Срібні ковзани - Сторінка 30

Так, так! — підхопив Якоб. — Саме запах. Я дуже не полюбляю запаху сиру, і через те скривився.

— Ха-ха-ха! — зареготав Бен. — От тобі й маєш! Голландському хлопцеві не до вподоби запах голландського сиру!? Оцьому вже я ніколи не повірю!

— Як собі хочеш, — спокійно відповів Якоб, у доброму гуморі, чимчикуючи поруч Бена. — Почекай, поки й тебе влучить отакеньке кружальце сиру… от тоді сам побачиш.

Саме цієї хвилини до Бена озвався Ламберт:

— Стривай, Бене! Ось і рибний базар. Зараз, узимку, тут нічого особливо цікавого не побачиш. Але ми можемо піти подивитися на лелек, якщо хочеш.

Бен знав, що лелек у Голландії особливо шанують, і що зображення цього птаха красується на гербі її столиці. Юнак звернув увагу, що на дахах сільських будиночків навіть кладуть возові колеса, спокушаючи цим лелек вити на них свої гнізда; він бачив чимало таких величезних гнізд на очеретяних гостроверхих стріхах протягом усієї дороги від Брука до Гааги. Але зараз була зима. Гнізда стояли порожні. Не було вже в тих гніздах ненажерливих пташенят, що роззявляють роти — точніше, дзьоби — коли прилітає до них величезна білокрила птаха з простягненими шиєю й ногами, несучи їм у дзьобі сніданок, що звивається так принадно… Довгодзюбі тепер далеко, — вони шукають корм на Африканських берегах; а коли вони повернуться сюди весною, Бена вже тут не буде, у цій країні дамб.

Через те він усе намагався проштовхатися вперед, коли ван Моунен вів його за собою по рибному базарі, — він-бо прагнув довідатися, чи подібні голландські лелеки до тих меланхолійних, похмурих птахів, що він їх бачив у лондонських зоологічних садах.

То була стара історія! Приручений птах — смутний птах, хоч би хто що казав. Ці лелеки жили в якихось халабудках, прикуті ланцюгами за ноги, немов які злочинці, хоч і вважалося, що їм віддається шана, раз їх утримують громадським коштом. Улітку їм дозволялося походжати по базарі, де рибні рундуки правили їм за безплатні їдальні. Неторкані делікатеси, — приміром, сира риба та покидьки з різниць, — валялися коло їхніх халабудок і зараз, але вільні птахи, що перетворилися на міських мешканців, байдуже стояли на одній нозі і, вигнувши назад свої довгі шиї та схиливши голови набік, задумливо мружили очі. Як радо проміняли б вони своє становище свійських пестунів на метушливе життя будь-якої страшенно заклопотаної лелеки-матері чи то лелеки-батька, що виховують свою невгомонну сім'ю на даху похилої старої будівлі і, весело вилітаючи поширяти в небесній блакиті, кожного разу смертельно лякаються вітряків, що лопотять своїми величезними крилами.

Бен скоро вирішив (і мав рацію), що Гаага з її прекрасними вулицями та громадськими парками, в яких ростуть широкогіллясті в'язи, — чудове місто. Переважна більшість тутешніх городян убиралася так само, як і в Лондоні, чи то в Парижі, і його британські вуха частенько тішила тут музика англійських слів. Місцеві крамниці багато в чому відрізнялися від крамниць на Оксфорд-стріт та Стренді у Лондоні, але їх часто прикрашало друковане оголошення про те, що "тут розмовляють англійською мовою". Інші крамниці оголошували, що мають лондонський портер на продаж, а один ресторан навіть обіцяв почастувати своїх відвідувачів "англійським ростбіфом".

В усіх крамницях над вхідними дверима обов'язково висіла табличка з написом: "Табак те кооп" ("Продається тютюн"). Замість кольорових скляних куль у вікнах або високих банок з п'явками, коло входу до кожної аптеки стояла дерев'яна голова турка з роззявленим ротом або, — якщо аптека була більша й багатша, — стояла дерев'яна фігура китайського мандарина, що позіхав, широко розтуляючи рота.

Деякі з тих чудернацьких голів забавляли Бена надзвичайно; здавалося, що вони допіру проковтнули дозу якихось ліків; але ван Моунен заявив, що він не вбачає в них нічого кумедного. Аптекар має рацію, ставлячи "гапера" (фігуру з роззявленим ротом) коло своїх дверей, так-бо відразу видно, що його крамниця — то ж таки "аптека"!

Іще одна річ дуже зацікавила Бена, а саме — візочки продавців молока. То були маленькі візки, навантажені блискучими мідяними бачками або череп'яними глечиками, і в ті візки були запряжені собаки. Молочар поважно йшов біля свого візка, керуючи собакою, і розливав молоко покупцям. Декотрі з тих продавців, що торгували рибою, мали також візочки з собачим запрягом, і коли собака продавця оселедців зустрічався із молочаревим собакою, то обов'язково гарчав. Часом молочарів собака пізнавав свого приятеля, що також тягнув візка з молоком йому назустріч, — ой, як же тоді деренчали та дзеленькотіли бачки та глечики, особливо, коли вони були порожні! Обидва собаки поривалися вперед і, немов зовсім не. чуючи, як свистіли на них їхні хазяї, кидалися один до одного, щоб зустрітися на півдорозі. Часом вони задовольнялися тільки з того, що допитливо обнюхували один одного; але здебільшого дрібніший собака приязно хапав більшого за вухо або заводився з ним, і вони починали вовтузитись, щоб трохи розім'ятись. Отоді — горенько бачкам! Горенько тоді й собакам!

Діставши прочухана від хазяїв, обидва собаки виявляли по змозі свої почуття, а потім, не поспішаючи, знову бралися до роботи.

Якщо деякі тварини, мов навіжені, витворяли різні штуки, то інші поводилися дуже пристойно. Адже ж у місті малася школа для собак, яку влаштували спеціально, щоб їх виховувати й навчати, і Бен, мабуть, бачив тих собак, що закінчили в ній науку. Раз у раз зустрічав він парний запряг рябків, що гордо тюпали по вулиці, немов справжні коні, слухаючись хазяїна, тільки-но він подасть їм який знак, а хазяїн їхній швидко крокував поруч із ними. Часом, коли увесь товар уже спродано, торговець сам садовився у той візок і дуже вигідно їхав труськом додому, десь за місто; а траплялося й таке, — як не сумно про те казати, — що поруч із візком чвалала терпляча торговцева фроу, несучи кошика з рибою на голові ще й дитину на руках, тим часом, як її пан-господар їхав собі й гадки не маючи, обтяжений тільки коротенькою череп'яною люлькою та пахкаючи димом, що, здіймаючись угору, любовно "уповивав обличчя його дружині.

РОЗДІЛ XXIX

День відпочинку

Нарешті, наші хлопці оглянули в Гаазі все, що було вартого уваги. Вони перебули три щасливі дні й три ночі в родині ван Гендів і, як те не дивно, жодного,разу за увесь цей час не одягали ковзанів. Третій день, останній, вони зосталися вдома, щоб добре відпочити й набратися сили. Гамір та метушня в місті затихли; солодкий звук недільного передзвону навівав лагідні, спокійні думки.

На заклик цих дзвонів наша команда, разом із мефроу ван Генд та її чоловіком, поважно виступала того дня тихими, хоч і людними вулицями й нарешті підійшла до чудової старовинної церкви в південній частині міста.

Всередині церква була дуже простора, але, незважаючи на величезні вікна із різнокольоровими шибками, здавалося, що освітлення в ній ніби якесь тьмяне, хоч стіни її й були вибілені, а червоні й пурпурові блищики сонячного світла палали на колонах та лавах.

Бен побачив там кілька стареньких жінок, які нечутно ступали в проходах, тримаючи в руках високі купки ножних грілок, — вони роздавали їх парафіянам, спритно витягаючи з купки спідню грілку, поки жодної з них не зостанеться. Його дуже здивувало, що мінгеер ван Генд розмістився разом з хлопчиками на зручній бічній лаві, посадовивши свою фроу у центрі церкви, що його було заставлено стільцями, на яких сиділи самі жінки. Але Бен тоді ще не знав, що так ведеться в цілій країні.

Лави для дворянства та для урядових осіб міста мали форму кола, кожна з них кільцем оточувала колону. Майстерно різьблені, ті лави правили за масивну базу для величезних колон, що чітко вимальовувалися на тлі голої білої стіни. Ті колони, дуже високі, з хорошими пропорціями, були вищерблені та понівечені колись давно; а проте їхні м'які обриси з чудовими капітелями, що нагадували пишні квіти й губилися десь високо в глибокім склепінні, не втратили своєї краси.

Трошки згодом Бен спустив свій погляд на мармурову підлогу. Вона була вимощена надгробними каменями. Майже всі великі плити, що з них вона складалася, відзначали місце вічного спочинку померлих. На кожному камені був викарбуваний герб з написом та датою, що розповідали, чиї саме останки спочивають під цим каменем; а де-не-де лежало й по троє рідних, один над одним у тому ж самому склепі.

Бен уявляв перед собою урочистий похоронний похід, уявляв собі, як той похід суне повагом, в'ючися при світлі смолоскипів, по величних бокових вівтарях та несе свою німу ношу до темної зяючої ями, що з неї знято плиту і що немов розкрилася, щоб прийняти померлого в своє лоно. Бен потішав себе думкою, що його сестра Мебел, яка померла за немовлячого віку, лежить на осяяному сонячним промінням кладовищі, де струмок бринить та леліє при денному світлі, а дерева, похитуючись, перешіптуються протягом цілісінької ночі; де квіти ростуть край надгробного каменя, а місяць та зорі обсипають його своїм лагідним сяйвом і ранні пташки ніжно співають над ним у безкраїй блакиті.

Потім Бен відірвав погляд від підлоги й зупинив свої очі на різьбленій дубовій кафедрі, чудовій своєю.формою та майстерним виконанням. Священика Бен не бачив, хоч незадовго до цього він помітив, як той повільно йшов угору по гвинтових сходах. То була людина з м'якими рисами обличчя, з брижами навколо шиї та в короткому плащі по коліна.

Тим часом величезну церкву безгучно заповнювали люди. Темніли лави, що на них сиділи чоловіки, а середина церкви грала барвами свіжих недільних строїв жінок. Раптом по всій церкві перебіг легенький .шелест, усі звернули свої погляди до священика-, що саме з'явився на кафедрі.

Невважаючи на те, що казання промовлялося повільно, Бен зрозумів з цього дуже небагато; але, коли всі гуртом заспівали гімна, він від щирого серця приєднався до співу.

Один раз, під час перерви у відправі, Бен здригнувся, побачивши невеличку торбинку, яка несподівано заколивалася перед ним. До неї збоку був прикріплений дзенькітливий дзвоник, а сама торбинка висіла на довгій палиці, що її ніс церковний служка. Не покладаючи надії на мовчазну відозву карнавок, прибитих до колон біля входу, церковний причет удавався до цього більш прямолінійного способу збудити щедрість у парафіян.

На щастя, Бен мав при собі кілька стайверів; коли б не це, — музична торбинка дзеленькала б перед ним надаремно.

РОЗДІЛ XXX

Додому

У понеділок, рано-ранесенько, наші хлопчики попрощалися зі своїми гостинними господарями та й вирушили у поворотну путь додому.

Пітер на кілька хвилин зупинився коло дверей, де стояв лев на варті, — адже ж Пітер мав багато про що поговорити з своєю сестрою на прощання.

Коли Бен побачив, як вони прощаються, йому мимоволі спало на думку, що поцілунки, так само як і годинники, надзвичайно схожі поміж собою в цілому світі.