти скористався впливом, завойованим серед них твоєю силою й мужністю? Скільки людей ти зібрав і приєднав до нашої Спілки? Скільки є таких, що знають суть задуманої нами справи? А може, є й такі, що не довіряють тобі через твою бурхливу і нерозсудливу вдачу? Чи багато, зрештою, в школі Лентула таких, що знають мене або Крікса і вірять нам та поважають нас?

— Саме тому, що я не такий розумний і освічений, як ти, не вмію красно й переконливо говорити, я й старався щосили, аби наш ланіста Батіат запросив тебе як учителя фехтування до своєї школи. Ось цим листом він і запрошує тебе до Капуї.

Еномай дістав з-за пояса невеликий листок папіруса і подав його Спартакові.

Очі Спартака заблищали радістю. Він схопив папірус, тремтячою рукою зірвав печатки і хвилюючись прочитав листа. Батіат, під впливом — як він писав — чуток про майстерність і доблесть Спартака, запрошував його, якщо він згоден, приїхати до Капуї, щоб керувати навчанням учнів. Ланіста обіцяв, як винагороду, розкішне харчування і значну платню.

— Чому ж, — заговорив Спартак, ховаючи листа за пазуху, — чому ти, нетерпеливцю, не віддав мені цього листа, як тільки-но прийшов, а марно погрожував і так завзято репетував? Ось саме цього я палко бажав, хоча й не наважувався сподіватися. Там, серед десяти тисяч товаришів по нещастю, моє серце! — радісно й захоплено вигукнув рудіарій. — Там я поговорю з кожним, кожного надихну вірою, що палає в моїх грудях. Звідти одного чудового дня вийде військо з десяти тисяч бійців. Десять тисяч рабів, які порвали свої кайдани і кидають кільця ланцюгів гнобителям в обличчя. Десять тисяч рабів, які з заліза ганебних кайданів викують леза непереможних мечів… О, нарешті… нарешті… я заповзу до гнізда, де вигострю зуби змієнят, що підгризатимуть крила всесильних і гордовитих римських орлів!

І рудіарій, не тямлячи себе від радощів, перечитував листа, знову ховав на грудях, цілував Еномая, то відходив, то швидким кроком повертався до нього, мов божевільний, і безладно повторював одні й ті самі слова.

Еномай здивовано й задоволено дивився на цей спалах радості і, коли Спартак трохи заспокоївся, сказав:

— Я страшенно щасливий твоєю радістю, а ще щасливішими будуть сто тридцять наших товаришів по Спілці. Вони нетерпляче чекають тебе і сподіваються від тебе великих справ…

— Вони даремно сподіваються на багато…

— Було б добре, щоб ти був там і стримував тих баламутів…

— Оскільки це твої найкращі друзі, то вони, мабуть, такі самі нестримні, як і ти… Так, зрозуміло!.. І от саме тому моє перебування в Капуї буде корисним для нашої справи. Я зумію перешкодити раптовим і необачним поривам, що можуть загубити всю справу…

— А я запевняю тебе, Спартак, що повсякчас буду з тобою, терпляче тебе слухатимусь і допомагатиму в усьому, що ти накажеш.

Вони замовкли.

Еномай дивився на Спартака з такою відданістю й ніжністю, на яку тільки був здатний. Потім раптом сказав:

— А знаєш, Спартак, з того часу, як я тебе вперше побачив понад місяць тому, на нараді в Путеолах, ти став ніби ніжнішим і вродливішим… навіть, так би мовити, якимсь жіночним… тільки це слово до тебе не підходить… пробач мені…

Тут Еномай замовк, бо Спартак, помітно збліднувши, підніс руку до чола і прошепотів так тихо, що велетень почув лише неясний звук, але не розібрав слів:

— Ради богів!.. А як же вона?..

Бідолашний рудіарій, любов якого до свободи, братерські почуття до пригноблених і надія на перемогу примусили на час забути про все, стояв тепер, схиливши голову на груди, задуманий і мовчазний. Мовчання тривало довго. Охоплений болісними думками, Спартак не мовив ні слова. Еномай, також задуманий, склавши руки на грудях, сумно дивився на страждання рудіарія.

Нарешті германець промовив, наскільки міг, м'яко й сердечно:

— То ти нас покидаєш, Спартак?..

— О, ніколи!.. Ніколи!.. — вигукнув фракієць, підводячи на Еномая ясні голубі очі, зволожені сльозами. — Я швидше покину мою сестру, швидше покину…

Він на мить зупинився, а потім продовжував:

— Я покину все… все… але не справу пригноблених, знедолених рабів… Ніколи!..