Спартак - Сторінка 38

Тільки вони могли оцінити значення і важливість повстання рабів, бо знали його коріння, розмах і здібності вождя. Крім Катіліни й Цезаря, ніхто й не думав про розгромлені когорти легіонерів, тим більше, що самі легіонери, яким пощастило врятуватися від різанини, розповідаючи подробиці, звалювали всю вину — і справедливо — на самовпевненість і неуцтво трибуна Сервіліана.

До того ж Рим змушений був починати значно більші й небезпечніші війни. Проти його панування повстала майже вся Іспанія на чолі з хоробрим і розсудливим Серторієм. Розум і мужність цієї людини виявилися сильнішими, ніж хоробрість юного Помпея і досвідченість старого Метелли.

В цей же час могутній Мітрідат знову вирушив у похід проти римлян і вже почав перемагати Марка Аврелія Котту, який був того року консулом разом із Луціем Ліцінієм Лукуллом.

Консул Лукулл ще збирав у Римі легіони для походу на Мітрідата, успіхи якого тривожили римський народ і Сенат. З дозволу Сенату він вирядив проти гладіаторів хороброго і досвідченого воєначальника трибуна Клодія Глабра і дав йому для приборкання повсталих шість когорт, тобто близько трьох тисяч бійців.

Поки Клодій Глабр споряджав у похід когорти, гладіатори прекрасно використали свою перемогу. За якісь двадцять днів їх кількість зросла від шестисот до тисячі двохсот. Майже всі добре озброєні, вони були готові віддати життя за свободу.

Спартак був добре обізнаний з бойовим строєм грецьких фаланг, фракійського ополчення, військ Мітрідата і римських легіонів, в яких сам колись служив. Він був палким прихильником римського строю, бо переконався, що не було кращої й досконалішої тактики, ніж у цього войовничого народу. Незліченні перемоги латинян майже в усьому світі над мужніми народами, які не боялися смерті і вправно володіли зброєю, він справедливо приписував дисципліні й структурі римського легіону.,

Тому Спартак, як ми вже бачили, намагався запровадити у війську гладіаторів бойовий стрій римського війська. Після перемоги над Тітом Сервіліаном він відвідав Капую і замовив значок для першого гладіаторського легіону. На держакові цього значка, там, де у римлян був орел, він звелів прикріпити червону шапку — головний убір рабів, яких господарі збиралися відпустити на волю. Під шапкою було прикріплено невелике бронзове зображення кота, бо кота, як тварину, найбільш волелюбну, завжди зображували на підніжжі статуї Свободи. Крім того, він замовив значки для кожної центурії: до держака прикріплені дві з'єднані бронзові руки, а під ними — маленька шапка з двома номерками — когорти і легіону. Спартак глибоко вірив, що до нього зберуться всі гладіатори Італії, що буде багато легіонів і ще більше когорт, якими йому доведеться командувати.

Пануючи на Везувії і навколишніх рівнинах, Спартак примушував свої загони щодня подовгу вправлятися у тактичних маневрах римського війська, навчав розмикати і змикати шеренги, сходитися, робити обхідні рухи, повертатися праворуч і ліворуч, шикуватися в колону і в три бойові лінії, з третьої — через другу — переходити на місце першої і таке інше. Із сурм та букцин, захоплених у легіонерів Сервіліана, Спартак організував невеликий оркестр, щоб грати зорю, збір і сигнал атаки.

Таким чином, з передбачливістю справжнього полководця Спартак використовував час, даний йому противником, навчав воїнів, готувався звитяжно боротися проти ворога. А ворог мав незабаром на нього напасти.

І справді, Клодій Глабр не забарився. Зібравши когорти, він великими переходами вирушив проти гладіаторів.

Суворою дисципліною, твердо встановленою у війську, Спартак за короткий час зумів завоювати співчуття й прихильність усіх навколишніх пастухів і дроворубів. Завдяки цьому вже за день до приходу Клодія він не тільки знав про його наближення, а й про те, які сили у ворога. Розуміючи, що у відкритому полі з тисячею двомастами людей неможливо ставати до бою проти трьох тисяч римських легіонерів, він відступив до свого табору на Везувії і тут чекав наступу противника.

Наступ почався опівночі в двадцятий день перебування гладіаторів на Везувії. Маніпула легко озброєних піхотинців, розсипавшись цепом, підіймалася обабіч стежки і, повільно наблизившись до табору, пустила в нього хмару стріл. Це не завдало великої шкоди, бо лучники були далеченько, але все-таки вони поранили кількох гладіаторів, серед них Борторікса.

Град каміння, яке кидали у відповідь гладіатори, не заподіяв шкоди захованим у хащах лучникам і пращникам.

Фракієць зрозумів, що поразка Сервіліана стала за добру науку новому римському воєначальникові, що атаки проти його табору, подібної до першої, більше не буде, що Клодій вдасться до якихось хитрощів, аби виманити гладіаторів з площадки і схопитися з ними у вигідних для себе умовах.

І справді, Клодій послав наверх легку піхоту, щоб перевірити, чи залишилися гладіатори в таборі. Переконавшись, що вони там, Клодій, який добре знав цю місцевість, потер руки з задоволеною посмішкою, що зовсім не личила його товстим суворим губам і всій обрезклій засмаглій пиці, і вигукнув:

— Миша у пастці!.. Через п'ять діб усі вони будуть у наших руках!

Центуріони та оптіони здивовано перезирнулись; їх здивували слова трибуна, та скоро вони збагнули, в чому справа. Клодій узяв з собою дві тисячі бійців, а тисячу лишив на консульському шляху біля підніжжя гори під начальством Марка Валерія Мессали Нігера. Своїм чотирьом когортам він наказав іти дорогою на Везувій аж до того місця, де в лісі починалася покручена стежка, яка вела до табору гладіаторів. Тут він спинив військо і, вибравши зручне місце, наказав збудувати укріплений табір. Потім негайно послав одного оптіона до Валерія Мессали Нігера з наказом точно виконати заздалегідь умовлений маневр.

Марк Валерій Мессала Нігер (через дев'ять років після описаних нами подій він став консулом) був молодий чоловік близько тридцяти трьох років, сміливий, честолюбний, жадібний до воєнних відзнак. Під час громадянської війни він бився у війську Сулли і там виявив свою хоробрість. Потім, за чотири роки до подій, про які ми розповідаємо, пішов слідом за Аппієм Клавдієм Пульхром, посланим до Македонії проти кількох повсталих провінцій, зокрема проти фракійців. У боях на Родопських горах за мужність був нагороджений громадянським вінком і дістав звання центуріона. Коли до Рима прийшла звістка про повстання гладіаторів, Валерій Мессала попросив дозволу піти з Клодієм Глабром у карну експедицію проти гладіаторів. Цей гордовитий патрицій був з такої патриціанської сім'ї, в якій думка про війну з гладіаторами викликала тільки зневажливу посмішку.

Крім того, до жадоби слави у Мессали Нігера тепер приєднувалась інша, прихована причина — страшенна ненависть до Спартака, бо Мессала був родичем Валерії Мессали, вдови Сулли. Коли звістка про її кохання з Спартаком дійшла до нього, він відчув такий сором і обурення, що не хотів навіть бачитись і вітатися з своєю родичкою. А до підлого гладіатора, який осквернив своїми обіймами ім'я Мессали, затаїв глибоку ненаситну ненависть.

Діставши наказ трибуна Клодія Глабра, Мессала рушив з двома когортами в обхід Везувію, поки не досяг схилу з боку Ноли і Нуцерії. Тут, спинивши когорти, він наказав стати табором.

Ми не будемо описувати, як за дві години обидва загони спорудили свої табори квадратної форми, оперезані ровом з густим частоколом зверху. Швидкість, з якою римляни будували табори, їх досконалість і надійність занадто добре відомі з описів істориків-знавців, і нам немає потреби повторювати ці похвали.

Так Клодій Глабр з одного боку, а Мессала Нігер — з другого надвечір замкнули обидва виходи з притулку гладіаторів. Отоді римські когорти й зрозуміли план свого начальника і зраділи від того, що миша справді опинилась у пастці.

Як досвідчений і передбачливий воїн, Клодій послав тільки тисячу бійців охороняти стежку, що вела до Ноли, бо дуже стрімкий схил з цього боку був значною перешкодою для спуску гладіаторів. Більшу частину свого війська він зосередив з боку Помпеї, де спуск був легший і де найпевніше слід було чекати атаки гладіаторів.

На світанку другого дня Спартак, як звичайно, обходив площадку і побачив ворожий табір під скелями з боку Ноли. Він ще не бачив табору Клодія, зверху закритого лісом, та в нього виникла підозра щодо цього. Тому він на чолі двох маніпул бійців почав спускатися стежкою, що вела до Помпеї. Не пройшов він і двох миль, як його авангард повідомив, що тут є римські дозорці. Спартак спинив свій загін, а сам дійшов до авангарду, і тут перед очима враженого гладіатора постав у всій своїй грізній могутності римський табір.

Спартак прикипів на місці, смертельно зблід і мовчки пильно дивився на вал римського табору. Римський табір вразив його так, ніби він прокинувся в забитій труні і доторкнувся рукою до її холодного, важкого віка.

Римські вартові, помітивши гладіаторів, одразу вдарили на сполох; ціла центурія легіонерів вийшла з табору і, пускаючи стріли, рушила до Спартака. А він, охоплений тривогою, що гладіатори опинилися у пастці і можуть загинути, стояв нерухомо і не помічав ворожих дротиків, які з свистом падали навколо нього.

його вивів із задуми декуріон авангарду.

— Спартак!.. Чого ми чекаємо? Треба або наступати, або відступати.

— Так, так, Алкесте, — сумно відповів рудіарій. — Відступати.

Римська центурія ще трохи переслідувала гладіаторів, осипаючи їх стрілами, та незабаром повернулася до валу.

В таборі Спартак покликав до себе Еномая, Борторікса й інших найдосвідченіших та найсміливіших командирів. Розповівши їм, як обернулися справи, в яке скрутне становище вони потрапили, він запитав, що, на їхню думку, слід робити.

Поривчастий і безрозсудно хоробрий Еномай крикнув з властивою йому зневагою до смерті:

— Присягаюсь Ерініями!.. Нам лишається тільки одне: з люттю диких звірів кинутися на той чи інший табір римлян! Тисяча загине, а дві проб'ється!

— Коли б це було можливо!.. — відповів Спартак.

— А чому це неможливо? — запально спитав германець.

— У мене теж майнула ця думка., але тільки на мить… Чи врахував ти, що ворожі табори розташовані саме там, де виходять вузькі стежки на відкрите місце?.. Чи зважив ти, що з того чи іншого боку ми не зможемо розгорнутися до бою більш ніж по десять у ряд? Що з того, що нас тисяча двісті, коли битися зможемо не більш як по двадцять одразу?

Міркування Спартака були настільки переконливі, ясні й очевидні, що Еномай тільки опустив голову і глибоко зітхнув.