Срібні ковзани - Сторінка 21

Ну ж бо, — лізьте!

Бідолашний Якоб! Коли б самовіддана пані Поот, майбутня його дружина, та з'явилася була серед них саме в цю хвилину, її послуги стали б йому у великій пригоді. З тяжкими зусиллями хлопчакам, пощастило втягти Поота в човен. Нарешті повлазили всі. Шкіпер, пихкаючи своєю люлькою, розвинув вітрило, підняв гальмо і сів на кормі, згорнувши руки.

— Ого! Як швидко ми несемося! — скрикнув Бен. — Оце я розумію, оце хід!.. Тобі краще, Якобе?

— Багато краще, дякую.

— О, за десять хвилин ти зовсім очуняєш. Як приємно так швидко летіти!.. Почуваєш себе справжнім птахом, немов тобі виросли крила…

Якоб кивнув і закліпав очима.

— Гляди, не засни, Якобе; зараз дуже холодно. То небезпечна річ, — знаєш: можеш заснути і не прокинутися зовсім. Отак люди й замерзають на смерть.

— Я не засну, — відповів Якоб упевнено… і за дві хвилини він захріп.

Карл і Лудвіг розреготалися.

— Треба розбуркати його! — скрикнув Бен. — Кажу ж вам, то небезпечно… Якобе! Я-а-ак…

Довелося втрутитися капітанові Пітерові до тієї справи, решта-бо хлопчаків кинулися допомагати Бенові й почалася веремія…

— Дурниці! Не трясіть його! Дайте ви йому святий спокій, хлопці. Люди так не хропуть, коли вони замерзають. Укутайте його, краще чимсь теплим. Ось, хоч і цим плащем… Ей, шкіпере! Можна його взяти? — і Пітер глянув на корму, чекаючи на дозвіл.

Шкіпер мовчки кивнув.

— Отак, — сказав Пітер, дбайливо вкутуючи Якоба плащем. — Нехай собі висипляється. Стрибатиме, як ягня, коли прокинеться. Чи далеко ми від Лейдена, шкіпере?

— Не більш як за дві люльки, — почувся голос, що пробився десь із клубів диму, немов голос якого джінна у чарівних казках (пуф! пуф!), — а може, не більш як за півтори (пуф! пуф!), якщо цей вітер продержиться! (пуф! пуф! пуф!)

— Що він там говорить, Ламберте? — запитав Бен, що прикладав руки в рукавичках до своїх щік, захищаючись від дошкульного пронизуватого вітру.

— Він каже, що ми за дві люльки від Лейдена. Майже всі човнярі тут на каналі міряють відстань часом, який вони витрачають на те, щоб викурити одну люльку.

— Ото безглуздий звичай!

— Слухай, Бенджаміне Доббсе… — скрикнув обурено Ламберт, невідомо чому ображений спокійною усмішкою Бена, — слухай, ти маєш звичку називати майже все, що ти бачиш по цей бік Німецького моря, "безглуздим". Тобі, може, й подобається те слово, але воно не подобається мені. Вже коли базікати про "безглуздя", раджу тобі згадати один ваш англійський звичай щодо вашого лондонського лорд-мера; адже, стаючи на посаду, той мусить порахувати цвяхи на кінській підкові, щоб довести, що він людина вчена.

— Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? — скрикнув Бен, і обличчя йому враз стало серйозне.

— Я й сам те добре знаю… Ніхто мені нічого не казав, та не треба й казати. Про те надруковано в багатьох книжках — і все те правда. Дивно, — провадив Ламберт далі, мимоволі сміючися, — що ти звертаєш так багато уваги на все, що тобі здається кумедним у нас і зовсім не знаєш тих безглуздих речей, яких вельми багато на твоїй ділянці географічної карти.

— Гм! — буркнув Бен, — намагаючись не розсміятися. — Коли я повернуся додому, обов'язково довідаюсь про всі деталі щодо лорд-мера. Тут, мабуть, щось наплутано. Брр!.. У-у-ух, як швидко ми летимо! Просто розкіш!

Це було й справді чудове плавання, чи то їзда, — я й сама гаразд не знаю, як назвати; мабуть — "літ", то буде найвлучніше слово; адже ж хлопчаки почували себе приблизно так, як Сіндбад1, коли він, прив'язаний до лап птиці Рох, мчав понад хмарами; чи то як Беллерофон, коли він, мов вихор, нісся в повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Проте чи пливли вони, чи їхали, а чи летіли, — однаково, все, що оточувало їх, мчало повз них назад, і не встигли вони як слід віддихнутися, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже летів їм назустріч.

Перед хлопцями замаячіло місто; час би вже розбуркати Поота… Ох, не легка то була справа! А все ж той подвиг якось пощастило повершити, і тут виявилося, що Пітерове передрікання справдилося: містер Якоб був здоровісінький, — до нього повернулися і бадьорість, і чудовий настрій.

Шкіпер чинив слабкий опір, коли Пітер, сердечно йому дякуючи, намагався вкласти кілька срібних монет в його зашкарублу коричневу долоню.

— Бачте, юначе, — мовив він, відхопивши свою руку, — візникувати — це одно, а стати людям у пригоді — це зовсім інше.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але ваші сини та дочки сподіваються, що ви привезете їм якого-небудь гостинця. То купіть їм солодощів заради дня святого Ніколаса.

Шкіпер усміхнувся:

— Атож, щирісінька правда, юначе! Дітлахів-бо маю цілу копицю, можна б усенького човна завантажити ними. А ви майстер відгадувати.

І в той же час вузлувата рука простяглася вперед, немов проти бажання, а проте — долонею догори. Пітер хапливо всипав у неї монети і відійшов.

За кілька хвилин вітрило спустилося. Скрегнуло гальмо, розсипаючи навколо човна.цілу зливу крижинок.

— Прощавайте, шкіпере! — кричали хлопчаки, забираючи свої ковзани та зіскакуючи з палуби один по одному. — Щира вам дяка!

— Прощавайте! Проща-ва… Стійте! Ей-ей! Стійте! А де ж мій плащ?

Бен допомагав своєму кузенові перелізти через борт.

— Що він кричить, отой шкіпер?.. Ой, розумію… Ти ж не скинув його плаща, — він у тебе на плечах!

— Так воно й є, — відповів Якоб ламаною англійською мовою і, зіскакуючи з човна, спіткнувся на снасть. — Ось чому йому так важко.

— Тобто, тобі важко, хотів ти сказати, Пооте?

— Атож, тобі важко… це вірно, — це зрозумівши, підтвердив Якоб, виборсуючись із широкого плаща. — Ось, передай йому і скажи, що я дуже дякую за це.

— Ну, тепер час подбати про притулок! — крикнув Пітер, коли вони увійшли до міста. — Мерщій, мерщій, хлопці! Вперед!

РОЗДІЛ XXI

Мінгеер Клееф та його меню

Хлопчики скоро знайшли скромну корчму недалечко від Бреедстраат ("Широкої вулиці"); над вхідними дверима красувався кумедно намальований лев. То була вивіска заїзду "Рооде Леу" (тобто "Червоний Лев"), і держав її Гюйгенс Клееф, гладкий голландець з короткими ногами та вельми довгою люлькою в зубах.

На ту пору хлопчики вже страшенно зголодніли. Сніданок у Гаарлемі тільки роздражнив їхній апетит, що збільшився вдесятеро від бігу на ковзанах та швидкого льоту вітрильника по каналі.

— Ну, господарю, давайте нам мерщій, що у вас є! — скрикнув Пітер, удаючи з себе вельми поважну особу.

— Я можу подати вам усе, чого ви забажаєте… геть чисто все… — відповів мінгеер Клееф, насилу схиляючи в поклоні своє гладке тіло.

— Гаразд. Дайте нам сосисок та пудингу.

— Ах, мінгеере, сосиски вже скінчилися. Пудингу теж немає.

— Ну, то принесіть нам сальмагунді[20] та побільше.

— І сальмагунді закінчилося, паничу.

— Тоді яєць, та швидше.

— Зимові яйця — то недобра їжа, — відповів господар, випинаючи губи та підіймаючи брови.

— Виходить, і яєць немає?.. Так… Ну, давайте кав'яру.

Голландець здійняв догори свої пухкі руки:

— Кав'яру! Таж він цінується, як золото! Хіба ж тут хто має кав'яр на продаж?

Пітер коли-не-колі їв кав'яр удома; він знав, що його добувають з осетра та інших великих риб, але не тямив, скільки він коштує.

— Ну, господарю, то що ж, нарешті, у вас є?

— Що в мене є? Геть-чисто все. В мене є: житній хліб, квашена капуста, картопляний салат та оселедці — найситіші в Лейдені.

— Що скажете, хлопці? — запитав капітан. — До смаку? Згода?

— Згода! Згода! — закричали зголоднілі юнаки. — Хай тільки подає мерщій!

Господар вийшов і повернувся, рухаючися наче уві сні; але незабаром обличчя йому ожило і очі широко розплющились, коли він побачив, з якою казковою швидкістю зникають його оселедці. Після оселедців з'явилися, чи точніше, зникли, картопляний салат, житній хліб та кава… потому — утрехтська вода, змішана з помаранчовим соком, і, насамкінець, скибочки черствого імберового пряника. Той останній делікатес не входив до повсякденного меню; але мінгеер Клееф, скорившись неминучій потребі, урочисто витяг його з своїх особистих запасів і тільки тупо кліпнув очима, коли ненажерливі юні мандрівники встали з-за столу, заявляючи, що тепер вони вже наїлись.

"А звісно… Ще б не наїлись!" — вигукнув подумки господар, але на його лестивому обличчі не відбилося нічого.

Тихенько тручи собі руки, він запитав:

— Чи ваші милості зажадають постелі?

— "Чи ваші милості зажадають постелі?" — насмішкувато проказав за ним Карл. — Що ви маєте на думці? Хіба ж помітно, що нас хилить на сон?

— Зовсім ні, паничу; але, коли б вам потрібні були постелі, то я загадав би зігріти їх та провітрити білизну. Ніхто не спить під вогкими простирадлами в "Червоному Леві".

— Ага, розумію… То як же, капітане? Ми повернемося сюди ночувати?

Пітер звик до зручнішого помешкання, але зараз усе тішило його.

— А чому б то й ні? — відповів він. — Тут ми прегарно себе почуватимемо.

— Ваша милость кажуть щирісіньку правду, — мовив господар вельми шанобливо.

— Як приємно, коли тебе величають "ваша милость"! — сміючися сказав Лудвіг до Ламберта; а Пітер відповів:

— Отже, господарю, приготуйте кімнати на дев'яту годину.

— Я маю прехорошу кімнату з трьома ліжками; на них вистачить місця для всіх ваших милостей, — підлесливо промовив мінгеер Клееф.

— От і гаразд!

— Фью! — свиснув Карл, коли вони вийшли на вулицю.

Лудвіг здригнувся:

— Що тобі?

— Нічого… тільки мінгеер Клееф, господар "Червоного Лева", і гадки не має, якого рейваху ми накоїмо сьогодні ввечері у тій прехорошій кімнаті… Ох, та й літатимуть же в нас подушки, — будьте певні!..

— Струнко! — крикнув капітан. — Ось що, хлопці, я мушу відшукати того славнозвісного доктора Букмана, доки звечоріє. Якщо він у Лейдені, його не важко буде знайти, бо він завжди зупиняється в заїзді "Золотий Орел", коли приїздить сюди. Дивуюсь я, чому ви всі не полягали спати відразу ж. Та коли вже ви не спите, то, як на вашу думку, — чи не піти вам з Беном у музей або у Стадгюйс?

— Згода, — сказали Лудвіг та Ламберт; а Якоб волів іти разом з Пітером. Надаремне намагався Бен умовити його залишитися в заїзді та відпочити Якоб заявив, що він ніколи ще не почував себе так добре і що йому дуже хочеться оглянути місто, — це ж бо його перший приїзд до Лейдена.

-— О, це йому не завадить! — сказав Ламберт. — Як цікаво перебули ми нинішній день, і як чудово ми покатались! Якось не віриться навіть, що тільки сьогодні вранці ми з Брука.

Якоб лозіхнув.

Я теж дуже приємно провів час, — сказав він, — а проте мені здається, що ми подорожуємо вже цілісінький тиждень.

Карл засміявся і пробубонів щось про людей, які тільки те й роблять, що "сплять по двадцять разів на день"…

— Ну, ось ми й дійшли до рогу; не забудьте, що всі ми маємо зібратися в "Червоному Леві" на восьму годину, — сказав капітан, повертаючи разом з Якобом у інший бік.

РОЗДІЛ XXII

"Червоний Лев" стає небезпечним

Хлопчики дуже зраділи, заставши в каміні "Червоного Лева" яскравий вогонь, — його завбачливо запалили під ту пору, коли вони мали повернутися.