Сповідь афериста Фелікса Круля - Сторінка 20

Навпроти нього два старигани в окулярах, що, мабуть, страждали безсонням, у повній тиші грали в доміно. Але через два або три столики від мене за чаркою зеленого лікеру сиділа самотня панночка, явно з "тих", яка ніде ще мені не зустрічалася; ми обмінялися з нею доброзичливим поглядом.

Вона була надзвичайно схожа на іноземку: з-під червоного плетеного берета, збитого набакир, прямими пасмами вибивалося чорне коротко стрижене волосся, частково прикриваючи щоки, які здавалися запалими через різко виступаючі скули. Вона мала кирпатий ніс, великий, яскраво нафарбований рот й косо посаджені, немов незрячі, очі якогось дивного, незвичайного кольору, з трохи загнутими догори зовнішніми кутиками. Червоний берет вона носила до канарково-жовтого жакета, що м'яко окреслював її мало-розвинуті форми; я навіть помітив, що у неї довгі, ніби в лошати, ноги, а це завжди мені подобалося. Кінчики її пальців теж загиналися догори — я це запримітив, коли вона піднесла до губ чарку зеленого лікеру, і ще я подумав, що рука у неї дуже гаряча, можливо тому, що на ній так чітко проступали жилки. До того ж у незнайомки була звичка випинати й знову втягувати нижню губку, ледь торкнувшись нею до верхньої.

Отже, ми з нею кілька разів перезирнулися, хоча за її розкосими ряхтливими очима важко було визначити, куди вона, власне, дивиться, й нарешті я не без ніяковости зауважив, що вона удостоїла мене кивком, тим кивком у перелюбну невідомість, яким її ґільдія супроводжує поклик "трупної курочки". Я мовчки вивернув назовні свою порожню кишеню, але вона відповіла мені рухом, що ясно промовляв: моя бідність не повинна мене бентежити, потім повторила свій знак і, поклавши на мармурову дошку столика плату за зелений лікер, м'якими кроками пішла до дверей.

Я відразу рушив за нею. Брудний, затоптаний сніг чорнів на тротуарах, йшов навскісний дощ, разом з дощем падав великий лапатий сніг, — ніби то були якісь мокрі м'якотілі істоти, — на плечі, обличчя та рукави перехожих. Тож я зрадів, коли незнайомка кивком підкликала візницьку карету, що пленталася повз нас. Вона стиха сказала візникові назву якоїсь зовсім невідомої для мене вулиці й скочила в екіпаж; я рушив за нею й теж присів на обшарпане сидіння.

Тільки тепер, коли наш екіпаж загуркотів серед нічної тиші, ми зав'язали розмову, яку не наважуюся тут передати, бо не личить благопристойному перу опускатися до грубої фривольности. Та розмова почалася без жодного вступу, без чемних загальних фраз; з перших слів вона вирізнялася цілковитою свободою й розгнузданою безвідповідальністю, можливою хіба в вісні, коли наше "я" спілкується з тінями, позбавленими власного існування й породженими цим самим "я". То було щось таке, що здавалося абсолютно немислимим у справжньому житті, де плоть і кров одного існує окремо від плоті й крови іншого. Але тут мала місце саме така розгнузданість, і, маю зізнатись, я був до глибини душі схвильований п'янкою й дивною пригодою, що розігрувалась переді мною. Кожен з нас не був один, але нас було ніби менше, ніж двоє, бо двоє, як правило, відразу вдаються до мимовільного, умовного спілкування; тоді як тут про це не могло бути й мови. У моєї подруги була манера закидати свою ногу за мою з таким виглядом, ніби вона просто сидить нога на ногу, все, що вона говорила й робила, було надзвичайно вільно, сміливо, розкуто, як думки людини, що залишилася наодинці з собою, і я з радісною готовністю наслідував її приклад.

Одне слово, наша бесіда звелася до обопільних зізнань у тому, що ми сподобалися одне одному, до дослідження, обговорення, розчленування цього почуття, що раптово виникло, й домовлености на всі лади це почуття плекати, розвивати, отримувати з нього користь. Моя подруга не скупилася на вихваляння, що віддалено нагадувало мені похвали мудрого клірика, колись почуті мною в рідному місті, хіба що її слова мали водночас більш загальний і більш рішучий характер. Адже людина обізнана, як запевняла вона, з першого погляду зрозуміє, що я покликаний до служіння любови й що це покликання піде на благо мені самому й людству за умови, що я цілком їй віддамся й на цій основі будуватиму своє життя. Але вона хоче бути моєю наставницею й ґрунтовно пройти зі мною курс навчання, бо їй ясно, що мої здібності слід розвинути під досвідченим керівництвом… От що я зрозумів з її слів, звичайно, лише приблизно, оскільки відповідно до свого чужоземного вигляду вона й говорила неправильно, ламаною мовою, власне, зовсім не володіла німецькою вимовою, від чого слова та звороти, які вона вживала, частенько межували з безглуздям і ще більше посилювали враження, що все це відбувається уві сні. Проте я хотів би особливо підкреслити й відзначити ту цілковиту відсутність легковажної грайливости в її манерах; за всіх обставин — а обставини часом складалися вельми своєрідно — під час цієї поїздки нічними вулицями й протягом усього нашого знайомства вона зберігала сувору, майже похмуру серйозність.

Коли гуркотливий екіпаж нарешті спинився, моя подруга розплатилася з візником. Потім ми підіймалися холодними темними сходами, де пахло кіптявою, аж поки не дійшли до дверей її кімнати, що виходили просто на сходи. Раптом стало дуже тепло: запах сильно натопленої залізної печі змішувався з густим квітковим ароматом косметики, лампа розсіювала темно-червоне приглушене світло. Кімната була облаштована із сумнівною розкішшю: на покритих плюшевими скатертинами столиках у строкатих вазах стояли штучні букети з пальмового гілля, паперових квітів та пір'їн павича; всюди були розкидані пухнасті шкури, й посередині стояло ліжко під балдахіном з червоної вовняної тканини із золотою облямівкою. Вразила мене й велика кількість дзеркал: дзеркала я виявив навіть там, де нікому б не спало на думку їх шукати — одне було вправлене в узголів'я ліжка, інше висіло поруч на стіні. Але оскільки й вона, і я відчували бажання до кінця пізнати один одного, то ми негайно взялися до справи, і я пробув у неї до ранку.

Роза (так звали мою партнерку) була родом з Угорщини, походження вельми невизначеного: її мати у бродячому цирку стрибала через обруч, затягнений шовковистим папером, а батько залишився невідомим. Вона рано відчула ненаситну схильність до перелюбства й ще зовсім у юному віці, проте аж ніяк не насильно була відвезена до Будапешта, де протягом декількох років уважалася окрасою будинку побачень. Але потім один віденський купець, уявивши, що жити без неї не може, удавшись різних хитрощів і навіть з допомогою Союзу боротьби з торгівлею живим товаром, звільнив її з цього ув'язнення й поселив у себе. Людина вже у літах і схильна до апоплексії, він надмірно насолоджувався своєю коханою й несподівано сконав у її обіймах, так що Роза раптом стала вільною. Вона жила в різних містах, годуючись своїм ремеслом, і зовсім недавно влаштувалася у Франкфурті. Незадоволена суто комерційною "любов'ю", вона вступила в міцний зв'язок з однією людиною. За фахом м'ясник, але завдяки своїй незвичайній життєздатності та брутальній мужності самою природою при значений для зовсім інших занять — бандитизму, вимагання та обману, він став володарем Рози й велику частину своїх прибутків витягував з її вигідного ремесла. Незабаром його заарештовували за якусь "мокру" справу, тож він на тривалий час її залишив, а оскільки Роза аж ніяк не хотіла розпрощатися з особистим щастям, то тихий і недосвічений юнак здався їй підходящим сердечним другом і її вибір припав на мене.

Цю коротеньку історію вона розповіла мені в годину відпочинку, і я відплатив їй такою ж стислою розповіддю про моє минуле життя. А взагалі ж ми й тоді, й надалі розмовляли дуже мало, обмежуючись необхідними зауваженнями, призначенням наступної зустрічі або уривчастими промовистими вигуками, які зберігалися в лексиконі Рози з дитинства, проведеного на цирковій арені. Розмова наша ставала багатослівнішою лише для взаємних похвал і компліментів, бо те, що нам обіцяла перша зустріч, повністю підтвердилося, й моя наставниця, своєю чергою, не раз запевняла, що мої любовні таланти й чесноти перевершили її найсміливіші сподівання.

Зараз, мій суворий читачу, я знову в становищі, в якому вже перебував, коли розповідав про те, як я в ранні роки запустив руку за солодощами життя; в тому місці я зробив застереження, що не можна змішувати вчинок з його найменуванням, не можна щось живе, комусь одному притаманне, припечатувати узагальнюючим словом. Адже якщо я скажу, що протягом багатьох місяців, до самого мого від'їзду з Франкфурта, підтримував тісний зв'язок з Розою, часто залишався у неї, спостерігав крадькома на вулиці за тими, кого вона брала в полон своїми розкосими мерехтливими очима й скороминущою ґримасою губ, а іноді, надійно схований, навіть був присутній при тому, як вона приймала у себе платну клієнтуру (приводу для ревнощів вона мені при цьому не давала), і не без задоволення користувався певною часткою її прибутку, то, звичайно, читач відчує спокусу не тільки назвати мерзенним ім'ям моє тодішнє існування, а й поставити його в один ряд з життям тих темних особистостей, про які я говорив вище. Втім, нехай той, хто думає, начебто вчинок ставить знак рівности між людьми, залишається при своєму примітивному й хибному уявленні. Особисто я вважаю, що, відповідно до народної мудрости, коли двоє поводяться однаково, то вчинки у них все таки різні; ба більше, я йду далі й наважуюся стверджувати, що ярлик на кшталт "п'яниця", "гравець" або навіть "розпусник" не тільки не вичерпує до кінця кожного окремого випадку, але частенько й зовсім не визначає його. Нехай собі хтось судить інакше, але такою є моя думка, так я думаю і про цю сповідь, щодо якої слід взяти до уваги, що вона є добровільною і якби я хотів, то міг би все утаємничити.

Тож коли вже я описав цю інтермедію з усіма подробицями, які, звичайно, не суперечать правилам доброго тону, то лише тому, що вона зіграла вирішальну роль у моєму розвиткові. Не те щоб вона особливо розширила мої гори зонти або посприяла більшій витонченості моїх манер — для цього Роза, дика квітка Сходу, була, їй бо, невідповідною особистістю. І все таки слово "витонченість" тут цілком доречне, я утримався б від нього, лише якби знайшов відповідніше.