Срібні ковзани - Сторінка 41

Очі в нього сповнилися сліз.

Опам'ятавшись, матуся Брінкер кинулася ту ж мить йому до ніг і стиснула його руки в своїх.

— Ой, що ж я наробила!.. Довела мого бідного чоловіка до сліз!.. А ще й чотирьох днів не минуло, як він до мене повернувся! Глянь на мене, Раффе! Пробач мені, Раффе, любий мій, — мені дуже боляче, що я так тяжко тебе образила!.. Але ж то прикро, Раффе, так-таки нічого й не довідатися про цього годинника… Я ж бо прождала цілі десять років!.. Але тепер я вже й слова не скажу про нього й більше не розпитуватиму тебе, Раффе. Знаєш що, — сховай його так, щоб і не бачити, раз він спричинився до нашої першої сварки після того, як господь тільки-но повернув тебе мені.

— Я був дурний, що розхлипався, Мейтьє, — сказав Рафф, цілуючи її, — а ти маєш право знати всю правду. Мені тільки здавалося, що говорити про це не слід, не слід розголошувати таємниці померлої людини.

— А та людина… отой юнак… що про нього ти казав, — хіба ж він помер? Чому ти так гадаєш? — спитала Мейтьє, взявши в руку годинника й сідаючи на кінчик довгого ослінчика. що стояв під ногами її чоловіка.

— Тяжко сказати, — відповів Рафф.

— Він був дуже слабий, Раффе?

— Ні, не слабий, скільки я знаю; але він був схвильований, фроу, страшенно схвильований.

— Чи не вчинив він часом чого злого? — запитала вона, стишуючи голос.

Рафф кивнув.

— Убивство?! — прошепотіла жінка, не зважуючися звести очі.

— Скидається на те, якщо йняти віри його словам!

— Ох!.. Раффе, ти мене лякаєш… Розкажи мені докладніше… ти говориш так чудно… й так тремтиш. Я мушу знати все.

— Якщо я тремчу, фроу, то, мабуть, мене морозить. Хвалити бога, на моїй душі немає гріха!

— Випий трошки вина, Раффе. Отак, тепер тобі покращає… То ти кажеш, що він учинив якийсь злочин?

— Атож, Мейтьє, здається, вбивство; так він сказав мені сам. Але я зроду йому не повірю. То був милий юнак, з ясним лицем і з таким же чесним поглядом, як у нашого хлопчика; та тільки не такий сміливий та відвертий, як Ганс.

— Так, розумію, — прошепотіла матуся, боячися перебити чоловікові мову.

— Він з'явився передо мною зовсім випадково, — провадив далі Рафф. — До того дня я й разу з ним не зустрічався; такого блідого, переляканого обличчя, як у нього, я зроду не бачив. Він ухопив мене за руку та й каже: "Мені здається — ви чесна людина…"

— Еге ж, і на тому він не помилився! — перебила йому палко дружина.

Рафф глянув на неї розгублено:

— Про що це я говорив, фроу?

— Юнак узяв тебе за руку, Раффе, —сказала вона, тривожно дивлячись на нього.

— Еге ж, саме так… Ніяк слів не приберу… не пригадаю… Все те ввижається мені, як у півсні, знаєш…

— Чи ти ба!.. Нема нічого дивного, бідолахо, — мовила, зітхнувши, Мейтьє, ніжно гладячи його руку. — Якби не мав ти такої мудрої голови, що її й на дванадцятеро стало б, зроду-віку до тебе не повернувся б розум… Отож, ухопив тебе той юнак за руку й сказав, що ти, здається, — чесна людина (добре сказав хлопець!). Ну а потому? Коли ж це було? Опівдні?

— Ні, удосвіта… Задовго перед ранішніми дзвонами.

— Виходить, це було того самого дня, як ти впав із дамби, — сказала Мейтьє. — Я пам'ятаю, — ти пішов на роботу приблизно над північ… Ти спинився на тому, що він ухопив тебе за руку, Раффе.

— Так, — провадив далі її чоловік. — Я ще й зараз бачу його обличчя… таке бліде й таке розгублене обличчя… "Підвезіть мене трошки вниз по річці", — каже він до мене. Я, — пам'ятаєш, — працював тоді досить далеко, коло Амстердама. Я сказав йому, що я не перевізник. "Йдеться про життя і смерть, — каже він. — Підвезіть мене лише кілька миль… Бачите он того човника, — він не під замком; я міг би взяти його й поїхати сам, але треба ж його повернути… Може, його власник бідна людина, а я не хотів би його грабувати!" (Можливо, він висловився й не зовсім так, фроу, — адже ж усе те спада мені на пам'ять, мов крізь сон…) Отож я й повіз його; пропливли ми з ним отак миль із шість, а мо й вісім, і він попросив мене причалити й сказав, що далі побіжить берегом; а я хапався пригнати човна назад. Перед тим як вискочити на берег, він каже до мене, мало не схлипуючи: "Я можу звіритися на вас… я вчинив… богом свідчуся, що ненавмисне… але людина вмерла… Я мушу тікати з Голландії".

— А як же те сталося, — чи казав він тобі, Раффе? Може, він стрельнув у товариша абощо, як у них там ведеться у Геттінгенськім університеті?

— Не пригадаю… Може, він і розповів мені… не знаю… все те, як уві сні… Я сказав, що не випадає мені, чесному голландцеві, порушувати закони моєї вітчизни, допомагаючи йому таким способом; а він усе своє правив: "Богом свідчуся, що я невинний!" — і дивився на мене тієї зоряної ночі такими чесними, ясними очима — чисто як наш маленький Ганс… А я наліг з усієї сили на весла та й погнав човна хутенько проти води.

— Мабуть, то був човен Яна Камгюйсена, — сухо зауважила матуся Брінкер. — Хто ж інший кинув би свого човна напризволяще та ще й з веслами.

— Атож… то був і справді Яновий човен. Сподіваюсь, він прийде побачитися зі мною в неділю, якщо вже прочув, що я видужую; та й молодий Гоогсвлейт також… Про що пак я говорив?

(Щастя, що матуся Брінкер змовчала: розповідати про Яна після тяжкого розчарування, що вони його зазнали цієї ночі, значило завдати таких прикростей та зродити такі підозри, яких Рафф не зміг би знести).

— Про що ти говорив? Та про те, що юнак виплигнув з човна на берег, а ти поїхав. Він ще не встиг віддати тобі годинника. Гай-гай, — мені здається, що він придбав його нечесним шляхом!

— Які дурниці, фроу! — скрикнув Рафф ображеним тоном. — Він був дуже гарно вбраний, і годинник, звичайно, належав йому, — це ж зовсім ясно.

— То навіщо ж він віддав його тобі? — спитала матуся Брінкер, стурбовано дивлячись на вогонь, куди вже давно слід було підкинути торфу.

— Я ж тобі про це вже розповідав, — відповів Рафф, здивовано глянувши на неї.

— Мені хотілося б послухати ще раз, — сказала матуся Брінкер обережно, щоб, не дати йому відхилитися від цікавої теми.

— Гаразд. Отже, перед тим, як виплигнути з човна, він віддає мені годинника та й каже: "Я змушений тікати з Голландії, хоч ніколи й не думав, що доведеться… Я звіряюся на вас, бо певен, що ви людина чесна. Передайте цього годинника моєму батькові… не сьогодні, а за тиждень, і скажіть йому, що цього годинника посилає його нещасний син; і ще скажіть, — якщо він коли схоче, щоб я повернувся до нього, я подолаю всі перешкоди й повернусь. Скажіть йому, щоб він послав листа до… до…" Ой лишенько моє, — все інше вилетіло мені з голови… Я не можу пригадати, куди саме треба було послати листа. Сердешний хлопець! Бідолашний! — тужно промовив Рафф, беручи годинника, що лежав на жінчиних колінах. — Виходить, цей годинник ще й досі не потрапив до його батька…

— Я віднесу годинника, Раффе, не турбуйся… тільки-но повернеться Гретель. Тепер вона вже скоро прийде. Як, кажеш, звали його батька? Де ти мав його розшукати?

— Нема ради!.. — дуже повільно й тихо проказав Рафф. — Усе якось зникло з моєї пам'яті. А проте я ясно, як і тоді, бачу перед собою юнакове обличчя; бачу його великі очі… і я пам'ятаю, як він відкрив годинника, вийняв щось із нього й поцілував… а більш нічого я не пам'ятаю… Решта ж… немов те все полинуло за вітром; мені навіть здається, ніби я чую шум розлютованих хвиль, коли намагаюся пригадати, що було далі…

— Еге ж. Так буває, Раффе; я й сама таке відчувала після гарячки. Ти стомився… Тепер я допоможу тобі лягти, — тобі вже час до ліжка. І де та дитина моя заподілася, цікава я знати?

Матуся Брінкер відчинила двері й гукнула:

— Гретель! Гретель!

— Оступися трохи набік, фроу, — слабким голосом промовив Рафф, нахиляючись уперед і намагаючись помилуватися зимовим краєвидом. — Як би мені хотілося вийти хоч на хвилинку за двері та постояти на свіжому повітрі!

— Ні, ні! — відказала йому фроу, сміючися. — Ось я скажу меестерові, як ти набридаєш, та скиглиш, та в'язнеш, щоб тебе пустили на повітря! А проте, якщо він дозволить, я завтра ж закутаю тебе як слід, і ми проходимося трохи… Ой лишенько, а за двері я й забула! Ти ж так зовсім замерзнеш, — треба їх зачинити!.. О, нарешті я бачу Гретель!.. Он вона, мчить по каналі, як шалена… а фартух у неї повнісінький!.. Чоловіче, що ти робиш? — раптом мало не скрикнула вона, щільно пристукнувши двері. — Ти сам ідеш до ліжка, без моєї допомоги… та я ж і не доторкнулася до тебе!.. Ти ж можеш так упасти, любий!

Матуся не часто казала — "любий". І де показувало, як дуже вона злякалася та як зраділа, коли кинулася підтримати свого чоловіка. За кілька хвилин він уже лежав під новою ковдрою і, поки дружина з усіх боків підтикала її під нього, щоб йому було зручно й тепло, заявив їй, що це він востаннє лежить удень у ліжку.

— Еге ж, я й сама на це сподіваюсь, — сміючися, сказала матуся Брінкер. — Он який ти молодець, — аж любо глянути!.. Ач як походжаєш по кімнаті!

Коли Рафф заплющив очі, матуся заходилася коло каміна, — вона похопилася роздмухати вогонь, чи, точніше, пригасити його, голландський-бо торф скидається на самих голландців: він повільно розжеврюється, а вже, коли розгориться, то палає дуже яскраво. Потому вона відсунула вбік свою забуту прядку, видобула з якоїсь непримітної кишені своє плетиво й сіла біля ліжка.

— Коли б ти міг пригадати ім'я того батька, Раффе, — почала вона обережно, — я віднесла б йому годинника, поки ти спатимеш; Гретель зараз прийде додому.

Рафф силкувався пригадати, але надаремно.

— Чи не Боомпгоффен часом? — підказала матуся. — Я чула, що в тій сім'ї двоє синів ступили на слизьке… Герард та Ламберт.

— Можливо, — сказав Рафф. — Подивись-но, чи немає на годинникові яких літер? Вони могли б напровадити нас на вірний шлях.

— Який же ти кмітливий, чоловіче! — скрикнула радісно матуся, підіймаючи годинника ближче до очей. — Та ти тепер розумніший, як колись! Диви-но. Ось літери! "Л. Я. Б.". Це напевне Ламберт Боомпгоффен… Не розумію тільки, до чого тут літера "Я". А втім, вони були вельможні люди, — бундючні, мов індики. Такі люди дуже часто дають своїм дітям подвійні ймення, хоч за святим письмом так робити не годиться.

— Я не цілком певний, що це саме так, фроу. Здається мені, що в біблії трапляються часом такі довгі, складні ймення, що їх до ладу й не вимовиш.