Стара панна - Сторінка 24

З почуття помсти дворянин розводився про чисте, щире, прекрасне Атаназове кохання до панни Кормон. Пані Грансон, яку під'юдив шевальє, згадала найдрібніші обставини і потвердила розповідь шевальє. Історія ставала дуже зворушливою, деякі жінки плакали. Горе пані Грансон було зачаєне, німе, не кожному зрозуміле. Материнська скорбота по дітях буває двояка. Інколи люди розуміють глибину цієї печалі. Втрата сина, шанованого, любого, молодого й вродливого, що був на шляху до успіху та багатства, чи вже прославленого, збуджує загальне співчуття; світ поділяє це горе і, надаючи йому більшої сили, полегшує його. Але є інша скорбота, скорбота матері, яка сама-одна знає, що важив для неї син, яка сама-одна помітила скарби цього, немилосердно рано стятого життя; в такому горі приховують свій креп, проти якого бліднуть кольори всіх інших жалобних знаків. Горя цього не змалювати; на щастя, мало жінок знає, яку струну серця воно обриває назавжди. Ще до того, як пані дю Бук'є повернулася до міста, дружина голови дю Ронсере, одна з палких прихильниць Рози, поспішила кинути цього трупа на троянди її втіх і повідомила приятельку, якого кохання вона зреклась; головиха нишком улила не одну краплю полинової горілки в мед першого місяця її пошлюбного життя. Повертаючись до Алансона, мадам дю Бук'є випадково здибалася на розі вулиці дю Валь-Нобль із панею Грансон. Погляд мрущої з горя матері вразив стару дівку в саме серце. В тому погляді було тисячократне повторення прокляття — тисяча іскор в промені. Той погляд вжахнув пані дю Бук'є, він віщував їй, він накликав на неї нещастя. Того самого вечора, коли сталася катастрофа, пані Грансон, одна з тих, хто був найворожіше настроєний проти міського кюре, хто завжди тягнув руку за вікарія церкви Святого Леонарда, здригнулася на саму думку про непохитність католицького вчення, яке проповідувала його партія. По тому як вона власноручно одягла сина в саван, згадуючи Богоматір, пані Грансон, страждаючи душею від страшної скорботи, подалась до свого панотця. Вона застала скромного священика за роботою: він розкладав ручки лляного прядива, що їх давав прясти всім тим бідним жінкам і дівчатам, котрі не могли знайти в місті роботи; це було розумне доброчинство, яке врятувало од злиднів не одну родину, нездатну до жебрацтва. Кюре залишив своє прядиво й поспішив провести пані Грансон у вітальню. Зажурена мати побачила приготовлену для нього скромну вечерю, що нагадувала її власний стіл.

— Пане абате,— почала вона,— я прийшла вас благати...— вона залилася слізьми, не маючи сили закінчити фразу.

— Знаю, що вас привело,— мовила свята людина.— Покладаючись на вас, пані, і на вашу родичку пані дю Бук'є, гадаю, вам пощастить уласкавити сеезького єпископа. Так, я помолюся за вашу нещасну дитину; так, я відслужу по ній парастас; але постараємось уникнути розголосу, не дамо приводу лихим людям напхатися в церкву зі всього міста... я сам-один, без причету, вночі.

— Авжеж, авжеж, як уже самі зволите, аби лише він покоївся у святій землиці,— сказала бідолашна мати, беручи й цілуючи священикові руку.

Отож близько півночі чотири хлопці, найщиріші Атаназові товариші, крадькома перенесли домовину до парафіяльної церкви. Там уже зібралося кілька подруг пані Грансон — гурток зодягнених у чорне жінок, із опущеними вуалями, та ще сім-вісім юнаків, котрим звіряв свої думи цей занапащений талант. Чотири свічники освітлювали домовину, покриту чорним крепом. Панотець, якому прислужував скромний хлопчина з криласу, проказав молитву за упокій душі. По тому самогубця однесли в самий закут цвинтаря, де хрест із почорнілого дерева, без напису, позначував матері його могилу. Атаназ жив і помер у темряві. Ніхто жодним словом не звинуватив священика, єпископ мовчав. Материнське благочестя спокутувало синову безбожність.

Минуло кілька місяців, і якось увечері сердешна, знавісніла від горя жінка, пойнята, як і всякі знедолені, незбагненним жаданням припасти палкими устами до своєї гіркої чаші, надумала подивитися на місце синового самогубства. Може, то інстинкт підказав їй, що під тополею вона розгадає його передсмертні думи; а може; їй захотілося побачити те, на що востаннє дивився син. Для одних матерів таке місце — плаха, для інших — святиня. Терплячі анатоми людської природи ніколи не перестануть повторювати істин, що об них повинні розбиватися всі теорії, закони й філософські системи. Скажемо ще раз про те, що намагання міряти людські почуття єдиною мірою — безглуздя; у кожної людини почуття поєднуються з елементами, властивими лише їй, і прибирають її подобу.

Пані Грансон ще здаля помітила жінку, яка, підійшовши до фатального місця, вигукнула: "Так ось де це сталося..." Лише одна істота оплакувала Атаназа так, як оплакувала його матір. Цією істотою була Сюзанна. Приїхавши вранці до "Готелю Мавра", вона дізналася про нещастя. Якби бідолашний Атаназ був живий, вона, мабуть, зробила б те, про що мріють шляхетні, але вбогі, і що ніколи й на думку не спадає багачам, вона послала б йому кілька тисяч франків, написавши: "Гроші, що їх позичив ваш батько другові, боржник вертає вам". Цю янгольську хитрість Сюзанна надумала під час подорожування.

Куртизанка помітила пані Грансон і поквапно пішла, промовивши: "Я його кохала!"

Сюзанна, згідно зі своєю вдачею, не поїхала з Алансона, доки не обернула на водяні лілеї флердоранж, що прикрашав молоду; вона перша оголосила, що мадам дю Бук'є назавжди останеться панною Кормон. Єдиним слівцем вона відомстила і за Атаназа, і за дорогого їй шевальє де Валуа.

Алансон став свідком іще одного самогубства, але повільного, що збуджувало зовсім інший жаль, бо Атаназа швидко забула громадськість, яка намагається та й мусить скоріше забувати своїх небіжчиків. Горопашний шевальє де Валуа вмирав живцем, він убивав себе, тільки-но прокидаючись, щоденно чотирнадцять років поспіль. Через три місяці після одруження дю Бук'є алансонське товариство не без подиву помітило, що сорочка шевальє пожовкла, а волосся зачесане абияк. Закошлатілий шевальє де Валуа перестав існувати! Кілька зубів, білих як слонова кістка, дезертирували з бойового поста, і ні один спостерігач людського серця не міг би сказати, не міг би встановити, до якого корпусу вони належали, чи були вони з туземного легіону, рослинного чи тваринного похождення, чи відібрав їх у шевальє час, чи він сам забув їх у шухлядці туалетного стола. Краватка, збайдужівши до елегантності, скрутилась, як мотузка. Серги забруднилися й поблякли. Зморшки на обличчі поглибшали, потемніли, а шкіра стала подібна до пергаменту. Занедбані нігті частенько були обведені чорною смужкою. На жилеті залишалися плями тютюнової потерті, що нагадували осіннє листя. Вата в вухах поновлювалася вряди-годи. На чоло осів смуток і жовтою пеленою опускався в западини зморшок. Одне слово, прегарна споруда, так пильно підтримувана, дала тріщину і показала могутню силу духу над плоттю; адже наш білявий шевальє, наш герой-залицяльник загинув, тілько-но розбилась його надія. Досі ніс шевальє виставляв себе в найвигіднішому світлі; ніколи не ронив ні чорних крупинок, ні бурштинових крапель; але тепер цей ніс, забруднений тютюновими окрушинами, що виглядали з ніздрів, знеславлений слиззю, яка стікала жолобком над верхньою губою,— цей ніс, що вже не дбав про свій приємний вигляд, показав, яких неймовірних зусиль доводилося докладати панові шевальє, щоб тримати його в належному стані, цей ніс показував ту велику турботу, яку раніше старий парубок приділяв піклуванню про власну персону і яка своєю наполегливістю свідчила про всю велич і непохитність шлюбних зазіхань шевальє на панну Кормон. Пан де Валуа був геть розчавлений каламбуром де Кудре, який, зрештою, завдяки шевальє позбувся служби. То була перша відомста, до якої вдався добродушний шевальє. Одначе, каламбур був убивчий і на сто кроків залишив позаду всі можливі каламбури чиновника опікунської ради: пан Кудре, споглядаючи ту носову революцію, назвав шевальє Нерестаном*.

* Це прізвисько утворене з двох французьких слів: іменника néz, що означає ніс, та дієслова rester — залишатися. Отже, Нерестан — той, що зостався з носом, тобто, дістав одкоша.

Кінець кінцем анекдоти шевальє пішли за прикладом його ж зубів; далі порідшали й дотепні слівця; зате апетит не підупав: серед усіх потрощених надій уцілів лише єдиний шлунок; якщо шевальє готував свої понюхи тютюну досить мляво, то їв він із колишньою ненатлістю. Вам стане ясно, до якого убозтва думки призвела його ця катастрофа, коли взнаєте, що тепер пан де Валуа навіть рідше, ніж колись, пускався в розмови з княгинею Горіцею. Коли шевальє якось прийшов до мадмуазель Арманди, одна з його литок опинилась попереду великої гомілкової кістки. Делебі, таке банкрутство елегантності було страхітливе й ошелешило весь Алансон. Молодявий бадьорий чоловік перетворився на діда. Добродій, сповнений снаги, через душевний занепад сил, переступивши з п'ятдесяти років одразу в дев'яносто, налякав товариство. До того ж він виявив свою таємницю: всі здогадалися, що він чигав на мадмуазель Кормон; терпеливий мисливець, шевальє цілився впродовж десяти років і... проґавив свою здобич. Нарешті немічна Республіка взяла гору над мужньою Аристократією, і то в самий розпал Реставрації! Форма перемогла зміст, дух подолала матерія, дипломатію — бунт. Останнє лихо! Якась покривджена гризетка викрила ранкові втіхи шевальє, і про нього пішла неслава, як про людину розпутну. Ліберали поклали йому на карб всіх байстрят, що їх досі привинювали дю Бук'є, і Сен-Жерменське передмістя Алансона з великою гордістю зустріло цю новину; посміхаючись, воно говорило: "Молодчага шевальє, а що йому залишалося робити?" Воно пожаліло шевальє, прийняло його в своє лоно, воскресило його усмішки, а над головою дю Бук'є нависла грізна зненависть. Одинадцять осіб покинули салон Кормон і перекинулися в табір д'Егріньйонів.

Через цей шлюб в Алансоні найперше окреслилися дві партії. Дім д'Егріньйонів репрезентував тут вищу аристократію, бо, повернувшись на батьківщину, до нього пристали Труавілі. Дім Кормонів, спритними заходами дю Бук'є, став виразником тих згубних поглядів, які, не будучи ні справді ліберальними, ані рішуче роялістськими, породили виступ двохсот двадцяти одного депутата саме того дня, коли визначилася боротьба між найсвященнішою і найбільшою, єдино достеменною королівською владою та найоблуднішою, найдеспотичнішою, так званою парламентською, що її здійснюють виборчі зібрання.