Спартак - Сторінка 39

Інші гладіатори пригнічено мовчали.

— До того ж харчів у нас на п'ять чи шість днів, — додав Спартак після короткої мовчанки, — А що потім?

Це запитання вождя, висловлене скупими словами, постало перед командирами гладіаторів у всій його грізній силі. Сім, вісім, нехай десять днів можна ще так-сяк протриматися тут… А потім?

Довгим і сумним було мовчання двадцяти мужніх людей. Бачити, як гине їхня справа в той час, коли здавалося, перемогу вже забезпечено!.. Що означала смерть у порівнянні з таким страшним нещастям?

Спартак перший порушив скорботне мовчання:

— Ходімте зі мною. Обійдемо площадку і пильно подивимося, чи немає якого шляху для порятунку, бодай важкого і небезпечного, чи немає якого способу вийти живими з цієї могили, хоча б сто з нас врятувалось, а інші наклали головами за перемогу нашої святої справи.

У супроводі товаришів по зброї мовчазний і зосереджений Спартак почав обхід табору. Час од часу він зупинявся, немов лев, замкнутий у залізній клітці, який лютує, шукаючи виходу з тюрми.

Коли гладіатори наблизилися до того місця, де височенною стіною підіймалися гостроверхі стрімкі скелі, що відокремлювали площадку од вершини гори, Спартак зміряв очима страшну височину і прошепотів:

— Тут навіть білка не видряпається!..

Трохи подумав і додав:

— А якби ми навіть вилізли?.. Ми тільки погіршили б наше становище.

Нарешті начальники гладіаторів дійшли до глибоченного провалля, що виходило на Суррент, зупинилися на краю площадки, щоб на око зміряти його глибину, і, вжахнувшись, одвернулись від цієї запаморочливої безодні.

— Тут лише камінь може дістати до дна, — сказав один з начальників маніпули.

В цей час поблизу площадки на землі сиділо п'ятнадцять-двадцять гладіаторів-галлів. Вони з незвичайною спритністю плели щити з товстої лози, які потім покривали товстою шкірою.

Погляд Спартака, заклопотаного однією думкою, ненароком спинився на цих щитах, на примітивній, але вправній роботі побратимів. Кілька хвилин він машинально стежив задумливим поглядом за ними. Один з галлів, усміхаючись, сказав йому:

— В нас у таборі не більше семисот великих і малих щитів. Щоб озброїти решту, п'ятсот товаришів, ми придумали змайструвати для них хоча б ось такі… і ми їх робитимемо, поки у нас вистачить шкіри!

— О, Гез і Тетуан щедро віддячать вам у потойбічному житті! — сказав Спартак, щиро зворушений любовним піклуванням, що спонукало цих бідних галлів віддавати справі пригноблених усе своє дозвілля, сили й здібності.

— А багато у вас іще шкіри? — запитав він.

— Та… десятків на два щитів.

— Ми дістали її, коли востаннє були в Помпеї.

— Шкода, що шкіра не росте, як лоза у лісі!

Останні слова галла вразили фракійця. Він увесь стрепенувся, мов приготувався стрибнути, і, нахилившись, схопив у жменю кілька лозин…

— Ах!.. Присягаюся Юпітером, всеблагим і великим визволителем!.. — вигукнув він, сяючи від щастя — Ми врятовані!

Еномай, Борторікс та інші центуріони, оптіони та декуріони запитливо подивилися на Спартака.

— Що ти сказав? — запитав Еномай.

— Як це ми врятовані? — здивувався Борторікс.

— Хто ж нас врятує, — додав інший гладіатор.

— Кажи…

— Яким чином?..

Спартак, уважно розглядаючи лозове пруття, сказав:

— Бачите оцю лозу?.. З неї ми сплетемо довжелезну драбину, один кінець її прив'яжемо до скелі і по одному спустимося в глибоченну ущелину. Вийшовши звідти, несподівано вдаримо в спину римлянам і всіх їх виріжемо.

Соратники Спартака сумно посміхнулись, а Еномай, безнадійно похитавши головою, сказав:

— Спартак, ти мариш, далебі!

— Драбину на вісімсот чи дев'ятсот футів завдовжки? — з недовір'ям сказав Борторікс.

— Хто сильно бажає, для того немає нічого неможливого, — твердо і настійно промовив Спартак. — Нас тут тисяча двісті чоловік! За три години ми сплетемо таку драбину, хай вас не лякає ця думка.

І енергійними словами вселяючи в інших ту віру, яка в ньому вже стала непохитною, він звелів чотирьом маніпулам гладіаторів іти з сокирами до сусідніх лісів, нарубати товстого верболозу. Іншим маніпулам наказав розміститися на площадці в два ряди і запастися вірьовками, шворками, ременями, придатними для зв'язування частин дивовижної драбини, яку вони вирішили змайструвати.

Не минуло й години, як з лісу почали повертатися гладіатори з величезними в'язанками верболозу на плечах. Спартак перший показав, як треба зв'язувати товсті лозини. Він закликав усіх взяти участь у роботі: одним готувати матеріал, другим гнути, третім зв'язувати лозу і поступово складати частини чудесної драбини, що обіцяла їм порятунок.

Робота кипіла з завзяттям, рівним небезпеці, що нависла над гладіаторами. На площадці, де одночасно працювала тисяча чоловік, панували порядок і тиша.

За дві години до заходу сонця драбина майже на дев'ятсот футів завдовжки була готова. Тоді Спартак звелів чотирьом гладіаторам розгорнути її, щоб він міг на власні очі оглянути, перевірити, наскільки вона міцна і чи добре зв'язано її частини.

Коли смеркло, Спартак наказав таборові безшумно знятися. Кожна півманіпула зв'язала свою зброю в один оберемок, бо спуск драбиною не дозволяв переобтяжувати людей зайвою вагою. Цю зброю було вирішено спускати на міцній вірьовці, сплетеній із шворок, і як тільки бійці першої півманіпули по одному спустяться вниз, слідом за ними спускатимуть їхню зброю.

Потім Спартак наказав прив'язати до кінця драбини два важкі камені й потихеньку спустити її в безодню. Фракієць мудро розсудив, що таким способом можна зробити одразу дві справи, однаково корисні для успіху цієї одчайдушної спроби. По-перше, каміння було важче за найважчого гладіатора. Отже, якщо кінець драбини без перешкод досягне дна прірви, то це буде запорукою безпеки, і люди спускатимуться, не боячись прорвати своєю вагою драбину. По-друге, фракієць передбачив, що два камені триматимуть хистку драбину і зменшать її неминуче небезпечне гойдання.

Коли все було готове і нічний морок уже почав оповивати гори, Еномай першим почав небезпечне спускання. Охопивши руками виступ скелі, до якої міцно була прив'язана драбина, гігант германець трохи зблід — такий рискований спуск у безодню був для нього новим видом небезпеки — і жартівливо пробурмотів:

— Присягаюся всевідаючим і всемогутнім Вотаном, що навіть Геллії, найлегшій серед валькірій, було б не по собі при такому незвичайному спускові.

його велетенська постать помалу зникала серед скель, що оточували безодню. Незабаром зникла і його голова. Спартак, зігнувшись над прірвою, стежив за спуском товариша і весь здригався при кожному коливанні драбини, його обличчя пополотніло, і здавалося, що сама його душа висіла на хисткій драбині.

Гладіатори стовпилися край площадки. їхні погляди й думки були прикуті до прірви. Задні спиналися навшпиньки і дивилися на скелю, до якої була прив'язана драбина. Всі стояли нерухомо, мовчки, і в нічній тиші чулося тільки важке дихання тисячі двохсот чоловік, життя і доля яких висіла тепер на тендітній снасті з лози.

Хвилясте гойдання драбини тривало майже три хвилини, та бідним гладіаторам ці хвилини здавалися довшими за три роки, за три століття; нарешті гойдання припинилося.

І тоді тисяча голів на площадці одним рухом повернулась до безодні.

Через кілька хвилин, протягом яких дихання тисячі схвильованих грудей стало ще важчим, знизу долетів глухий голос. Спершу він здавався далеким і неясним, але поступово міцнів:

— Слухай!.. Слухай!..

Радісне зітхання вирвалося з усіх грудей. Це був умовний знак — Еномай щасливо досяг дна безодні.

Тоді з гарячковою нетерплячкою один за одним гладіатори почали спускатися по драбині, яка — тепер це було ясно — поверне всіх від смерті до життя, від повної поразки до славної перемоги.

Добрих півтори доби тривав спуск, і тільки на світанку наступного дня всі опинилися внизу, на рівнині.

Немає потреби описувати, як палко виявляли товариші свою любов і вдячність Спартакові, який так чудово, так хитро врятував їх.

А він, звелівши гладіаторам мовчати, наказав кожній маніпулі сховатися в навколишніх скелях і причаїтися там до ночі.

Нескінченно довгими здалися ці години нетерплячим бійцям. Та нарешті сонце почало схилятися до заходу. Тільки-но стало смеркати, як дві когорти гладіаторів вийшли з своїх схованок, вишикувалися і з величезною обережністю рушили, — одна на чолі з Еномаєм — до моря, друга під командуванням Спартака — до Ноли.

Обом когортам треба було пройти приблизно однакову відстань, тому вони майже водночас, за годину до півночі, підійшли з тилу до обох римських таборів.

Підійшовши зовсім близько до табору Мессали Нігера. Спартак зупинив свою когорту, а сам обережно наблизився до валу римського табору.

— Хто йде? — гукнув вартовий, якому почувся шелест на винограднику, звідки пробирався Спартак.

Спартак завмер на місці.

В цей час поблизу проходили дозорці на чолі з декуріоном. Почувши крик вартового, біля якого причаївся Спартак, вони прибігли дізнатися, в чому справа.

Ніч була тиха, і Спартак міг чути всю розмову, хоча й говорили півголосом.

— Що сталося? — спитав декуріон.

— Мені здалося, що в цьому винограднику щось зашелестіло.

— А після оклику "хто йде" ти чув що-небудь?

— Ні, не чув, хоч і прислухався.

— Мабуть, то був лис, що йшов по слідах куріпки.

— Я теж подумав, чи не звірина яка блукає полями?

— Та вже ж не гладіатори. Вони на горі, і звідти їм уже не вислизнути.

— І справді, я теж чув слова центуріона, що миша потрапила до пастки.

— Еге ж, їх затиснуто як слід. Клодій Глабр — старий кіт, і для його зубів така миша, як Спартак, — просто дитяча забавка.

— І я так гадаю, присягаюся Юпітером Державцем!

— Тож чатуй пильно, Септімію, і не приймай лисиць за гладіаторів.

— Було б занадто багато честі для гладіаторів! — жартома відповів солдат Септімій.

І знову запанувала тиша.

Тим часом очі Спартака вже звикли до темряви, і він почав розрізняти те, що його цікавило, а саме — ширину рову і висоту валу римського табору, а також які з чотирьох воріт табору були найближче.

В цей час патруль, повернувшись на своє місце, розпалив згасле багаття, і незабаром відблиски полум'я освітили частокіл. Це допомогло Спартакові. Тепер він легко міг роздивитися, де розташовані декуманські ворота, що в римських таборах були найдалі від позицій, яким загрожував ворог.