Спартак - Сторінка 30

А оскільки людина людині — вовк, оскільки людський рід розділений на вовків і ягнят, на шулік і голубів, то я вже зробив свій вибір і поставив собі завдання: захопити владу і поміняти долею обидві сторони, зробити гнобителів пригнобленими.

— Виходить, що тебе, Цезар, бентежать почуття, частково схожі на мої…

— Так! І я співчуваю гладіаторам і рабам, до них я завжди був милостивий. Коли я влаштовував для народу видовища, то ніколи не дозволяв, щоб гладіатори по-звірячому вбивали один одного ради задоволення диких інстинктів плебсу. Але для здійснення мети, якої прагну, — якщо я тільки зумію досягти її, — мені потрібно значно більше хитрощів, ніж насильства. Спритності треба більше, ніж сили, сміливості і обережності водночас, як нерозлучних супутників на небезпечному шляху. Я почуваю, що мені призначено досягти великої височини, я хочу її досягти і. досягну. І мені вигідно використати сили, які трапляються на моїй путі, подібно до ріки, що приймає у своє лоно всі сусідні потоки, і потім, бурхлива й зміцніла, вливається в море. Тому я і звертаюся, Спартак, до тебе, як до могутньої людини, народжено! для великих справ. Чи не згодишся ти покинути божевільну думку про неможливе повстання і замість того стати помічником і супутником Цезаря? Мною керує моя зірка — Венера, моя праматір, яка веде мене по шляху життя і пророкує високу долю. Рано чи пізно я дістану управління якою-небудь провінцією і командування над легіонами, буду перемагати, здобувати тріумфи, стану консулом, трощитиму трони, підкорюватиму народи і завойовуватиму держави…

Цезар був надзвичайно збуджений, його обличчя, опромінене блиском сяючих очей, схвильований голос і рішучий тон, повний глибокого переконання, надавали всій його постаті такої величності і владності, що на якусь мить зачарували Спартака.

Цезар на хвилину спинився, і Спартак, звільнившись од впливу красномовства свого співрозмовника, спитав суворим глибоким голосом:

— А потім?

В очах Цезаря спалахнула блискавка, обличчя його зблідло від хвилювання, і він тремтячим, але рішучим голосом відповів:

— А потім… влада над усім світом!

Настало коротке мовчання.

— Тож облиш цю справу, — через кілька хвилин уже спокійно сказав Цезар. — Вона в самому зародку приречена на загибель. Метробій про все повідомить консулів. Переконай своїх товаришів по нещастю перетерпіти все, щоб у них лишилась хоч яка-небудь надія здобути права законним шляхом, а не зі зброєю в руках. Будь моїм другом, іди за мною в походах; ти будеш командувати хоробрими бійцями і тоді зможеш блискуче виявити незвичайні здібності, даровані тобі природою.

— Це неможливо! Неможливо!.. — заперечив Спартак. — Від усього серця дякую тобі, Юлію, за оцінку, що ти мені дав, і за великодушну пропозицію. Але я повинен іти шляхом, указаним мені долею, і не можу й не бажаю кидати моїх братів по рабству. Якщо боги на Олімпі управляють долею людей, якщо там, наверху, ще існує справедливість, — бо на землі її немає, — то наша справа не загине. Якщо ж і боги і люди битимуться проти мене, то я, як той Аякс, зумію мужньо і спокійно загинути, але не скорюся.

Цезар знову відчув захоплення цією мужньою людиною. Взявши руку Спартака, він міцно потиснув її і сказав:

— Хай буде так. Якщо ти такий безстрашний, я провіщаю тобі щасливу долю, бо знаю, наскільки сміливість допомагає уникати невдач. Щастя у всіх справах відіграє велику роль, а у воєнних справах змінює своє обличчя дуже швидко. Цього вечора твоя справа близька до повної поразки, та досить втрутитися щасливій долі, і завтра твоя справа може стати зовсім близькою до успіху, до перемоги. А тепер поспішай до Капуї. Я не можу і не повинен перешкодити Метробію йти до консулів, щоб розкрити вашу змову. Ти ж постарайся, якщо фортуна на твоєму боці, попасти до Капуї раніше від гінців Сенату… Прощай.

— Хай сприяють тобі боги, Гай Юлій… і… прощай.

Понтифік і рудіарій потиснули один одному руки і мовчки спустилися безлюдною вулицею до таверни Венери Лібітіни. Цезар розплатився за вино і в супроводі свого раба пішов додому.

Спартак, скликавши своїх товаришів, з гарячковою поспішністю почав давати всім накази: Кріксові — знищити всі сліди змови серед гладіаторів Рима; Арторіксові — мчати в Равенну до Граніка, а сам він з Еномаєм, осідлавши двох найміцніших коней і взявши з собою з скарбниці Спілки пригноблених п'ять талантів, щоб мати змогу купити в дорозі свіжих коней, щодуху помчали через Капенську браму до Капуї.

Цезар, дійшовши додому, дізнався, що Метробій від кількох келихів фалернського вина загорівся ще палкішою любов'ю до вітчизни. Він дуже стурбувався тривалою відсутністю Цезаря і тому прямісінько, як він казав, а за словами воротаря — зигзагами — пішов до консула рятувати республіку.

Цезар довго стояв у глибокій задумі. Потім сказав сам собі:

— Тепер гладіатори і гінці Сенату змагатимуться у швидкості, і як знати, хто прийде першим.

Поміркував ще трохи і додав:

— Як часто від найнезначніших обставин залежать найважливіші події!.. В даному разі все залежить від коня!

Розділ X

ПОВСТАННЯ

Капуя — багата, повна розкошів і розваг столиця Кампаньї, найродючішої і найквітучішої провінції в усій Італії — в період описуваних подій значно втратила свою колишню пишноту. А раніш, до походу Ганнібала в Італію, могла б суперничати з Карфагеном і Римом. Коли Ганнібал переміг римлян біля Требії й Тразіменського озера і завдав їм рішучої поразки при Каннах, Капуя перейшла на бік переможця, який перетворив це чудове місто на базу для наступних воєнних дій. Але невдовзі Ганнібала перемогли римляни, і з його поразкою для Капуї настав занепад. Частину мешканців римляни винищили, частину відправили у вигнання, частину продали в рабство, а місто заселили колоністами з навколишніх місць — городянами та хліборобами, які залишилися вірними Римові у скрутні для нього часи.

З того часу минуло сто тридцять вісім років. Могутня підтримка Сулли, торгівля легіонерів з колоніями до деякої міри відродили багатство Капуї. Маючи близько ста тисяч жителів, оперезана міцними мурами, Капуя була чудовим містом з хорошими вулицями, пишними храмами, багатими базиліками, грандіозними портиками, палацами, термами й амфітеатрами. Своїм зовнішнім виглядом Капуя не тільки суперничала з Римом, але й переважала його. Небо, що завжди сяяло над цим містом ласкавою усмішкою, і чудовий клімат збільшували його чарівність. У цьому відношенні природа не була настільки милостивою до семи горбів, на яких височіло величезне вічне місто Ромула.

20 лютого 680 року, в час, коли сонне у переливчастому вбранні рожевих, білосніжних, червонястих хмаринок повільно сідало за вершинами горбів, на вулицях Капуї панувало звичайне вечірнє пожвавлення. Робітники закінчували свою роботу, крамниці зачинялися.

Городяни, що проходили широкою і гарною Альбанською вулицею, здивовано зупинялись і проводжали очима загін з десяти вершників на чолі з декуріоном, які мчали з боку Аппієвого шляху. Коні були вкриті грязюкою, пилом, змилені, з їхніх ніздрів ішла пара, — все свідчило про те, що вершники дуже поспішали і везли якусь важливу звістку.

— Присягаюся скіпетром Юпітера Тіфатського, — сказав один з громадян своєму супутникові. — Такої гонитви я не бачив з того часу, коли гінці привезли звістку про перемогу Сулли біля храму Діани Тіфатської над консулом Норбаном, прибічником Марія.

— Чи вони не з Рима? — спитав якийсь коваль, скидаючи шкіряного фартуха, який звичайно носили люди цієї професії.

— Мабуть, є якась новина?

— А може, розкрилася наша змова? — страшенно збліднувши, стиха сказав молодий гладіатор своєму товаришеві.

Декуріон з десятьма знесиленими довгою дорогою вершниками проїхав добру половину Альбанської вулиці і звернув на Сеплазьку, де містився будинок префекта Меттія Лібеона, який від імені римлян правив містом.

Тут вершники зупинилися, декуріон скочив з коня, ввійшов у портик і зажадав, щоб його негайно допустили до префекта, бо він має передати йому надзвичайно важливі листи від римського Сенату.

Тим часом навколо вершників стовпилися зацікавлені капуанці. Одні дивувалися тому, до якого жалюгідного стану довела цих людей і їхніх коней довга й поспішна їзда. Інші судачили про ймовірну причину приїзду цієї групи воїнів. Деякі пробували завести розмову з воїнами.

Та всі спроби зацікавлених капуанців ні до чого не привели; із скупих і уривчастих слів, які пощастило витягти з солдатів, вони змогли дізнатися лише про те, що загін прибув з Рима. Це ще дужче збуджувало цікавість натовпу, проте нітрохи не розкривало справи. В цей час кілька рабів поквапливо вийшли з будинку префекта і бігцем попрямували в різних напрямках.

— Ого! — крикнув один з капуанців. — Справа, як видно, важлива!

— Щоб дізнатися про це, — сказав продавець мазей із сусідньої крамниці, товстий, з червоним обличчям чоловік, — щоб про це дізнатися, я охоче дав би десять глечиків моїх найкращих рум'ян.

— Клянуся крилами Іріди, вісниці богів! Я там щось бачу…

— Де, де?

— Та он, на розі Альбанської вулиці…

— Хай захистять нас боги! — вигукнув, бліднучи, торговець мазями. — Та це ж військовий трибун!

— Справді!.. Це — він… Тіт Сервіліан…

— Що це значить?

— Захисти нас, Діана!

На Сеплазькій вулиці скупчувалося все більше людей, і по всій Капуї швидко ширилася тривога.

Саме в той час, коли військовий трибун Тіт Сервіліан увіходив до будинку префекта, вздовж акведука, що подавав до міста воду з сусідніх горбів, швидко йшли, важко дихаючи, два чоловіки, вкриті грязюкою і пилом. Вони були велетенського зросту, по одягові і озброєнню — обидва гладіатори.

Це були Спартак і Еномай. Виїхавши з Риму вночі з 15 на 16 лютого, вони мчали кар'єром, на кожній станції міняючи коней, і швидко доїхали до Свесси-Помеції. Але тут їх наздогнав декуріон, який з десятьма воїнами мчав до Капуї, щоб попередити префекта про близьке повстання. Тому гладіатори мусили відмовитися не тільки од заміни коней, а змушені були час од часу збочувати з Аппієвого шляху і їхати сусідніми путівцями.

І все ж їм пощастило купити двох коней в одного колона. Ціною надлюдських зусиль, інколи їдучи навпростець, особливо на поворотах Аппієвого шляху, вони спромоглися потрапити на дорогу, що вела з Ателли в Капую.