Спартак - Сторінка 25

Потім Спартак вийшов з школи Юлія Рабеція і бадьорим кроком крізь натовп людей, що поверталися з похорону і сповнили вулиці міста, швидко дійшов до будинку спадкоємців Сулли.

Тільки-но він ступив на поріг, як воротар сказав йому, що Мірца нетерпляче жде його в кімнаті перед приймальнею Валерії.

Спартак з хвилюванням у серці, ніби передчуваючи якесь лихо, побіг до покоїв Валерії. А Мірца вже йшла назустріч, говорячи:

— Нарешті!.. Вже майже годину чекає тебе господиня.

Вона мерщій пішла доповісти Валерії про нього і за хвилину ввела його до приймальні.

Валерія, невимовно бліда, в темній тозі і чорному серпанку, була ще прекраснішою та привабнішою, ніж будь-коли, їй дуже личив траур.

— Спартак!.. Мій Спартак!.. — схвильовано промовила вона, підвівшись з ложа і ступивши кілька кроків йому назустріч. — Чи ти ще кохаєш мене?.. Чи кохаєш ти ще мене найбільше в світі?..

Спартак уже кілька днів перебував у полоні інших думок і почувань, тому зніяковів од цього несподіваного запитання. Тільки трохи згодом він відповів:

— Чому, Валеріє моя, ти про це питаєш? Може, я тебе чим скривдив? Чи дав тобі привід сумніватися в моїй відданості тобі, в моїй ніжності, в моїй глибокій до тебе повазі?..

Ти замінила мені покійну матір, мою бідолашну дружину, яка загинула в рабстві під батогом наглядача. Адже для мене ти все на світі… Тобі присвячені всі мої думки і почуття серця…

— Ах! — сказала Валерія, і її очі радісно заблищали. — Я завжди чекала саме такого кохання. І саме так ти мене кохаєш і завжди кохатимеш! Чи не правда?

— Правда!.. Завжди кохатиму!.. — тремтячим од хвилювання голосом відповів рудіарій і, ставши навколішки, почав стискати і вкривати поцілунками руки матрони. — Завжди я обожнюватиму тебе, Валеріє, мов богиню, якщо навіть… якщо навіть… — Він не міг продовжувати далі.

— Що з тобою?.. Що з тобою сталося? Спартак… скажи… що сталося?.. — задихаючись, повторювала Валерія, притискуючи до свого серця його голову, цілуючи його чоло.

В цю хвилину почувся легенький стукіт у двері.

— Встань! — швидко сказала півголосом Валерія Спартакові, потім, наскільки змогла, звичайним тоном спитала:

— Чого тобі, Мірцо?

— Приїхав Гортензій і питає тебе, — відповіла рабиня з-за дверей.

— Уже?! — сказала Валерія.

І одразу додала:

— Хай трошки зачекає… попроси його хвилинку зачекати.

— Добре.

Валерія прислухалась, як віддалялися кроки Мірци, трохи помовчала і швиденько сказала Спартакові:

— Ну от… він уже прийшов… Тому я тебе так нетерпляче чекала… І саме тому питала тебе, чи готовий ти всім пожертвувати задля мене. Знай же, що він… Гортензій про все знає… знає, що я тебе кохаю і що ти кохаєш мене…

— Що ти кажеш?.. Звідки? — схвильовано скрикнув Спартак.

— Мовчи!.. Не знаю… Він мені про це говорив… і сказав, що прийде сьогодні ввечері… Тепер ти сховайся… сюди… в цю кімнату, — сказала Валерія, піднімаючи портьєру на дверях. — Невидимий, ти почуєш усе… і дізнаєшся, як може кохати Валерія.

Підштовхнувши рудіарія до суміжної кімнати, вона тихо додала:

— Хоч би що тут сталося — жодного слова, жодного руху, поки я тебе не покличу.

І вона опустила портьєру; потім, притискаючи руки до грудей, щоб затамувати биття серця, сіла на ложе. їй пощастило опанувати себе і тоді вже спокійно, невимушеним тоном покликала:

— Мірцо!

Дівчина з'явилася в дверях.

— Ти сказала Гортензію, що я сама у приймальні?

— Я виконала твій наказ.

— Добре, тепер запроси його сюди.

Знаменитий оратор, серйозний і насуплений, увійшов до приймальні сестри. Вже цілих півмісяця він не голив бороди, був одягнений у темну туніку і в тогу з темної шерсті.

— Здрастуй, любий Гортензію! — сказала Валерія.

— Здрастуй, сестро, — похмуро відповів він.

— Сідай і не гнівайся на мене, брате, а говори прямо й одверто.

— Не одне тільки горе звалилося на нас зі смертю нашого любого Сулли, а ще й друге, несподіване, незаслужене. Мені стало відомо, що ти, дочка моєї матері, знехтувала повагою до самої себе, до крові Мессали, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши у безсоромний зв'язок з якимсь мерзенним гладіатором. О Валеріє! Валеріє!.. Що ти наробила?

Спершись рукою й чолом на спинку крісла, він замовк у скорботній задумі.

— Слухай, Гортензію, ти обвинувачуєш мене в дуже тяжкому злочині. Перш ніж захищатись і щоб мати змогу захищатись, я питаю тебе, звідки походить це обвинувачення?

Гортензій підвів голову і, провівши долонею по лобі, поривчасто відповів:

— Із багатьох джерел… Через шість чи сім днів по смерті Сулли Хрізогон передав мені ось цей лист.

З цими словами Гортензій подав Валерії пожмаканий папірус. Вона розгорнула його і прочитала:

"ЛУЦІЮ КОРНЕЛІЮ СУЛЛІ, ІМПЕРАТОРУ, ДИКТАТОРУ, ЩАСЛИВОМУ ЕПАФРОДІТУ, ДРУЖНІЙ ПРИВІТ.

Віднині, замість звичайних слів: "Стережися собаки!", ти міг би написати над порогом свого дому: "Стережися гадюки!", вірніше, гадюк, бо не одна, а дві гадюки звили собі гніздо під твоєю покрівлею: Валерія і Спартак.

Не піддайся раптовому гніву: підстережи їх у час, коли співають перші півні, і ти побачиш, яке знущання чиниться над іменем, над шлюбним ложем найстрашнішої і наймогутнішої людини в світі.

Хай завжди охороняють тебе боги від подібного лиха".

Кров ударила в обличчя Валерії при перших же словах цього листа, а коли кінчила читати — воно стало мертвотно блідим.

— Звідки Хрізогон дістав цього листа? — глухо, крізь зціплені зуби спитала Валерія.

— На жаль, як не намагався, він не зміг пригадати, від кого прийшов цей лист. Він пам'ятає тільки що раб, який привіз цей лист, прибув до Кум через кілька хвилин після смерті Сулли. Вбитий горем, він машинально взяв тоді листа і тільки через тиждень звернув на нього увагу, не розуміючи, як він до нього потрапив.

— Чи слід мені переконувати тебе, — після короткого мовчання спокійно сказала Валерія, — що анонімний донос не може бути таким доказом, щоб через нього ти, Гортензію, мій брат, міг обвинувачувати мене, вдову Сулли…

— Та й Метробій у невтішному горі від смерті свого друга, вважаючи своїм священним обов'язком помститися за його знеславлену честь, прийшов до мене через десять чи дванадцять днів після смерті Корнелія і розповів мені про твій зв'язок із Спартаком. Він привів до мене рабиню, яка проводила Метробія в кімнату, суміжну з твоєю приймальнею у кумському палаці, звідки Метробій на власні очі бачив, як пізньої ночі Спартак входив до тебе.

— Доволі, досить! — закричала Валерія, мінячись на обличчі від самої тільки думки, що її поцілунки, любовні признання, таємниці її кохання стали відомі презренній рабині і такій негідній істоті, як Метробій. — Досить, Гортензію! Ти мене звинуватив, тепер говоритиму я.

Вона випросталась, гордо піднесла голову і, схрестивши руки на грудях, гнівно палаючи очима, сказала:

— Так, я кохаю Спартака! Кохаю його всім серцем! Ну і що з того?

— О великі боги, великі боги! — скрикнув Гортензій, встаючи, зовсім розгублений, у відчаї схопившись за голову.

— Облиш богів! Вони тебе не почують. Слухай краще мене, поки я говорю.

— Говори…

— Я кохаю його і кохатиму…

— О Валеріє! — гнівно перебив її Гортензій.

— Так, кохатиму, кохатиму, кохатиму завжди! — з силою і завзяттям повторювала Валерія.

— Хай захистить тебе Юпітер, ти мене лякаєш… божевільна ти жінко!

— Ні, я просто жінка, яка жадає порвати і порве, хоч би що про неї думали, ваші тиранічні закони, ваші дурні забобони, всі ті ненависні золоті кайдани, якими ви, переможці всього світу, скували ваших жінок!.. Ось чого я хочу і запевняю тебе, брате мій, що це не є ознакою божевілля, а, навпаки, свідчить про повернення розуму. Ха!.. Мене обвинувачує Метробій, цей мерзенний блазень! Нечувана річ!.. Я дивуюся, Гортензію, чому ти, надаючи такої ваги його обвинуваченням, не запропонуєш Сенатові обрати його цензором!.. Тоді цензор був би гідний римських звичаїв!.. Метробій, що охороняє невинних весталок!.. Вовк, що жене на пасовисько ягнят!.. Цього ще тільки бракує нашому паскудному Римові, де Суллі, який наповнив місто вбивствами, споруджують статуї і храми, де під захистом дванадцяти таблиць йому дозволялося на моїх очах проводити всі ночі в огидних оргіях. О закони вітчизни, які ви щедрі, які справедливі! Мені вони теж дещо дозволяли: право бути спокійним свідком усього цього і навіть лити сльози, але таємно, на подушки вдовиного ложа, і, нарешті, право побачити себе покинутою першого-ліпшого дня тільки тому, що я не народила спадкоємця своєму господареві!

Ця промова ставала дедалі запальнішою. Валерія палала від хвилювання. Раптом вона замовкла і, повернувшись до враженого, мов скам'янілого Гортензія, що дивився на неї нерухомими розширеними очима, рішуче заявила:

— Звичайно, перед законом я порушила свій обов'язок… знаю… і визнаю це… Та я не збираюся ні захищатися, ні виправдуватись. Я порушила свій обов'язок тим, що не знайшла в собі сміливості втекти з Спартаком з дому Сулли. Але тим, що я покохала цю людину, я не порушила обов'язку, бо пишаюся цим почуттям. Він має благородне і великодушне серце, розум видатного полководця. Якби у Фракії він переміг римські легіони, то викликав би більшу повагу, ніж Марій і Сулла, його боялися б більше, ніж Ганнібала і Мітрідата!.. Але він зазнав поразки, і ви зробили його гладіатором, бо ви цілі століття говорите про уярмлені народи: "Горе переможеним!", і всіх людей, створених богами, вважаєте для себе забавкою. Та прийде час, коли інші народи застосують це до вас самих… Тим, що ви зробили його гладіатором, дали йому це прізвисько, ви гадаєте, що змінили його вдачу? Ви вірите, що одним указом можна перетворити мужнє серце на боязке, розум обернути на недоумкуватість, а людину великої душі і сильного розуму — на дурну вівцю!..

— Так ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти всіх правил пристойності?.. — розгублено запитав оратор.

— Так, так!.. Повстаю, повстаю!.. Я зрікаюся римського громадянства, свого імені, свого роду!.. Я не хочу нічого ні від кого… піду жити в яку-небудь відлюдну віллу, поїду кудись у далеку провінцію або у Фракію, в Родопські гори, разом з Спартаком. І ви всі, мої родичі, не почуєте більше про мене!.. Я хочу бути вільною, хочу сама володіти своїми почуттями, своїми нахилами, своїм серцем…

І, знеможена цим нестримним бунтом почуттів, вилитих у гнівних, гарячкових словах, Валерія впала на ложе.

— Я бачу, Валеріє, що сьогодні ти почуваєш себе недобре…

— Я? — скрикнула матрона і швидко встала. — Я почуваю себе чудово, навпаки…

— Ні, ні, Валеріє, повір мені, ти нездужаєш… ти схвильована… ти надто збуджена… Це позбавляє тебе спокою й ясності розуму, необхідних для розмови про такі важливі справи…

— Але я…

— Ні, відкладемо до завтра або післязавтра, до більш принагідного часу обговорення цієї справи.

— Однак попереджаю, я лишуся непохитною…

— Добре… добре… ми про це поговоримо… ми побачимось… А поки що благаю всемогутніх богів невідступно тебе оберігати і прощаюся з тобою.