Стара панна - Сторінка 17

Позасвічувано канделябри; потім цвіт товариства панни Кормон, що розсівся в кріслах при каміні й довкола столу, збільшувався з кожним прибулим подружжям, яке знай запитувало панну Кормон:

— Отже, взавтра ви від'їжджаєте в Пребоде?

Господиня дому, здавалося, була чимось занепокоєна.

Пані Грансон перша помітила, що стара дівка в якомусь незвичайному стані; мадмуазель Кормон над чимось сушила собі голову.

— Про що ви думаєте, кузино? — нарешті спитала вона, входячи до будуару, де сиділа панна Кормон.

— Ніяк не можу забути оту нещасну дівчину,— відказала панна Кормон.— І я не я буду як голова Допомогового товариства матерям, коли для неї не доможуся десяти екю!

— Десяти екю! — вигукнула пані Грансон.— Таж ви нікому не давали стільки.

— Але, ласкава моя, це ж так природно мати дітей!

Ці протиморальні слова, що походили з глибини серця, приголомшили скарбівничу Товариства. Дю Бук'є, видно, піднявся в очах панни Кормон.

— Далебі, дю Бук'є не те що бузувір, але й справжній негідник,— сказала пані Грансон.— Накоїв лиха, відповідай! Його, а не наш клопіт допомагати отому дівчиську, яке, незважаючи ні на що, здається мені великою паскудою,— адже в Алансоні можна було знайти щось вартніше за цього циніка дю Бук'є! Потрібно бути геть розбещеною, щоб полакомитися на нього.

— Цинік? Це ваш син, дорога моя, навчив вас цих незрозумілих латинських слівець. Звісно, я не збираюся виправдувати пана дю Бук'є, але поясніть мені, в чому його вина, коли жінка віддала перевагу тому, а не іншому чоловікові?

— Дорога кузино, уявіть-но, вийшли б ви за мого сина Атаназа, що було б цілком природно, бо він молодий, гарний, нівроку, подає надії, він прославить Алансон; але всі вважали б, що ви обрали собі такого молодого чоловіка, щоб зазнати повноти щастя; лихомовці патякали б, що ви заготовили собі щастя у великій кількості, аби не знати нестачі в ньому; знайшлися б заздрісні жіночки, які закидали б вам певне збочення. Ну й хай собі! Вас вірно, щиро кохали б! Коли Атаназ видався вам таким собі йолопом, то тільки через те, любонько, що в нього повна комора ума; крайнощі збігаються. То чиста правда — живе він, як п'ятнадцятирічна дівчинка; він не гартувався в паризькому багні! А тепер звольте, як, бувало, казав мій бідолашний чоловік, порівняти його з іншими. З вами все виглядало б так само, як у дю Бук'є та Сюзанни; але те, що торкалося б вас,— було б наклепом, а те, в чому звинувачувано дю Бук'є,— чистісінька правда. Ви зрозуміли?

— Не більше, якби ви оце говорили мені латиною,— відповіла мадмуазель Кормон, широко відкривши очі й напружуючи всі сили свого розуму.

— Гаразд, кузино, якщо вже доводиться розставляти всі крапки над і, то я вам скажу, що Сюзанна не може кохати дю Бук'є. А коли в серці порожнеча, то говорити про такі справи...

— Але, кузино, чим же кохати, як не серцем?

Тут пані Грансон сказала сама собі те, що думав шевальє де Валуа: "Бідолашна кузина неприпустимо дурна".

— Дорогеньке дитя,— вела вона далі вголос,— мені здається, для того, щоб родити дітей, духовної любові не досить.

— Як же, дорога моя, адже Пресвята Діва...

— Але, любонько, дю Бук'є не Святий Дух!

— Правда,— сказала на те стара дівка,— він чоловік! А чоловіки його типу занадто обачні, щоб їх могли друзі схилити до одруження.

— Ви, кузино, можете домогтися свого...

— Ну! Яким чином? — похопилася стара дівка з християнським милосердям до ближнього.

— Не приймайте його в себе, доки він не одружиться; за таких обставин ради пристойності й доброзвичайності ви зобов'язані подати приклад суворого осуду.

— Повернувшись із Пребоде, я про це ще з вами поміркую, дорога моя пані Грансон. Треба порадитись із дядечком та абатом Кутюр'є,— відказала мадмуазель Кормон, виходячи до вітальні, де на цей час пожвавлення сягало найвищого ступеня.

Яскраве світло, ошатно вбрані жінки, врочистий тон, значливий вигляд цього зборища, вся його аристократична пишнота сповнювали панну Кормон гордощами не менше, ніж її гостей. Багато хто вважав, що навіть і в добірному паризькому товаристві не побачиш нічого кращого. Тим часом дю Бук'є, який грав у віст із паном де Валуа та двома літніми дамами, панею дю Кудре та панею де Ронсере, був об'єктом прихованої цікавості. Кілька молодих жіночок, вдаючи, ніби захоплені грою, позирали на нього, хоч і крадькома, але так дивно, аж старий парубок кінець кінцем подумав, чи не допустився він якогось недогляду в своїм туалеті.

"Чи не вибилось з-під парика пасмо волосся?" — подумав він, проймаючись однією з тих страшних тривог, від яких потерпають старі парубки.

Дю Бук'є скористався зі свого програшу, що завершував сьомий робер, щоб вийти з-за столу.

— Яку б я карту не взяв — невдача,— сказав він.— Рішуче не щастить мені в картах.

— Зате щастить у дечому іншому,— озвався до нього шевальє, кинувши лукавий погляд.

Ця репліка, звичайно, облетіла всю вітальню, де кожен голосно захоплювався тонкою дотепністю шевальє, тутешнього Талейрана.

— Ну й пан де Валуа! Дотепнішого в світі не знайти,— озвалася небога кюре церкви Святого Леонарда.

Дю Бук'є пішов оглянути себе в довгастому люстерку над "Дезертиром", але так ніякої вади в своїм туалеті і не виявив. Після нескінченного повторювання тієї самої теми, міняючи її на всі лади, близько десятої години гості почали виходити з довгого, немов дебаркадер, передпокою; мадмуазель Кормон декого зі своїх улюбленців проводжала, цілуючись з ними на ґанку. Розходилися групками, одні бретонською дорогою, інші в бік кварталу, що виходив на берег Сарти. Заведеним звичаєм тоді починалися розмови, які ось уже двадцять років лунали цієї години на цій вулиці. То були одні й ті самі слова: "Мадмуазель Кормон була сьогодні чудова.— Мадмуазель Кормон? Вона мені видалася дивною.— Як захирів цей сердешний абат! — Ви помітили, він весь час дрімає? Він уже не годен второпати, де його карти, геть усе забуває. Скоро, о лишенько, ми його втратимо.— Погідна година, на завтра заповідається хороший день,— Стоять чудові дні для перецвітних яблунь,— Ви нас обіграли, як завше, коли з вами в парі грає пан де Валуа.— А скільки він виграв? — За нинішній вечір три-чотири франки. Він ніколи не програє.— Звісно. А тепер зважте, рік має триста шістдесят п'ять днів. За цей час набіжить такий гріш, що він може купити ферму.— Ах, скільки ходів за вечір нам довелося відбити! — Щастить вам, панове: от ви й удома, а нам іще половину міста тупати.— Так вам і треба,— могли б уже придбати бідку і не ходити пішки.— О пане-добродію, одне колесо йде на придане дочці, а друге — на утримання сина в Парижі.— Ви таки рихтуєте його на урядовця? — А куди тепер можна, по-вашому, приткнути молодого хлопця?.. Та, зрештою, всяка служба королю — гідна шани".

Бувало, точилися дорогою розмови про сидр, про льон і все тими ж утертими словами і в ту ж саму пору року. Жив би на цій вулиці який-небудь спостерігач людських сердець, він по цих розмовах безпомильно визначав би місяць.

Але того вечора тільки й сипалися грайливі жарти, бо дю Бук'є, самітно йдучи попереду, мугикав собі, навіть не підозрюючи, наскільки то було доречно, знамениту арію: "Чи чуєш, голубонько, дитяче белькотання?.." Дехто вважав, що дю Бук'є людина путяща, але його обмовлено. Відтоді, як новою королівською постановою пана дю Ронсере було затверджено на посаді голови суду, він дедалі більше прихилявся до дю Бук'є. На думку інших, постачальник — людина небезпечна, аморальна, здатна на все. В провінції, як і в Парижі, людина на видноті скидається на статую з чудової алегоричної казки Аддісона62: два лицарі, заховавшись із різних боків на розпутті, де височить ця статуя, зчепилися через неї, бо один казав, що вона біла, другий запевняв, що чорна; коли ж обидва, вже повалені на землю, побачили, що вона з правого боку біла, а з лівого чорна, над'їхав їм на допомогу третій і сказав, що статуя червона.

Повертаючись додому, шевальє де Валуа міркував: "Настав час пустити поголос, що я женюся на мадмуазель Кормон. Новина вийде з салону д'Егріньйонів, проникне прямісінько на вулицю Сеез до єпископа, повернеться через головного вікарія церкви Святого Леонарда, і той неодмінно перекаже все абатові Кутюр'є; таким чином моє ядро проб'є мур непорушної фортеці мадмуазель Кормон. Старий маркіз д'Егрїньйон запросить абата де Спонда на обід, щоб припинити плітки, що зашкодили б мадмуазель Кормон, якби я став проти такої оборудки, та, зрештою, й мені, коли б вона відхилила мою кандидатуру. Абат, як і слід сподіватися, геть заплутається; тоді мадмуазель Кормон не встоїть перед візитом мадмуазель д'Егріньйон, яка переконає її у величі й слушності такої спілки. Абатова спадщина перевершує сто тисяч екю, заощадження панни повинні сягати двохсот тисяч ліврів з гаком, у неї власний дім, Пребоде та ще ренти п'ятнадцять тисяч ліврів. Одне слівце моєму другові графу де Фонтенові, і я — мер Алансона, депутат; а там, посівши місце на лаві правих, ми доскочимо й перства, вигукуючи: "Досить дебатів!" або: "До порядку!"

Пані Грансон, повернувшись додому, відразу ж узялася за сина, що не хотів зрозуміти, який, власне, зв'язок між його політичними поглядами й любов'ю. То була перша сутичка, яка порушила мирне життя цієї вбогої сім'ї.

Вранці, о дев'ятій годині, панна Кормон, усівшись разом із Жозеттою в свою бідку і бовваніючи, немов піраміда, над океаном свого багажу, бралась догори вулицею Сен-Блез у напрямі Пребоде, де з нею мала статися подія, що прискорила її одруження, якого не сподівалися ні пані Грансон, ні Бук'є, ні пан Валуа, ні сама мадмуазель Кормон. Випадок вигадливіший за будь-якого письменника.

Другого дня по приїзді в Пребоде, о восьмій годині ранку, за сніданком, коли панна Кормон спокійнісінько вислуховувала звіти сторожа й садівника, до їдальні вдерся геть ошелешений Жаклен.

— Мадмуазель,— почав він,— пан абат прислав вам листа, вирядивши навмисне кур'єра, сина тітки Громор. Хлопчисько вийшов із Алансона вдосвіта і, маєте, він уже тутечки. Молодець гнався, немов Пенелопа! Може б, варто його почастувати шкляночкою вина?

— Що б це могло скоїтися, Жозетто? Ану ж там дядечко...

— Він би тоді не зміг писати,— відповіла покоївка, вгадавши острах своєї господині.

— Швидше! Швидше! — вигукнула панна Кормон, бігцем прочитавши перші рядки,— Хай Жаклен мерщій запрягає Пенелопу.