Список Шиндлера - Сторінка 8

- Томас Майкл Кініллі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

То було чуття безпечної оселі, потенційного прихистку. І ось відтепер можливість покровительства гера Шиндлера надавала їхній бесіді особливого тону, як ледь помітного відтінку надає тонка, невловна чуттєва обіцянка розмові між чоловіком і жінкою на вечірці. Була пропозиція щодо того, про що Штерн знав більше, ніж Шиндлер, і її не можна було озвучувати в жодному разі, щоб не зруйнувати цей ніжний зв'язок.

– Це чудова справа, – сказав Штерн. – Можете переговорити з моїм братом. І, звичайно, тепер є можливість військових контрактів…

– Точно, – пробурмотів гер Шиндлер.

Адже після здачі Кракова майже блискавично – навіть до того, як закінчилась облога Варшави, – при генерал-губернаторі Польщі була влаштована Інспекція з озброєння, і їй доручили укласти контракти на постачання речей, потрібних для армії, з відповідними виробниками. На таких заводах, як "Рекорд", столове приладдя й посуд для польової кухні могли стати в пригоді. Як було відомо Штернові, Інспекцію з озброєння очолював генерал-майор вермахту Юліус Шиндлер. Чи не родич він часом Оскарові Шиндлеру, поцікавився Штерн.

– Ні, боюся, що ні, – відповів йому Шиндлер, але таким тоном, у якому відчувалося прохання, щоб Штерн тримав цю неспоріденість у таємниці.

– У кожному разі, – мовив Штерн, – навіть кістяк виробництва на "Рекорді" приносить понад півмільйона злотих на рік, а нове обладнання для штампування металу і печі можна добути порівняно легко.

Тут усе залежало від доступу гера Шиндлера до кредитів.

Гер Шиндлер зауважив, що емальований посуд йому ближчий, ніж тканини. Адже починав він із сільськогосподарської техніки, тож розуміється на парових пресах тощо.

Штерн уже перестав питати себе, чому цей елегантний німецький підприємець забажав поговорити з ним про ділові можливості. Подібні зустрічі не раз траплялися в історії його племені, і нормальними діловими розмовами цього було не пояснити. Він іще поговорив, роз'яснив, як Комерційний суд встановить плату за оренду конкурсної маси. Оренда з можливістю купівлі – це ж краще, ніж бути тройгендером. У ролі тройгендера ви лише наглядач, вас повністю контролює міністерство економіки.

Штерн, притишивши голос, наважився сказати:

– І згодом виявиться, що вас обмежуватимуть у тому, кого брати на роботу…

Шиндлер усміхнувся.

– А звідки ви це знаєте – про те, що буде?

– Я читав у "Berliner Tageblatt". Євреям ще можна читати німецькі газети.

Шиндлер сміявся далі, а тоді простяг руку і ляснув Штерна по плечу.

– Що, невже правда? – спитав він.

По суті, Штерн це знав, бо Ауе отримав директиву від Держсекретаря Райху Ебергарда фон Яґвіца про те, що міністерство економіки готує політику аріїзації підприємств. Ауе дав її Штерну, щоб той оформив йому короткий виклад меморандуму. Фон Яґвіц зазначив, скоріше печально, ніж сердито, що почнеться тиск з боку інших урядових і партійних організацій, як-от RHSA (Головного управління з державної безпеки) Гайдріха, з тим, щоб аріїзувати не лише власників компаній, а й керівництво, і робочу силу. Що швидше тройгендери виявлять кваліфікованих працівників-євреїв, то краще – завжди, звичайно, маючи на увазі підтримання виробництва на прийнятному рівні.

Нарешті Шиндлер поклав документи про "Рекорд" у кишеню, встав і вивів Іцхака Штерна у головну контору. Там вони трохи постояли серед машиністок і клерків, пофілософствували, як любив робити Оскар. Саме тут він перейшов до теми про юдейське походження християнства – це чомусь, можливо, через дитячу дружбу з молодшими Канторами у Цвіттау, завжди його цікавило. Штерн говорив спокійно, роздумливо, як освічена людина. Він колись друкував статті в часописах із порівняльного релігієзнавства. Оскар, який помилково вважав себе філософом, зустрів експерта з цих питань. Учений чоловік, Штерн, якого дехто вважав педантом, оцінив розуміння Оскара як неглибоке, а розум – як від природи швидкий, але не дуже вдатний до абстракцій. Але Штерн скаржитися не збирався. Несумісна дружба міцно зав'язалася. Тож Штерн спіймав себе на тому, що провів аналогію, як колись батько Оскара, з попередніми імперіями і виклав свою точку зору на те, чому Адольф Гітлер не матиме успіху.

Ця думка вирвалася в нього раніше, ніж Штерн встиг зупинитися. Інші євреї у приміщенні закивали і втупились у свої папери. Шиндлер жодного занепокоєння не виявляв.

Наприкінці розмови Оскар усе ж сказав дещо нове. У такі часи, мовив він, напевне, важко в церквах і далі розповідати, що Отцеві Небесному не байдужа смерть хоч одного горобчика. Страшенно не хотів би бути священиком у такі часи, зауважив гер Шиндлер, коли життя не варте й пачки цигарок. Штерн погодився, але в дусі дискусії після біблійної цитати Шиндлера процитував рядок із Талмуду, в якому сказано, що той, хто рятує життя однієї людини, рятує цілий світ.

– Звичайно, звичайно, – погодився Оскар Шиндлер.

Іцхак, чи то правильно, чи хибно, але вважав, що саме тієї хвилини кинув потрібне зерно в потрібну борозну.

Розділ 3

Був ще інший краківський єврей, який розповів мені, як тої осені зустрів Шиндлера і ледь не вбив його. Цього чоловіка звали Леопольд (Польдек) Пфефферберґ. Він був ротним у Війську Польському під час останньої трагічної кампанії. Поранений в ногу в битві над Сяном, він шкандибав польською лікарнею в Перемишлі, допомагаючи іншим пораненим. Він був зовсім не лікарем, а шкільним учителем фізкультури, випускником Яґеллонського університету, тож трохи знав анатомію. Він був життєрадісний, самовпевнений двадцятисемирічний чолов'яга, міцний як дуб.

Разом із кількастами іншими полоненими польськими офіцерами з Перемишля Пфефферберґ прямував до Німеччини, коли потяг в'їхав у його рідний Краків, і полонян погнали в зал очікування першого класу, щоб вони там сиділи, доки підженуть транспорт. Дім Леопольда був у десяти кварталах від того місця. Для практичного молодого чоловіка здавалося обурливим і нечуваним, що він не може вийти на вулицю Пав'ю і сісти там на перший трамвай додому. Буколічної зовнішності охоронець із вермахту біля дверей скидався на провокацію.

У Пфефферберґа в кишені на грудях лежав документ, підписаний адміністрацією німецької лікарні, що він має свободу пересування містом, де йшлося про польовий госпіталь у виразах, які могли стосуватися поранених обох армій. Папір був мальовничо офіційний, з підписами й печатками. Тепер він вийняв документ і тицьнув під носа вартовому.

– По-німецьки читаєте? – поцікавився Пфефферберґ.

Така штука вдавалася тільки за правильного виконання. Треба було бути молодим, переконливим, стриманим, не розчавленим поразкою, – подібна горда поведінка є суто польською рисою, чимось таким, що позначає польських офіцерів, навіть тих рідкісних євреїв, що є серед них; цим офіцерство заражали численні аристократи, які до нього належали.

Німець моргнув.

– Звичайно ж, читаю, – відповів він. Але, взявши папір, він тримав його як людина геть неписьменна – наче то був шматок хліба.

Пфефферберґ пояснив німецькою мовою, що має право вийти, щоб навідати хворих. Охоронець бачив лише розмаїття офіційних печаток. Цілком собі документ. Він кивком показав Леопольдові на двері.

Того ранку Пфефферберґ був єдиним пасажиром "одиниці". Ще не було й шостої години. Кондуктор спокійно взяв гроші, бо в місті досі було повно польських вояків, з якими ще не дали ради у вермахті. Офіцери мали реєструватися, то і все.

Трамвай об'їхав Барбакан, крізь давню браму посунув Флоріанською до Мар'яцького костьолу, тоді через Головний Ринок і за п'ять хвилин уже був на Ґродській. У дитинстві, під'їжджаючи до батьківського дому №48, він стрибав із вагона до того, як спрацьовували гальма, тож трамвай надавав сили його стрибку – і одним махом Польдек перелітав просто під власні двері, злегка стукнувшись об одвірок.

Після цієї втечі він порівняно зручно переховувався по квартирах друзів, коли-не-коли заходячи на Ґродську, 48. Єврейські школи ненадовго відкрилися – а за шість тижнів закрилися знову, – тож він навіть повернувся до вчителювання. Леопольд був переконаний, що гестапо буде потрібно ще повозитися, шукаючи його, тож він оформив на себе продовольчу книжку. Він зайнявся торгівлею ювелірними виробами як агент і самостійно – на чорному ринку, котрий діяв на центральній площі Кракова, в аркадах Сукенниць і під двома неоднаковими вежами Мар'яцького костьолу. Торгівля йшла бадьоро і серед самих поляків, але здебільшого серед польських євреїв. Їхні продовольчі книжки, повні закреслених талонів, надавали їм право на лише дві третини м'яса і половину масла порівняно з пайкою арійських громадян, а всі талони на какао і рис були скасовані. Тож чорний ринок, який діяв протягом усіх століть окупації й кількох десятиліть незалежності Польщі, став джерелом харчів і прибутку, а також найдоступнішим засобом опору для поважних міщан-буржуа, а особливо для таких хвацьких, як Леопольд Пфефферберґ.

Він міркував, що скоро їхатиме лижними маршрутами в обхід Закопаного в Татрах, через вузьку шийку Словаччини, до Угорщини чи Румунії. До такої подорожі Леопольд був готовий: адже він належав до національної збірної Польщі з лижного спорту. На одній із високих полиць кахляної грубки в мами він ховав елегантний пістолетик двадцять другого калібру – озброєння для можливої втечі або ж на випадок, якщо його у квартирі накриє гестапо.

Із цієї напівзабавки з перламутровим руків'ям Пфефферберґ одного холодного листопадового дня ледь не застрелив Оскара Шиндлера. Шиндлер, у своєму двобортному піджаку зі значком Партії на лацкані, надумав зайти до пані Міни Пфефферберґ, Польдекової матері, щоб запропонувати їй замовлення. Житлова комісія Райху надала йому гарну сучасну квартиру на вулиці Страшевського. Раніше вона належала єврейській сім'ї на прізвище Нуссбаум. Такі вселення не передбачали жодної компенсації для попереднього пожильця. У той день, коли Оскар прийшов, пані Міна Пфефферберґ саме хвилювалася, що ж станеться з її квартирою на Ґродській.

Кілька друзів Шиндлера пізніше стверджували – хоча перевірити це неможливо, – що він шукав виселених Нуссбаумів, які винайняли житло на Подґужі, і, знайшовши, вручив їм близько п'ятдесяти тисяч злотих компенсації. Кажуть, ніби за ці гроші Нуссбауми організували собі втечу до Югославії.