Спартак - Сторінка 32

В цих складах із залізними гратами і міцними дубовими дверима зберігалися щити, мечі, кинджали, тризубці, — словом, різна зброя, яку ланіста видавав гладіаторам, коли вони йшли виступати на арену.

Вісімнадцять чи двадцять приміщень, збудованих без усякої турботи про красу, з'єднувалися вузенькими стежками. Колись усе це було просто міським кварталом. Але за двадцять вісім років до описаних тут подій була спроба повстання під керівництвом римського вершника Веція, або, як він себе звав, Мінуція. Після цього римські урядовці і Сенат Капуї наказали обнести усю територію школи муром заввишки двадцять вісім, а в деяких місцях тридцять два фути, і, таким чином, школа стала ніби фортецею всередині міста.

Цього вечора, 20 лютого, майже всі гладіатори, проти звичаю, лишилися в школі. Одні у фехтувальних залах вправлялися в нападі й захисті дерев'яними мечами — єдиною нешкідливою зброєю, яку їм дозволено було тут застосовувати. Інші у дворах вправлялися з гімнастики. Деякі співали своїх варварських загадкових пісень, незрозумілих для сторожі. Інші прогулювалися групами по стежках між приміщеннями школи або товпилися в коридорах чи лаштувалися спати в своїх карцерах.

Ці бідолахи, що звикли і страждати і прикидатися, удавали з себе безтурботних та байдужих. Але уважний спостерігач міг легко помітити, що всі вони чимсь стривожені і з надією чи острахом чекають якоїсь важливої надзвичайної події.

— Хіба сьогодні гладіатори не вийдуть на прогулянку? — спитав один із сторожів.

— А хто їх знає?.. Здається, сьогодні, проти звичаю, вони збираються провести вечір у школі.

— Присягаюся всемогутністю Корнелія Сулли, це справді дуже дивно!

— Настільки дивно, що — між нами кажучи — не виходить у мене з голови.

— Чого?.. Невже ти боїшся якогось повстання?

— Ну… як сказати… у повстання я не вірю… але якийсь заколот… хто знає?.. Ремствування… сказати правду, я не тільки боюся цього, а й чекаю…

— Ох, присягаюсь фуріями пекла, у мене сверблять руки! І коли б…

Тут легіонер замовк і зробив знак своєму товаришеві замовчати, бо за спиною у того з'явився управитель і власник школи Лентул Батіат.

При наближенні Лентула обидва легіонери поштиво йому вклонилися.

— Чи знає хто з вас, — запитав Лентул, — чому гладіатори майже всі лишилися в школі в такий час, коли в ній буває порожньо?

— Не знаю, — пробурмотів один з легіонерів.

— Це дивує нас не менше, — відвертіше відповів другий.

— Що ж тут робиться? — вже насупившись, спитав Батіат, — Чи не готується тут що?

Легіонери промовчали, а відповідь торговцеві гладіаторами приніс відпущеник префекта. Він прибіг до Лентула від імені свого господаря, щоб попередити про небезпеку, яка загрожувала не тільки школі, а й місту і республіці. Префект радив Лентулові пильно охороняти і захищати від нападу склади зброї, позамикати всі ворота школи і обіцяв не пізніше як за півгодини прислати трибуна Тіта Сервіліана з двома когортами і значним загоном міського ополчення.

При цій звістці Лентул Батіат спершу онімів від здивування. Хтозна, скільки він залишався б у такому стані, коли б присутні не привели його до пам'яті, вимагаючи негайно вжити заходів проти навислої загрози.

Лентул, опам'ятавшись, наказав негайно озброїтись двомстам п'ятдесяти легіонерам і двомстам п'ятдесяти рабам шкільної обслуги. Вони повинні були зробити це непомітно для гладіаторів. Потім усі поспішили до Фортунатських воріт, через які ходили до тієї частини міста, де був храм Фортуни Кампанської. Тут Лентул дав дальші накази.

Поки переляканий Лентул вживав необхідних заходів, прибув Тіт Сервіліан, молодий чоловік двадцяти восьми років, міцний, дебелий, надто самовпевнений, байдужий до небезпеки і необережний. На чолі однієї з двох когорт, що були в його розпорядженні, він підійшов до школи.

— Ах! — полегшено зітхнув Лентул. — Хай захистить тебе Юпітер і допоможе Марс!.. Прошу завітати!

— Ну розкажи, розкажи мені, що тут досі робилося?.. Де бунтівники?

— Досі ще не було ніякого бунту, навіть тіні заворушення.

— Що ти зробив тим часом? Які дав розпорядження?

Лентул коротко розповів трибунові про свої розпорядження і додав, що цілком покладається на його мудрість і готовий сліпо виконувати його накази.

Тіт Сервіліан, трохи подумавши над тим, що треба робити, посилив двадцятьма своїми легіонерами кожний з загонів, які послав охороняти зброю і виходи з школи. Він наказав позамикати всі ворота, крім Фортунатських, де й лишився сам з головним загоном — близько двохсот шістдесяти легіонерів.

Поки виконувалися ці накази, серед гладіаторів швидко поширилося сильне хвилювання. Вони збиралися величезними, всезростаючими натовпами у дворах і голосно перемовлялися між собою.

— Замикають склади зброї!..

— Значить, нас зрадженої,

— Все відомо!..

— Ми пропали!..

— Хоч би Спартак був тут!..

— Ні він, ні Еномай не повернулися, їх, мабуть, уже розп'яли в Римі!..

— Не щастить нам!..

— Прокляття несправедливим богам!..

— Замикають ворота!..

— А у нас нема зброї!..

— Зброї!.. Зброї!..

— Хто дасть нам зброю?..

Крики десяти тисяч голосів, що ревли, лаялися, проклинали, зростали і скоро стали подібними до шуму моря під час бурі. Лише завдяки дружним зусиллям трибунів і центуріонів, яких призначив Спартак, гладіатори почали заспокоюватись і, згідно з наказами, розходитися по своїх когортах. Коли на землю спустився морок, на десяти широченних дворах, де щойно панували безладдя, крики і розпач, установився спокій і глибока тиша.

На кожному дворі вишикувалися по дві когорти гладіаторів. Мовчазні й схвильовані, вони стояли щільними шеренгами і чекали рішення своїх трибунів та центуріонів, які зібралися на нараду в одному з фехтувальних залів.

Усі ці події відбувалися саме тоді, коли Спартак і Еномай, добравшись після стількох зусиль до школи Лентула, зупинилися, помітивши близько від себе списи, мечі й шоломи, що блищали в темряві при світлі смолоскипа.

— Легіонери, — півголосом сказав Еномай Спартакові.

— Так, — відповів той, почуваючи, як при цьому стислося його серце.

— Значить, надто пізно… Школу оточено… Що нам робити?

— Чекай!

І Спартак, напруживши слух, щоб уловити найвіддаленіший голос або шум, уважно стежив за рухом смолоскипа, який усе віддалявся і нарешті зник зовсім.

Тоді Спартак сказав Еномаєві:

— Стій і мовчи.

Обережно рушив він до того місця, де щойно пройшли римські легіонери. Через кілька кроків фракієць прислухався, почувши тихе перешіптування, і підніс до очей долоню.

Загострюючи таким чином зір і напружуючи всі сили, він на хвилину зміг розглядіти темну масу, яка рухалася в кінці вулиці. Тоді він обережно повернувся назад і, взявши Еномая за руку, звернув ліворуч. За десять кроків Спартак спинився і похапцем прошепотів товаришеві:

— Вони тільки що почали оточувати школу, та ще не зовсім оточили. Тепер вони розташовують загони своїх бійців на кожному перехресті вулиці. Ми краще знаємо всі ці поплутані завулки і хвилин на десять раніше потрапимо до муру з боку міста. В тому місці мур дуже старий, не вище двадцяти восьми футів, там ми проберемося до школи.

Отак ця незвичайна людина з незрівнянним спокоєм і мужністю одчайдушно боролася проти зловісної долі і щохвилини знаходила в собі нове завзяття та мудрість.

Все так і сталось, як передбачав Спартак. Вони швидко прослизнули темними плутаними вуличками до муру в наміченому місці. Тут Еномай з спритністю, якої не можна було чекати від його велетенської постаті, почав видиратися нагору, помацки знаходячи виступи і гострі камінці. Він швидко виліз на мур і почав спускатися з другого боку.

Як тільки германець зник по той бік, Спартак ухопився правою рукою за гострий кінець камінця і теж почав підійматися цією незручною драбиною. Та коли він, забувши про вивих лівої руки, пустив і її в хід, то пронизливо скрикнув від гострого болю і впав навзнаки на землю.

— Що сталося, Спартак? — приглушеним голосом спитав Еномай. Він уже сплигнув на землю по той бік муру.

— Нічого… — відповів рудіарій. Зібравши всю силу волі, незважаючи на страждання від страшного болю в лівій руці, він знову почав з спритністю серни видиратися на мур. — Нічого… Моя вивихнута рука…

— Ах, присягаюся всіма гадюками пекла! — ледве заглушаючи свій голос, вилаявся Еномай. — Справді!.. Про це ми не подумали… Зачекай мене… Я зараз вилізу наверх і допоможу тобі…

— Нічого!.. Нічого!.. Кажу тобі, це нічого… Не рухайся… я зараз сам доберуся до тебе… мені не треба допомоги…

Невдовзі Еномай справді побачив могутню постать наверху муру, а через деякий час Спартак швидко злазив униз, пересуваючись від одного каменя до іншого, від щілини до щілини, і нарешті сплигнув на землю.

Стурбований Еномай швидко підійшов до Спартака, щоб побачити, що у нього з рукою, і спинився, вражений його виглядом. Обличчя рудіарія посиніло, а розширені нерухомі зіниці робили його схожим швидше на привид, ніж на живу людину.

— Спартак! Спартак!.. — тихо покликав його германець. І грубе обличчя цього дикуна засвітилося такою ніжністю, на яку він, здавалося, не був здатний, — Спартак… ти занадто мучишся… більше, ніж може стерпіти людина… Спартак… ти знепритомнієш… Сядь отут…

Еномай любовно пригорнув фракійця до себе і посадив на великому камені, притуливши спиною до муру.

Спартак справді протягом останніх п'яти днів був зовсім знесилений фізичними й душевними стражданнями. Його обличчя помертвіло, вкрилося потом, а лоб став холодним, немов мармур. Бліді губи сіпались, і з них крізь зціплені зуби виривався ледве чутний стогін. Тільки-но Еномай притулив його до муру, як Спартак схилив голову на плече і застиг.

Він здавався мертвим.

Суворий германець, який раптом обернувся на дбайливу сестру-жалібницю, розгублено дивився на свого друга, не знаючи, що робити. Нарешті він узяв обережно його ліву руку, підняв її і відкинув край туніки. Рука дуже набрякла і страшенно опухла. Треба було зараз же перев'язати її.

Еномай опустив руку фракійця і почав відривати бинду од свого плаща.

Від необережного дотику Еномая рука Спартака страшенно заболіла; він застогнав і поволі розплющив очі.

Ледве опритомнівши, він подивився навкруги, пригадав усе, що сталося, підвівся і сказав насмішкувато:

— Оце так герой!..