Срібні ковзани - Сторінка 11

І, кажуть, він витратив п'ять день, викінчуючи руку на одному жіночому портреті. Бачиш, які яскраві найдрібніші деталі цієї картини, і як їх старанно вималювано. Щоразу, закінчуючи свою роботу, Доу дбайливо запинав свої незакінчені твори, а фарби, пензлі тощо ховав у ящики, куди не проходило повітря. Розповідають, що сама його майстерня була затушкована, немов яка картонка для капелюхів. Художник завжди заходив до неї навшпиньках; крім того, перш ніж розпочати роботу, він сидів певний час не рухаючись, допоки не осідав легкий порох, що він його збивав, заходячи. Я десь читав, що його картини здаються ще кращими, коли роздивлятися їх крізь збільшувальне скло. Він так напружував свої очі, викінчуючи різні подробиці, що йому довелося носити окуляри, ще не маючи тридцятьох років. В сорок років він бачив дуже погано, — йому вже тяжко було малювати; він ніде не міг знайти таких окулярів, які допомогли б йому бачити краще. Нарешті, одна бідна стара німкеня запропонувала йому спробувати її окуляри. Виявилося, що вони чудово пасують до його очей, і він почав працювати в них; вони допомогли йому малювати так само добре, як і раніше.

— Гм! — скрикнув Лудвіг обурено. — Добра мені робота.! А як же ота стара німкеня обходилася без окулярів, цікавий я знати?

— О, — відповів Пітер сміючися, — можливо вона мала інші. В кожному разі, вона дуже наполягала, і художник таки їх узяв. Він був такий вдячний, що змалював на картині її окуляри разом із футляром і подарував їй. А старенька віддала ту картину бургомістрові й одержала за це досмертну пенсію та й жила собі довіку без лиха.

— Хлопці! — покликав Ламберт голосним шепотом. — Ходімо подивимося "Ведмежу облаву".

Це була чудова картина, яка належала пензлеві Пауля Поттера, голландського художника XVII сторіччя, що малював надзвичайні картини ще до того, як йому вийшло шістнадцять років. Хлопчики були від неї в захваті, так-бо їм сподобався її сюжет. Вони пройшли байдуже повз видатні твори Рембрандта й ван дер Гельста, але умлівали над однією поганою картиною ван дер Венне, що зображувала морський бій між голландцями та англійцями. Потім вони довго стояли, мов зачаровані, перед портретом двох маленьких хлоп'ят, що один з них їв суп, а другий яйце. Головна вартість цієї картини, на думку наших юнаків, полягала в тому, що хлопчисько, котрий їв яйце, вимазав собі весь видок жовтком, на превелику їхню втіху.

Чудове зображення "Празника святого Ніколаса" також притягло до себе їхню увагу.

— Глянь, ван Моунене, — сказав Бен до Ламберта, — як чудово вималювано обличчя в цього малюка, правда? Він немов знає, що заробив на прочухана, але сподівається, що святий Ніколас ще не вивів на світ його провини. Отакі картини мені до вподоби; вони немов розповідають цілу історію.

— Ходімо, хлопці! — гукнув капітан. — Вже десята година, час рушати!

Вони поквапилися до каналу.

— Стати на ковзани!.. Ви готові? Раз, два… Ей! А де ж Поот?

Справді, — де ж був Поот?

Ярдів за десять від них у кризі виднілася щойно прорубана квадратова ополонка. Пітер помітив її і, не кажучи й слова, помчав до неї.

Всі інші помчали, звичайно, за ним.

Пітер зазирнув у ополонку. І всі зазирнули в неї; потім стурбовано вп'яли один в одного очі.

— Пооте! — гукнув ГІітер, знову заглядаючи в ополонку. Ніякої відповіді — цілковита тиша. Чорна вода наче завмерла; її поверхня вже вкривалася льодовою плівкою.

Ван Моунен повернувся з таємничим виглядом до Бена.

— Він, здається, вже мав колись припадок?

— Боже мій! Так, мав! — відповів до краю переляканий Бен.

— Ну, то, мабуть, у музеї з ним знову трапився припадок!

Хлопці враз збагнули, що саме має він на думці. Ковзани вмить злетіли з ніг. Пітер, не розгубившись, зачерпнув своєю шапкою води з ополонки, і всі помчали, охоплені одним бажанням — якнайшвидше подати своєму товаришеві допомогу.

Гай-гай! Вони й справді знайшли бідного Якоба в припадку… але то був припадок сонноти. Хлопець лежав у затишному куточкові галереї і хріп, немов який стомлений солдат! Голосний регіт, що вибухнув, коли вони викрили Якобову схованку, збентежив сердитого сторожа.

— Що тут таке? Припиніть бешкетування! Ей ти, пивне барилко, прокинься! — і сторож почав вельми безцеремонно розштовхувати Якоба.

Тільки-но Пітер зрозумів, що Якоб здоровісінький і що йому не загрожує ніякої небезпеки, він вибіг мерщій на вулицю, щоб вилити воду з своєї бідолашної шапки. Поки він утуляв у неї хусточку, щоб обмерзла підшивка не доторкалася до його голови, решта хлопчиків спустилися сходами вниз, тягнучи очманілого спросоння й обуреного Якоба за собою.

Знову капітан дав наказа рушати в дорогу. Добродій Поот прокинувся нарешті зовсім. Крига тут була трохи нерівна і з тріщинами, але хлопці не втрачали бадьорості.

— Побіжимо каналом, чи річкою? — запитав Пітер.

— О, річкою, звичайно! — скрикнув Карл. — Це буде чудово! Кажуть, крига на ній дуже міцна; тільки річкою бігти багато довше.

Якоб Поот відразу ж зацікавився цими словами.

— Я пропоную бігти каналом! — крикнув він.

— Гаразд, біжімо каналом, — вирішив капітан, — якщо всі на те пристають.

— Пристаємо! — відгукнулися всі хлопчики досить розчарованим тоном.

І капітан Пітер рушив уперед.

— Чудово, помчали!.. За годину будемо в Гаарлемі!

РОЗДІЛ XI

Великі манії й маленькі дивниці

Якийсь час вони линули щодуху вперед, аж раптом почули за собою ритмічний стукіт, — то надходив, наздоганяючи їх, амстердамський поїзд.

— Хлопці! — крикнув Лудвіг, зиркнувши на колію. — Хто хоче перегнати локомотива? А давайте наввипередки!

Локомотив свиснув, немов прийнявши виклик. Хлопці свиснули й собі і понеслися, мов вихор.

Хвилинку хлопці летіли попереду локомотива й на ввесь голос кричали "ура" — єдину хвилинку, але й те вже щось важило.

Задовольнившися зі своєї перемоги і заспокоївшись, вони сповільнили ходу й побігли далі, весело розмовляючи й пустуючи. Інколи вони зупинялися, щоб перемовити слівце із сторожами, що стояли на певному віддаленні один від одного протягом усього каналу. Взимку ті сторожі звільняють кригу від сміття та всього, що заважає рухові. Крім того, після завірюхи вони змітають з криги снігову пухнасту покрівлю, перш ніж вона зробиться твердою й красивою, як мармур, але дуже незручною для ковзанярів.

Часом наші хлопчики зовсім забували за свою гідність і шастали між скованими кригою баркасами, що стояли десь у заводі; але пильні сторожі відразу ж помічали їхні штуки і з бурчанням наказували їм забиратися геть.

Важко собі уявити щось пряміше за той канал, що по ньому мчали наші юнаки, і такий же прямий був довгий ряд голих, схожих на мітли верб, що росли по обох його берегах. На тому боці, високо над навколишніми ланами стелився колісний шлях, промощений на величезній дамбі, що її споруджено було для того, щоб загатити Гаарлемське озеро. Рівний, мов скло, канал тягнувся в далечінь, поволі звужуючись, і лінії його берегів сходилися на обрії в одній точці; по блискучій поверхні криги мчало багато ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полоззях та химерних, маленьких, легких, мов корки, санчат, що ними правилося за допомогою палки з металевим зубцем на кінці. Бен був у захваті від усього, що бачив.

Лудвіг ван Гольп думав про те, як дивно, що Бен — англійський хлопчик — знає так багато про Голландію. Беручи до уваги Ламбертові слова, Бен знав про неї більше, ніж вони самі, що тут народилися. Все це не дуже подобалося молодому голландцеві. Аж раптом йому спала на пам'ять одна річ, яка могла, на його думку, приголомшити того "Шона Пуля"; він підбіг до Ламберта й скрикнув, тріумфуючи:

— А розкажи-но йому про тюльпани!

Бен розібрав слово "тульпен" (тобто тюльпани).

— О! Так-так, — підхопив він гаряче англійською мовою, — тюльпаноманія… Ти говориш про неї? Я часто про ту манію чув, але знаю про все те дуже мало. Найбільше кохалися в тюльпанах у Амстердамі, чи не так?

Лудвіг з серцем крекнув; він майже не зрозумів англійських слів, але з обличчя Бенового було видно, що той знає і про тюльпани; на щастя, Ламберт і гадки не мав про те, що його юному спізвітчизникові наче камінь на серце впав; він відповів:

— Так, найбільше тут і в Гаарлемі; але ця пошесть поширилася в усій Голландії, та й у Англії також, як направду сказати.

— Не думаю, щоб і в Англії[16], — мовив Бен, — проте не знаю напевне; мене ж бо за тих часів там ще не було.

— Ха-ха-ха! Це вірно, якщо тільки тобі не минуло двісті років. Отже, хлопче, ні до того, ні опісля не було такого безумства. Люди в той час просто божеволіли за тюльпановими цибулинками й платили за них, відважуючи, щире золото.

— Як? За тюльпанові цибулинки давали стільки золота, скільки важить людина? — скрикнув Бен, так широко розплющивши очі від безмежного здивування, що Лудвіг мало не підскочив.

— Ні-ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулинка. Першого тюльпана привезено сюди з Константинополя близько 1560 року. Всі так умлівали над ним, були в такому захваті, що багатії послали в Туреччину по інші тюльпани. З того часу й почалося те шалене захоплення й тривало багато років. Одна квітка коштувала від тисячі до чотирьох тисяч флоринів; а одну цибулинку, "Семпер Аугустус", було продано за п'ять з половиною тисяч.

— Це понад чотириста гіней нашими грішми, — докинув слово Бен.

— Так, і я це певне знаю, бо прочитав про це позавчора в книжці Бекмана, перекладеній на голландську мову. Оце, брат, здорово! Всі чисто спекулювали на тюльпанах, — навіть матроси з барж, і ганчірниці, і сажотруси. Найбагатші купці не соромилися тієї пристрасті, — віддавалися їй наосліп. Люди купували тюльпанові цибулинки й відпродавали їх, навіть не бачачи, і мали з того величезний прибуток. Це перетворилося на своєрідну азартну гру. Одні багатшали протягом кількох день, інші втрачали все, що мали. Землю, будинки, худобу, ба навіть одежу віддавали за тюльпани, коли люди не мали готівки. Дами продавали свої коштовні речі й покраси, щоб брати участь у тій грі. Всі думали тільки про неї. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, які дурниці вони роблять, і ціни на тюльпани почали падати. Старих боргів, що залишилися від продажу й купівлі тюльпанів, уже не можна було виправити.