Справа з латиною - Сторінка 2

Під парасолею чекала нас— наша прасувальниця в недільному вбранні. Я здивувався: вона справді була гарненька, хоч блідава, принадна, хоч у манерах її трохи відчувалося передмістя.

Дядько Пікдан зняв перед нею шапку, вклонився. Вона подала йому руку. Подивились одне на одного, слова не мовивши. Посідали потім у мій човен, і я взявся до весел.

Сиділи обоє поруч на задній лавочці.

Старий перший розпочав мову:

— Гарна година сьогодні для прогулянки на човні.

— О, певне! — одказала вона стиха.

Попустила руку за водою, доторкуючись злегка до води пальцями, що залишали по собі вузенький, прозорий, мовби скляне лезо, прослідок. Постало з того тихе хлюпотіння, вода побіля човна злегенька збурювалась гарненькою хвилькою.

Коли прибули до ресторану, вона розговорилася, вибрала обід: смажену рибу, Курча, салат. Потім повела нас по острову, а знала його чудово.

Зробилась тоді весела, пустотлива, насмішкувата, навіть надто.

Аж до десерту не заводили мови про кохання. Я поставив шампанського, і дядько Пікдан був добре під чаркою. Вона, й сама вже веселенька, озвалась до нього:

— Пане Пікне! 8

А він раптом:

— Вас, панно, пан Рауль повідомив про мої до вас почуття?

Вона споважніла, мов який суддя.

— Так, добродію.

— Чи й ви так само до мене прихильні?

— На таке питання не відповідають ніколи.

Він хвилювався, аж задихався.

— Чи ж, одначе, — промовив, — настане колись такий час, коли я зможу вам сподобатись?

Вона осміхнулась.

— Телепню. Та ви ж дуже милий!

— Чи ви, одначе, панночко, гадаєте, що за який час ми змогли б…

Вона завагалась на хвилину, а тоді промовила тремтливим голосом:

— Це ви до того кажете, щоб зі мною побратися? Бо інакше ніколи, так і знайте!

— Так, моя панно!

— Ну, згода, пане Пікне!

Так ці дві нерозважливі голови дали одне одному слово, і все через якогось хлопчину. Але я не думав, що воно насправжки, а вони, може, й поготів. На неї найшла непевність:

— Знаєте, не маю я нічого, жодного су.

Він пробелькотав, бо п'яний був, як Сілен:

— А я, я маю заощаджених п’ять тисяч франків.

Вона скрикнула радісно:

— Як так, то ми могли б щось улаштувати!

Він занепокоївся:

— Влаштувати? Що?

— А хіба я знаю? Там побачимо. З п’ятьма тисячами франків багато можна зробити. Ви ж не захочете, щоб я пішла жити у ваш пансіон, правда?

Він аж ніяк так далеко не сягав, мурмотів тільки, зніяковівши остаточно:

— Влаштувати? Що? Це не з руки. Я тільки латину й знаю.

Вона й собі задумалась, перебираючи в пам’яті всі професії, яких для нього прагнула.

— Не могли б ви бути лікарем?

— Ні, не маю на те диплома!

— А аптекарем?

— Ще й поготів.

Вона радісно скрикнула — знайшла-таки!

— Тоді ми купимо бакалійну крамницю! О, яке щастя! Бакалійну крамницю! Невеличку, звичайно, з п’ятьма тисячами франків далеко не заїдеш.

Він обурився.

— Ні, не можу я крамарювати… Мене… мене… мене занадто знають… Я розуміюсь тільки… тільки… тільки на латині… я…

Та вона влила йому в рота повну склянку шампанського. Він випив і затих.

Ми знову сіли в човен. Ніч була темна, дуже темна. Проте я добре бачив, як вони обнімались та поцілувались кілька разів.

Виникла з того страшна катастрофа.

Дізналися про наше свавільство, вигнали за те дядька Пікдана. А батько мій, теж обурившись, одіслав мене кінчати вивчення фїлософії до пансіону Рібоде.

Я склав іспит на бакалавра за шість тижнів після того. Тоді поїхав до Парижа вивчати право; повернувся до рідного міста тільки за два роки.

На розі вулиці Серпан впала мені в око крамниця. Читаю: "Колоніальні товаіри. Пікдан". А знизу, щоб було кожному зрозуміло: "Бакалія".

Я гукнув:

— Quantum mutatus ab illo!..9

Він підвів голову, забув про покупця, кинувся до мене, простягаючи руки:

— А, молодий мій друже, це ви, мій друже молодий? Який же я радий, який я радийі

Показна жінка, дуже огрядна, вийшла сквитаю з-поза прилавка і впала мені на груди. Я ледве впізнав її, така вона стала гладка.

— То справи йдуть добре? — запитав я.

Пікдан відповів, взявшися знову до ваги:

— О, дуже добре, дуже добре! Я заробив три тисячі франків чистих, цього року!

— А латина, пане Пікдане?

— Е, Боже мій, латина! Латина, латина, бачите, — з неї й на харч не вистачає!

8

"Пікдан" — французькою мовою "гострозубий", "пікне" — "гостроносий".

9

Як усе змінилося відтоді! (Лат.)