Срібні ковзани - Сторінка 18

Тих в'язів годі забути. Немає дерева кращого над голландський в'яз; це найшляхетніше дерево на землі, Бене, — за винятком англійського дуба…

— Так, — промовив Бен іїоважно, — за винятком англійського дуба… — і на кілька хвилин перестав бачити канал, тому що образи маленького брата Роббі та сестри Дженні носилися в повітрі перед його очима.

РОЗДІЛ XVIII

Друзів спіткала лиха година

В той час, як Бен думав про брата й сестричку, інші хлопчики слухали розповідь Пітера про одну давню подію, що скоїлась у тій частині міста, де стояв старовинний замок, який належав вельможному панові; той пан так жорстоко пригноблював городян, що врешті їм урвався терпець і вони оточили замок та облягли його. Довго тривала облога. Нарешті зарозумілий пан втратив усяку надію на порятунок і, зрозумівши, що не витримає довше, вирішив зробити вилазку та якнайдорожче продати своє життя; але дружина зупинила його. Вона зійшла на фортечний вал і, обіцявши обложникам повну капітуляцію замка, попросила, щоб їй дозволили забрати і зберегти все та з її цінного майна, що вона зможе винести на своїй спині. Дозвіл було дано… і пишна володарка вийшла за браму, несучи на плечах свого чоловіка. Обіцянка обложників врятувала його від їхньої люті, але, щоб помститися на ньому, вони зруйнували дощенту ввесь замок.

— Невже ти ймеш віри отій історії, капітане Пітере? — запитав недовірливо Карл.

— Аякже, — звичайно; то ж історичний факт. Чому ж я маю брати його під сумнів?

— Просто тому, що жодна жінка не змогла б нести на спині дорослого чоловіка, а коли б і змогла, то не схотіла б. Така моя думка.

— А я вірю, що багато які з жінок захотіли б. Звичайно, коли б ішлося про порятунок коханої людини, — сказав Лудвіг.

Якоб, дарма що гладкий та сонливий, проте був юнак досить сентиментальний і слухав з глибоким інтересом.

— Все те правда, друже, — сказав він, схвально кивнувши головою, — Я вірю тут кожному слову. Я ніколи не одружуся з жінкою, яка залюбки не зробила б такого ж заради мене.

— Хай небо їй допоможе! — скрикнув Карл, озираючи Якоба від голови до п'ят. — Схаменися, Пооте. Та тебе й три чоловіки не здужають підняти!

— Може й ні, — спокійно відповів Якоб, почуваючи, що й справді зажадав надто багато від майбутньої пані Поот, — але вона мусить хотіти цього, от і край!

— Атож, — згукнув весело Пітер, — "як серденько схоче, то й ноги побіжать"… Хто його знає, а може й руки понесуть!

— Піте, — спитав Лудвіг, міняючи тему розмови, — ти, здається, казав мені вчора ввечері, що художник Воуверманс народився в Гаарлемі?

— Так, і Якоб Рюйсдаль, і Бергем також. Мені подобається Бергем, бо він був добрий чолов'яга… Кажуть, що він завжди співав пісень під час роботи і, хоч помер він мало не двісті років тому, а ще й досі йде поголос між народом про те, як весело він сміявся. Він був великий маляр, а жінку мав таку лиху, як Ксантіппа.

— Вони взаємно доповнювали одне одного, — сказав Лудвіг: — він був добрий, а вона лиха. До речі, Пітере, доки я не забув: оту картину, що на ній зображено святого Губерта з конем, — її намалював Воуверманс, чи не так? Пам'ятаєш, батько показував нам гравюру з неї минулого вечора.

— Звичайно, пам'ятаю; ціла історія пов'язана з тією картиною.

— Розкажи нам! — крикнуло двоє чи троє хлопчаків, підбігаючи ближче до Пітера.

— Воуверманс, — почав капітан тоном промовця, — народився 1620 року, рівно на чотири роки раніше, ніж Бергем. Він був великий майстер свого діла, і особливо добре малював коней. Дивна й незрозуміла річ, але люди так довго не визнавали його хисту, що навіть після того, як він дійшов до вершини своєї майстерності і зажив слави, йому доводилося продавати свої картини за безцінь. Бідолашний митець зовсім занепав духом, а гірш за все — був по самісіньку шию в боргах. Одного разу зайшла в нього мова про тую скруту із духовним отцем, що належав до небагатьох людей, які розуміли, що він геніальний художник. Священик вирішив допомогти митцеві й позичив йому шістсот гульденів, порадивши, крім того, продавати свої картини за дорожчу ціну. Воуверманс так і зробив, і поступово оплатив усі свої борги, його становище поліпшилось відразу. Всі почали високо цінувати великого митця, що малював такі дорогі картини. Він забагатів. Повернувши панотцеві шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на знак вдячності ще й картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що стояв навколішках перед своїм конем.. Це та сама картина, Лудвігу, що про неї ми вчора ввечері розмовляли.

— Так-так! — скрикнув Лудвіг, дуже зацікавлений. — Я мушу ще раз глянути на ту гравюру, тільки-но ми повернемося додому.

В той саме час, коли Бен та його товариші бігли на ковзанах вздовж голландської дамби, Роббі та Дженні (його брат і сестричка) сиділи в затишному класі своєї англійської школи на уроці з читання.

— Розпочнемо! Роберте Доббсе, — мовив учитель, — сторінка двісті сорок друга. Читайте, сер, та не поспішайте, пам'ятайте про крапки.

І Роббі дзвінким дитячим голосом почав читати, репетуючи на ввесь клас:

— "Урок 62. — Гаарлемський герой.

Багато років тому в одному з головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один хороший білявий хлопчик. Батько його був воротар при шлюзах, тобто робітник, що мав відчиняти й зачиняти шлюзи — великі дубові ворота; вони розташовані на певних віддаленнях один від одного впоперек входу в канали, щоб регулювати кількість води, яка туди проходить.

Воротар підіймав або спускає шлюзні ворота в залежності від того, скільки води потрібно, а на йіч дбайливо замикає їх, щоб канал не переповнявся. Переповнений канал — то страшна небезпека! Адже тоді може повстати велика повідь, — вода в каналі хутко виступить з берегів та й заллє геть чисто всю навколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче морського водорівня, і вода тільки через те не заливає країни, що її не пускають потужні дамби, тобто загати, а також і шлюзи, які часто-густо ледь витримують величезний тиск морського припливу. Навіть маленькі діти в Голландії знають, що треба невпинно стримувати річки та океан, щоб вони не пойняли водою країни, і що найменша недбалість воротаря при шлюзах може спричинитися до цілковитої руїни та вселюдної загибелі"…

— Дуже добре, — сказав учитель. — Тепер Сюзен!

— "Якось, восени, одного ясного дня, коли хлопчикові було років вісім, батьки загадали йому віднести пиріг одному сліпому, що жив за містом, по той бік дамби. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, просидівши який час зі своїм старим другом, що дуже дякував йому за гостинець, попрощався з ним та й подався додому.

Йдучи бадьоро вздовж каналу, він помітив, що від осінніх дощів прибуло чимало води. Безтурботно наспівуючи якоїсь дитячої пісеньки, хлопчик думав про добрячі старі батькові шлюзи, радіючи з того, що вони такі міцні. "Коли б вода їх прорвала, — думав він, — що сталося б тоді з татком та мамою? Усі ці розкішні лани пойняло б сердитою водою, — татко завжди зве її "сердитою водою"; мабуть, на його думку, вона лютиться за те, що він стримує її так довго". Такі думки миготіли у хлопчиковій голові, а він усе йшов собі та йшов, часом зриваючи красиві блакитні квіти, що їх так багато росло край дороги. Інколи він зупинявся, щоб дмухнути на кульку пухнастої кульбаби і подивитися, як ген-ген відлітає насіння за вітром; часто прислухався до легкого шарудіння трусика, що біг десь у травичці, але найчастіше всміхався, пригадуючи собі, яка радість осявала втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга"…

— Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши ще одному маленькому читцеві.

— "Аж раптом хлопчик перелякано озирнувся на всі боки. Він тільки тепер помітив, що сонце вже сіло, й побачив, що його власна довга тінь, яка весь час бігла по траві поруч нього, вже зникла. Вечоріло, — швидко насувалася темрява; хлопчик був ще досить далеко від своєї домівки, у відлюдній лощині, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він чимдуж придав ходи в ноги. Серце йому стиснулось, як він почав згадувати казки про дітей, що заблудилися нічної доби в дрімучому лісі. Саме в ту мить, коли він уже хотів був кинутися бігти, до нього долинув якийсь дивний звук: йому здалося, що десь близько капотить вода… Хлопчик здригнувся. Звідки то?!.. Що воно за знак?.. Він глянув угору й побачив малесеньку діру в дамбі, що з неї текла тоненькою цівкою вода. Кожна дитина в Голландії здригається на саму думку про течу в дамбі! Хлопчик відразу ж зрозумів, яка то величезна небезпека. Якщо не зупинити воду, — з маленької діри хутко зробиться велика, й почнеться жахлива повідь.

В один мент збагнув він, що треба робити. Кинувши свої квіти, хлопчик подерся вгору по дамбі, доки не доліз до тієї діри; майже несвідомо встромив він у неї свого пухкого маленького пальця. Вода перестала текти! "Ага! — подумав він, засміявшись радісним, дитячим сміхом. — Доведеться "сердитій воді" зупинитися! Вона не заллє Гаарлема, доки я тут!"

Усе було дуже добре спочатку, але незабаром на землю впала темна ніч, і піднявся холодний туман. Наш маленький герой почав тремтіти з холоду та страху. Він криком кричав; він кликав: "Сюди! Сюди!" — але ніхто не йшов. А холод все дужчав. Пальчик у хлопчика зовсім затерп, потім затерпла вся рука, затерпло й плече, і кінець кінцем все тіло йому обважніло й почало страшенно боліти. Він знову закричав на повен голос: "Сюди! Сюди! Невже ж ніхто не прийде? Мамо! Мамо!" Але мати його не чула. Як добра господиня, вона вже замкнула двері й вирішила нагримати на сина завтра вранці за те, що він заночував у сліпого Янсена без її дозволу. Бідолашний хлопчик хотів був свиснути, сподіваючись, що, може, який запізнений школяр його почує; але зуби в нього так цокотіли, що нічого з того не вийшло. Тоді він почав просити порятунку у бога; молитва додала йому сили й відваги, і, врешті, він вирішив: "Я зостанусь тут до самого ранку"…

— Тепер Дженні Доббс, — сказав учитель.

У Дженні давно вже наверталися на очі сльози, але вона перемогла себе і, глибоко зітхнувши, почала:

— "Настала північна година; місяць підбився високо вгору і осявав маленьку самотню постать, що сиділа на камені на середині схилу дамби. Хлопчик низько похнюпив голову, але він не спав; раз у раз гарячково тер він своєю вільною безсилою рукою другу, затерплу простягнену руку, що немов приросла до дамби, і часто його бліде, заплакане личко, хутко поверталося на кожен звук — справжній чи уявний.

Хто може знати, скільки мук довелося знести бідолашному хлопчикові під час тієї довгої страшної вахти! Як він вагався, як змагався сам із собою в той час, коли, тремтячи з холоду й дитячого жаху, згадував про свою теплу м'якеньку постіль, про своїх батьків, братів і сестричок, коли він пильно вдивлявся в холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне свого пальчика з діри, думав він, "сердита вода" ще більше розсердиться, рине крізь дамбу і не зупиниться нізащо, доки не заллє всенького міста.