Спартак - Сторінка 78

Навколо нього лежали сотні порубаних тіл.

Темрява вже огорнула поле бою, а римляни, тепер уже цілковиті переможці, і досі змушені були битися.

Зійшов місяць і блідим промінням освітив жахливу картину кривавого побоїща.

Понад тридцять тисяч гладіаторів і вісімнадцять тисяч римлян устелили собою величезне поле.

П'ятнадцять-шістнадцять тисяч гладіаторів, після довгої боротьби проти римлян, знесилені восьмигодинним боєм, безладно порозбігалися по навколишніх горбах і горах.

Тільки в одному місці точився запеклий, кривавий бій.

То було в центрі, де, наслідуючи приклад Спартака, з неослабним героїзмом билася остання тисяча гладіаторів.

— Красс!.. Де ти?.. — хрипко гукав Спартак час від часу. — Ти обіцяв битися зі мною!.. Красс! Де ж ти?..

Ще години зо дві тому Спартак звелів відвести подалі з поля бою Мірцу; вона плакала і опиралася, проте її вивели силоміць.

Минула ще година. Спартак, уже з пробитим щитом, бачив, як упали двоє останніх його товаришів, які билися поруч з ним, — Вібсальд і Арторікс. Увесь зранений, порубаний Арторікс бився. Але ось його груди пронизала стріла. Він упав на землю, ледве встигнувши крикнути Спартакові останній свій дружній привіт:

— Спартак!., в Елізіумі… побачу тебе серед…

Один проти семи-восьми сотень ворогів, що зімкнулися навколо нього, увесь поранений, палаючи гнівними очима, Спартак блискавично обертав свій страшний меч, рубав, колов, валив усіх, хто пробував наблизитися до нього. Та ось дротик, кинутий на відстані двадцяти кроків, тяжко поранив його в ліве стегно. Спартак припав на коліно, захищався щитом, а мечем творив чудеса надлюдської мужності, подібний до рикаючого лева, схожий незборимістю духу і богатирською поставою на Геркулеса, оточеного кентаврами. Пронизаний нарешті сімома чи вісьмома дротиками, кинутими в спину на відстані десяти кроків, він упав горілиць.

І помер, оточений здивованими римлянами, які довго мовчки дивилися на нього.

Так закінчила свої дні ця незвичайна людина, в якій з'єдналися високі душевні якості, видатний розум, непоборна мужність, рідкісна доблесть, глибока мудрість — обдаровання, що дають право поставити Спартака поряд з найславетнішими полководцями, яких знала історія.

Через дві години римляни пішли до свого табору, і на скорботному полі бою, освітленому місячним сяйвом, залягла зловісна тиша. Лише де-не-де чулися зойки вмираючих і поранених.

Тільки якась одинока тінь блукала по встеленій мертвими тілами рівнині.

Повільно наближалася вона до того місця, де бій був найбільш кривавим і тривав найдовше. То був, мабуть, якийсь воїн, бо часом на його шоломі і озброєнні світилися відблиски місячного проміння. Довго йшов воїн, поки не досяг місця, де поліг Спартак. Тут воїн спинився. Був він малого зросту і стрункий. Схиливши голову над бездиханними тілами, він розглядав їх одне за одним, поки не знайшов тіло вождя гладіаторів. Опустився перед Ним на коліна, насилу підвів його русяву голову і поклав її на труп римського центуріона.

Місячний промінь осяяв бліде обличчя гладіатора. Маленький воїн гірко, невтішно заридав, припавши устами до мертвого лиця, ніжно, пристрасно цілуючи його.

Читачі, звичайно, одразу здогадалися, що це була Мірца. Вона втекла від тих, кому доручив її Спартак, і повернулася на поле бою. Вона вже не плекала надії знайти живими Спартака й Арторікса і йшла тільки для того, щоб востаннє поцілувати дорогі обличчя.

— О Спартак!.. Братику мій!.. — стиха промовляла-голосила дівчина, вкриваючи поцілунками, пестячи обличчя Спартака. — Яким бачу тебе!.. О горе, горе!.. Що зробили вони з твоїм прекрасним тілом!.. Скільки ран!.. Скільки крові…

Дівчина раптом замовкла. Крізь могильну тишу до її слуху долинув стогін.

Проте вона не обернулася, цілуючи мертве обличчя брата.

Знов долинув той самий стогін, цього разу в ньому почулося якесь слово.

Мірца трохи отямилася, прислухалась і раптом почула, що голос ледве вимовляє її ім'я.

Дівчина скочила на ноги, здригнувшись. Вона відчула, як краплини холодного поту вкрили її лоб, очі розширилися від жаху. І півсвідомо, не думаючи — хто б міг це почути, вона голосно спитала;

— Ради богів!.. Хто це?.. Хто мене кличе?..

— Мірца!.. О моя Мірца!.. — тепер уже ясно промовив умираючий.

— Що це? — вигукнула радісно дівчина. — Невже правда?.. Арторікс?!.

І перескакуючи через трупи, побігла туди, де в калюжі власної крові, похололий і блідий, лежав Арторікс. Час од часу піднімалися його повіки, на які вже давив тягар смерті.

Мірца кинулася на землю біля нього і, вкриваючи поцілунками його обличчя, задихаючись, промовляла:

— Ти живий… Мій коханий Арторіксе! Може, мені пощастить тебе врятувати… Відігрію тебе моїм диханням., перев'яжу твої рани… Винесу в безпечне місце…

Тепло уст, жар палких поцілунків вивели вмираючого з оціпеніння. Він розплющив очі і ледве вимовив:

— Уже… разом?., так швидко?.. То ми вже в Елізіумі… О моя Мірца!.. Але чому… так холодно… в Елізіумі?..

— Ні!— скрикнула в пориві пристрасті дівчина. — Ні! Не в Елізіумі ми, це я, я — твоя Мірца!.. Ти живий!.. Житимеш, бо я цього жадаю!.. Жити мусиш!.. Правда ж, ти житимеш, Арторіксе, мій коханий?!.

Галл поволі обвив безсилими руками шию дівчини і прошепотів:

— То це правда?.. Я ще живий… і мені справді… судилося щастя… перед смертю тебе поцілувати?…

— Так, так, судилось… Але ти не повинен умирати!.. я твоя… твоя всім серцем…

— О, я вмираю щасливим!.. Гез почув… мої молитви…

Голос Арторікса уривався, слабішав; хвилювання, радість

цих хвилин вичерпали його останні сили.

— О Мірцо! — скрикнув він, цілуючи дівчину. — Я почуваю… я вмираю…

— Не вмирай один… зачекай мене… умремо разом і разом відійдемо в Елізіум!

Миттю вихопила вона з-за пояса Арторікса кинджал і твердою рукою всадила собі в шию. Міцно обняла коханого юнака і сказала:

— З тобою вмру, з тобою полину до селища добрих душ.

— Що… ти… наробила? — ледве чутно прошепотів умираючий.

— Ділю з тобою твою долю… мій коханий…

Мірца вже ледве вимовляла слова, бо майже зовсім перерізала собі сонну артерію. Ще міцніше обняла Арторікса, пригорнулася, припала устами до його уст. Після короткої агонії вони обоє вмерли, злившись в останньому поцілунку.

В цей час до того місця, де впав Спартак, обережно наблизилися двоє гладіаторів. Вони підняли його тіло, загорнули в широку темну ковдру і понесли з поля бою.

На відстані двох миль на дорозі їх чекав запряжений парою волів сільський віз.

Тіло Спартака поклали на віз, прикрили мішками з зерном так, що зовсім сховали.

Віз рушив, слідом за ним пішли обидва гладіатори.

То були Ацілій і Аквілій, сини Лібедія, управителя тускульської вілли Валерії. Останки загиблого вождя везли вони до дому його коханої жінки, щоб урятувати їх від ганебних знущань зарозумілих переможців.

ЕПІЛОГ

За два тижні після битви біля Брадану війна гладіаторів закінчилася. Кілька тисяч тих, що уціліли в цьому побоїщі, розпорошені по горах, без командування, переслідувані з одного боку Крассом, з другого — Помпеєм, за кілька днів загинули. Тільки шість тисяч були взяті в полон і розп'яті вздовж Аппієвого шляху від Капуї до Рима.

Ховаючи своїх воїнів, забитих біля Брадану, римляни марно шукали тіло Спартака. Знайти його так і не пощастило. Були з цього приводу різні, досить дивні здогади, але всі вони були далекі від істини.

Так закінчилася війна, що тривала майже чотири роки; гладіатори своєю мужністю довели, що вони справжні люди, гідні свободи і здатні на великі діла.

А тепер закінчимо цю повість, привівши наших читачів туди, де вони знову зустрінуть двох дійових осіб цього твору.

Через двадцять два дні після битви біля Брадану Красс і Помпей, палаючи взаємною ненавистю і заздрістю, наближалися з своїм військом до Рима. Кожен з них приписував Собі честь перемоги над повсталими і вимагав собі консульства.

В цей час у приймальні своєї тускульської вілли, вбрана у сіру траурну столу, самотньо сиділа прекрасна Валерія. Вона була страшенно бліда, на її обличчі лежала тінь недавнього тяжкого горя. її повіки припухли і почервоніли від невтішних безперервних сліз. М'яке, кольору воронового крила волосся пасмами спадало на плечі, в темних очах і на всьому обличчі лежали сліди глибокої розпуки, що краяла її серце.

Поклавши голову на руки, вона сиділа перед красивим мармуровим столиком, на якому стояла бронзова позолочена урна виробу грецького майстра. Друга рука її стискала папірус. Погляд чорних очей був невідривно прикутий до урни. Цю жінку, охоплену німим невимовним горем, можна було б зрівняти з Ніобеєю, вона, здавалось, говорила: "Дивіться, чи є страждання, рівне моєму!"

Поруч на стільчику сиділа білява гарненька Постумія, теж у траурі. Дівчинка водила малими рученятами по рельєфних зображеннях людей і листя, що прикрашали погребну урну, і час від часу дивилася на матір, ніби сердячись на неї за надто довге мовчання.

Мати раптом отямилася, перевела очі на лист, який тримала в руці, і знову почала його перечитувати.

В тому листі говорилося:

"БОЖЕСТВЕННІЙ ВАЛЕРІЇ МЕССАЛІ ВІД СПАРТАКА ПРИВІТ І ЩАСТЯ.

З любові до тебе, моя божественна Валерія, я зустрівся з Марком Крассом. Я згодився на це заради тебе і нашої любимої Постумії, але претор Сіцілії запропонував мені життя і волю ціною зради.

Вважаю за краще бути невдячним до тебе, бути жорстоким до моєї доньки, ніж зрадити своїх братів і вкрити своє ім'я довічною ганьбою.

Коли ти одержиш цього листа, мене, мабуть, уже не буде, бо зараз перед нами велика вирішальна битва, в якій я із славою закінчу своє життя.

Так бажає ворожа доля.

На порозі смерті я почуваю обов'язок, о моя кохана Валеріє, просити у тебе пробачення за всі ті страждання, які я тобі заподіяв.

Будь мужньою і живи, живи заради любові до мене, заради нашої невинної дівчинки. Така остання воля, таке прохання вмираючого.

Мене душать сльози, я задихаюся, але мене тішить лише одна думка — що я зможу знов обняти тебе, твою безсмертну душу у кращому світі.

До тебе з останнім поцілунком лине моя думка, останній трепет серця твого Спартака".

Кінчивши читати, вона притиснула листа до уст і зайшлася нестримним риданням.

— Мамо, чому ти так плачеш? — сумно спитала дівчинка.

— Бідолашна моя дитинко! — сказала Валерія, пестячи біляві кучері Постумії, — Нічого… Нічого, не журись, моя рідна!

Вона пригорнула до себе голівку дитини, вкрила поцілунками й сльозами її лоб.

— З тобою нічого не сталося, а ти плачеш! — докірливо сказала Постумія. — Коли я плачу, ти кажеш, що я нехороша.