Срібні ковзани - Сторінка 22

Карл та його супутники прийшли перші. Слідом за ними з'явилися Пітер та Якоб. їм не пощастило розшукати доктора Букмана. Єдине, що вони вивідали — це те, що нині вранці доктора бачили в Гаарлемі.

— В Лейдені його немає, — сказав Пітерові господар заїзду "Золотий Орел", — то річ абсолютно певна! Адже ж він завжди зупиняється в мене, коли приїздить до нашого міста. Коли б він був приїхав, ціла юрба зібралася б зараз коло моїх дверей, чекаючи на його приписи та поради… Ет! Та й розплодилося ж отих дурнів, що й світу не видно!

— Кажуть, він знаменитий хірург, — сказав Пітер.

— Атож, найкращий у Голландії. Та й що з того? Що з того, що він мастак напихати слабих пілюлями та різати їх ножем? Але ж і грубіян з нього першорядний, — справжнісінький ведмідь, от хто він такий! Ще й місяця не минуло відтоді, як він на цьому ж самому місці назвав мене свинею перед трьома відвідувачами!

— Не може бути! — скрикнув Пітер, прикидаючись, що він здивований та обурений.

— Еге ж, паничу… свинею!.. — повторив господар заїзду, з ображеним виглядом пихкаючи своєю люлькою. — Ет, коли б він не платив мені добрі гроші та не принаджував відвідувачів до мого заїзду, я волів би краще бачити його у Влайтському каналі, аніж пускати до себе в господу…

Раптом господар схаменувся, відчувши, мабуть, що розбалакався надто відверто з незнайомим юнаком, а може, помітивши посмішку, що майнула Пітерові на устах, бо додав уже зовсім іншим тоном:

— То чого ж вам ще треба?.. Вечері? Постель?

— Ні, мінгеере, я тільки розшукую доктора Букмана.

— Ну, то йдіть та пошукайте його деінде. В Лейдені його немає.

Але відкараскатися від Пітера було не так-то легко. Хоч йому й довелося вислухати ще кілька грубощів, а все ж таки він добився дозволу залищити записку славнозвісному докторові, чи, точніше, купив у вельми ласкавого господаря дозвіл написати її тут, а також і обіцянку передати її докторові Букманові, тільки-но той приїде. Скінчивши цю справу, Пітер і Якоб повернулися до "Червоного Лева".

Будинок, що в ньому містився заїзд, був колись дуже хороший і належав одному багатому городянинові; але згодом, як минуло багато років і будинок почав руйнуватися, він кілька разів переходив з рук до рук і кінець кінцем потрапив у власність мінгеера Клеефа. Той дуже любив повторювати, дивлячися на брудні поколені стіни — "Полагодити б його та пофарбувати — то й не знайдеться кращого будинку на цілий Лейден". Будинок був шестиповерховий. Перші три поверхи були однакові завширшки, але різні заввишки; три останні містилися під високим гостроверхим дахом; вони були один менше за другий і звужувалися догори, як здвоєна драбина, й таким чином горішній поверх мав двосхилу стелю. Покрівля була складена з коротких блискучих черепиць, а вікна з маленькими шибками були безладно розкидані по фасаду будинку, не додержуючи ніякої симетрії. А от загальною залою в долішньому поверсі нинішній господар дуже тішився й пишався. Про неї він ніколи не казав: "Полагодити б її та пофарбувати", — адже ж вона була чудовий взірець справжньої голландської охайності та порядку!

Давайте-но зазирнемо до тієї світлиці.

Уявіть собі велику, високу кімнату з неприкрашеними стінами; підлогу в ній вимощено тафельками, що справляють враження, немов їх вирізано з полив'яних череп'яних мисок для паштету: жовта тафелька й червона, жовта й червона — по черзі; отже, все разом нагадує величезну шахівницю. Уявіть собі дванадцять дерев'яних стільців з високими спинками, то стоять попід стінами; уявіть собі величезний глибокий камін, в якому палає вогонь, відбиваючись на шліфованій поверхні сталевих таганів; підлога коло каміна кахляна, облямівка кахляна, горішня його частина теж кахляна, і на ній красується напис — якесь голландське речення; а над усім тим, вище людського зросту, — вузька камінна поличка, що на ній повно всякої всячини: блискучих мідних свічників, кресал, щоб люльки запалювати, та коробок із трутом. Далі ви побачите в одному кутку кімнати три соснових столи, а в другому — стінну шафу та буфет. В останньому повнісінько кухликів, блюд, люльок, високих коновок, череп'яних та скляних пляшок тощо, а до них притулилося ще й оббите мідними обручами барильце, що стоїть там на високих ніжках. Усе, що є в тій кімнаті, хоч і потемніло трохи від тютюнового диму, але таке чисте, як може бути чистою кожна річ, що її добре вимито милом та вишарувано піском. А тепер нехай уявиться вам така картина: двоє заспаних, обшарпаних чоловіків, у дерев'яних черевиках, сидять коло каміна, що палахкотить перед ними широким полум'ям, сидять собі, обхопивши руками коліна та попихкуючи з коротеньких товстих люльок; тут же таки й мінгеер Клееф, у шкуратяних штанях по коліна, в повстяних пантофлях та короткій, але дуже широкій зеленій куртці, нечутно і важко ходить туди й сюди по кімнаті. Потому — киньте цілу купу ковзанів у куток та посадіть шестеро втомлених, добре вбраних хлопчиків у різних позах на дерев'яні стільці, і ви побачите велику загальну кімнату в "Червоному Леві" такою, якою вона була увечері 6 грудня 184… року.

На вечерю знову подали імберового пряника, нарізаної кружальцями голландської ковбаси, житнього хліба з ганусом, пікулів, пляшку утрехтської води та горнятко вельми підозрілої кави. Хлопчики так зголодніли, що їли все, не перебираючи, та ще й прихвалювали. Один тільки Бен кривився з незадоволення, але Якоб заявив, що він ще зроду так смачно не вечеряв! Попосміявшися та побалакавши трохи, хлопці перелічили свої гроші, щоб з'ясувати справу та припинити дискусію, яка точилася в них з приводу видатків; після того капітан повів свою команду до спочивальні, а на чолі, немов той розвідник незайманих лісів, ішов якийсь засмальцьований хлопчисько, що ніс ковзани та свічника замість сокири.

Один з тих непевних людей, що сиділи коло каміна, почапав до буфета і загадав собі кухоль пива саме в ту хвилину, як Лудвіг, що йшов позаду, виходив з кімнати.

— Не подобається мені погляд того суб'єкта, — шепнув він. Карлові. — Він скидається на пірата або ще на якогось зловмисника.

— Скидається на твою бабуню! — відповів напівсонний Карл зневажливо.

Лудвіг розсміявся, але він був занепокоєний.

— Бабуня чи не бабуня, — прошепотів він, — а, кажу ж тобі, він скидається на одного з бранців на картині "Вутсполен".

— Дурниці! — глумливо всміхнувся Карл. — Я так і знав. Та картина зовсім збила тебе з пантелику. Придивися краще, а може, цей хлопчисько із свічкою скидається на другого лиходія?

— Ба ні, в цього фізіономія чесна, як гаудинський сир. А знаєш, Карле, то таки й справді жахлива картина.

— Гм! Чого ж ти так довго на неї дивився?

— Я не міг відірватися.

Аж ось хлопчики підійшли до "прехорошої кімнати з трьома ліжками". Присадкувата дівчина з довгими сережками у вухах зустріла їх на дверях тої кімнати і, зробивши їм реверанса, пішла собі геть. Вона несла щось подібне до пательні з довгою ручкою та покришкою.

— Як приємно бачити цю штуку! — сказав ван Моунен Бенові.

— Що саме?

— Як, — що? Та це ж грілка! Вона повна прйску; дівчина нагрівала нею наші постелі.

— О! То, виходить, це грілка!.. Еге-е!.. Я їй дуже вдячний, коли так… — пробубонів Бен та й замовк, надто сонний, щоб іще щось додати.

Тим часом Лудвіг все ще говорив про картину, що так дуже його вразила. Він бачив її у вітрині однієї крамниці під час прогулянки. Загалом то була невдало намальована річ: вона зображала двох чоловіків, зв'язаних один із одним спиною до спини, що стояли на борту корабля; тих двох оточувала юрба моряків, які лагодилися кинути їх обох у море. Цей спосіб покарання бранців на смерть звався "вутсполен", тобто обмивання ніг, — його вживали голландці, караючи піратів у Дюнкерку в 1605 році; а іспанці карали так голландців під час жахливої різанини, що наступила по облозі Гаарлема. Хоч і як погано було намальовано ту картину, а вираз на обличчях піратів було віддано добре. Похмурі, доведені до розпачу, вони проте мали такий жорстокий, такий лютий вигляд, що Лудвіг був тайкома вдоволений, бачачи їх у такому безпорадному становищі. Може б він і забув про ту жахливу сцену, коли б не бридкий чоловік, що сидів там унизу коло вогнища. І зараз, пустуючи по-хлопчачому, Лудвіг стрибнув, виробляючи всякі міни, у постіль, сподіваючись, що страшна примара "вутсполена" не з'явиться йому уві сні.

Виявилося, що хвалена кімната була дуже холодна й похмура; вогонь тільки-но розпалили у блискучій кахляній грубці і, здавалося, навіть він тремтів з холоду, намагаючися розгорітись. Вікна були без завісок, і їхні кумедні маленькі шибки виблискували при місячному сяйві, а холодна навоскована підлога здавалася шаром блискучої жовтої криги. Три стільці з тростяними сидіннями стояли попід стіною, чергуючись із трьома вузькими дерев'яними ліжками, що робило ту кімнату подібною до спустілої госпітальної палати. Іншим часом хлопчики нізащо не погодилися б спати по двоє, та ще й на таких вузьких постелях; але цього вечора їх не лякало, що їм буде тісно, вони ж бо прагнули лиш одного — якнайшвидше покласти свої стомлені тіла на м'які перини, що здіймалися горою на кожному з тих ліжок. Якби хлопці були цієї хвилини в Німеччині, а не в Голландії, вони, певне, вкрилися б замість ковдр другими перинами, набитими пухом або пір'ям. Але подібні розкоші дозволяли собі за тих часів лише багаті або ексцентричні голландці.

Лудвіг, як ми вже знаємо, ще не зовсім втратив свою рухливість та бажання попустувати; а всі інші хлопчики, після однієї чи двох млявих спроб кидатися подушками, полягали спати надзвичайно добропристойно. Ніщо так не приборкує хлопців, як утома.

— На добраніч, хлопці! — пролунав голос Пітера з-під ковдри.

— На добраніч! — подали голос усі, окрім Якоба, що вже давно хріп поруч капітана.

— Слухайте-но, хлопці, — крикнув Карл трохи згодом, — глядіть, щоб з вас, бува, хто не чхнув; Лудвіг-бо й без того такий сполоханий, аж йому в литках застигло!

— Нічого подібного, — відказав Лудвіг стиха. По тому напівголосно знялася коротенька суперечка, яка відразу скінчилася, коли Карл сказав:

— Щодо мене, то я не знаю, що таке страх. А ти — справжнісінький боягуз, Лудвігу.

Лудвіг буркнув щось сонним голосом, але більше не сперечався.

Було вже за північ.