Старосвітський хлопчина - Сторінка 15

Вона це знала. Вона чула про це від іншого? Від кого?

О Боже, Боже! На цих похмурих сходах я раптом побачив усе, і був приголомшений своїм відкриттям. Вона сказала мені неправду. Сімон Дюбер, не помічений мною, певне, бачив мене у книгарні і сказав Марі: "Я знаю його, вашого бідного студента, знаю я вашого ангела". Вони діяли заодно. Але зрештою вона не мала ніяких підстав гадати, що я вражений хворобою, властивою багатьом хлопцям, котрі вважають, ніби ні одна жінка не може їх покохати задля них самих. Чи не звірявся я Сімонові з чимось отаким? Ні... Так! Згадав! Розповідаючи йому про бордоський ярмарок, про ті анатомічні воскові муляжі, я був надто щирим. "Він усе передав їй. І вона одразу заговорила про свою власну огиду. Вона грала напевне!" Я повторював: "Ти не маєш ніяких доказів! Ти жертва арабського казкаря, котрий живе в тобі і без упину вигадує всякі історії, щоб заткнути щілини між прочитаними тобою книжками, щоб у мурі, який відгородив тебе од світу, не було жодної прогалини. Але цього разу історія, що її ти розповідаєш,— твоя власна історія. Правдива чи вигадана?

1 Щаслива провина (латин.) — слова з церковного гімну, що стосуються гріха Адама і Єви, наслідком якого була поява на землі Христа.

Яка частка тут належить уяві? Де перекроїла вона на свій кшталт дійсність?"

Я перейшов мамину віталеньку, що розділяла наші з нею спальні. Хоча два роки тому в нас проведено електрику, я чиркнув сірником і запалив гасничку, ту саму, що з дитинства світила мені, коли я читав, коли робив уроки, коли готувався до іспитів. Я присів на ліжко, ні на хвилину не спускаючи мисленого погляду з усієї сукупності фактів і вперто повторюючи: "Це нічого не доводить... " Я відчував, що не годен переконати самого себе. Так, Марі старанно підготувалася до своєї вечірньої сповіді в кав'ярні, так, вона своїм признанням сподівалася завдати подвійного чи навіть потрійного удару, вона заздалегідь нейтралізувала все, що могло б мені розповісти про її минуле життя, вона ставила собі за заслугу, що в неї немає й потаємної думки про одруження; водночас вона нагадала мені про моє релігійне життя і сказала про своє рішення не зазіхати на нього; отож-бо, якщо я все-таки не можу обійтися без Марі, то треба знову-таки вернутися до думки про шлюб... Так, але малоймовірно, щоб вона на це сподівалася. І до того ж безперечним було її почуття до мене. В цьому я був упевнений. Я подобався рідко, але коли вже подобався, я знав про це. Я ніколи не помилявся щодо чужих бажань.

Я помітив, що на ліжку лежить пошта: газети й один-єдиний лист, од мами. Я підніс його до лампи. В мене не стає духу переписувати його. Нащо накидати Донзакові це читання? Всі ці розрахунки його не цікавлять. Мама відкладала своє повернення на кілька днів. Гра, писала вона, варта заходу. Нума Сервіс відмовився купувати Толо-зу, хоча це кращі землі в околиці. (Мабуть, була її черга облагодити справу.) Запевняє, ніби в нього немає грошей готівкою. Звичайно, вони в нього є, він гадає, що дістане Толозу без зайвих витрат, коли ти оженишся з його дочкою. Він і уваги не звернув, коли я сказала, що ти не маєш наміру одружуватися. Звичайно, він і не здогадується про твою огиду. Та й навіщо казати йому про це? У нас попереду принаймні десять років. Твої почуття можуть змінитися. Навіть напевне зміняться...

Більше не існувало нічого, навіть від її релігії, близької до фетишизму, зосталася сама оболонка. Все було з'їдено всередині. Так, очевидно, і всередині ніколи нічого не було. Я оглянув цю кімнату, яка була моєю, але не мала жодного мого сліду, хіба що книжки й часописи... В нашому домі переважали брунатні шпалери: "Ваша бабуся дуже любила брунатний колір". Усе стандартне, з універсального магазину: найгірший смак, несмак, зроджений браком культури.

Я взяв з письмового столу фотографії творів сучасного малярства, що їх пересилав мені з Парижа Донзак, "щоб виховати моє око". Але як скласти собі уявлення про картину без барв? Я ніколи не бачив інших полотен, окрім картин Анрі Мартена *, що висять у музеї в Бордо, де ми іноді ховалися від дощу: "Тінторетто малює свою померлу дочку" і "В кожного своя химера".

Не знаю, чому я задумався про все це убозтво саме в цю хвилину, в цьому мертвому домі, де єдиними живими істотами були двоє старих слуг, котрі спали в комірчині під дахом.

І як завжди, коли я почувався таким нещасливим, що ладен померти, померти насправжки (Донзак знає, в нашій родині багато хто наклав на себе руки), я став навколішки перед ліжком і знову заплакав, але цього разу так, ніби припадав чолом до невидимого плеча. Вся моя віра полягала в цьому порухові нещасного дитяти, що може багатьом здатися дурним і легкодухим, але хіба з легкодухості кидається в ставок зацькований олень, рятуючись од псів? Я знав, що тепер на мене зійде великий спокій, хай я проживу цілий вік, і навіть якщо всі мудреці й філософи відкинуть Христа, і навіть якщо всі покинуть його, я все одно залишуся з ним: не для того, щоб служити ближньому, як щирі християни, не тому, що я возлюбив ближнього як самого себе, а тільки тому, що мені потрібний цей поплавець, щоб утриматися на поверхні нашого скаженого світу й не піти на дно.

Такий був напрямок моїх думок того вечора, коли я стояв навколішках, зарившись обличчям у простирадла. Я злагіднів душею. Знов я вернувся до думки, до якої повертався не раз,— один час, після першого мого причастя, я був просто одержимий нею: вступити до семінарії. Але мама своєю верховною владою вирішила, що в мене нема покликання, і мобілізувала всіх священиків, з якими я тільки міг зустрітися, щоб вони одрадили мене від цього наміру. Нині мені

1 Мартен Анрі (1860—1943) — французький художник, творець фресок у Тулузькому капітали, Паризькій ратуші і Сорбонні.

двадцять один рік і наді мною ніхто не має влади. Одним махом я позбудуся всього. Цю кляту власність я відірву від себе, я залишу її мамі. Всі грунти належатимуть їй, але це уб'є її, бо мамин шал — це спадщина, одвічна спадщина, що перемагає навіть смерть. Якщо я усуну себе, зостануться тільки далекі родичі... Держава поглине все. "До того ж,— звичайно закінчувала вона,— питання ясне. В тебе нема покликання. Це і сліпому видно". Все, що служило її пристрасті, не підлягало обговоренню, було видно і сліпому. Але мені-то що? Я можу піти, навіть не озирнувшись...

Боже мій, хоч би як я любив свою матір, а я любив її до нестями, ти знаєш, я все одно люблю її не дужче, ніж тебе. Я затаїв проти неї образу, що все отруїла навік. Правда в тому, що, подібно мамі, я віддав перевагу перед тобою Мальтаверну, але зовсім з інших причин, ніж мама: річ не у власності задля власності, не в володінні в тому значенні, як розуміє його вона. Я не зважився б признатися нікому, крім Донзака, я не можу покинути цю землю, ці дерева, річечку, небо над верховіттям сосен — моїх улюблених велетнів, гіркий дух живиці й болота: для мене він (хай це дико!) запах мого розпачу.

Ось про що я думав того вечора. Я зірвав з себе одяг і, навіть не умиваючись, поринув у сон, пішов на дно.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Брязкіт таці зі сніданком, бліде проміння літнього сонця, що зазирнуло крізь розсунуті шторки, збудили зі сну вже не вчорашнього прибитого горем хлопця. Я встав, почуваючи себе холодним і проникливим: уночі, поки я спав, у мені визріла ясна думка; я знав, що слід мені робити або принаймні спробувати зробити. Марі призначила мені побачення перед самим закриттям книгарні; близько шостої я зустрінуся з Сімоном, котрий, як запевняла вона, також надійде в цей час. Але вона забула, що в четвер, як вона сама розповідала, Сімон проводить у книгарні всю другу половину дня, приїжджаючи просто з Таланса одразу ж після сніданку. Отже, я повинен його підстерегти й побачитися з ним, перш ніж він зайде до крамниці.

Була то єдина нагода дізнатися, чи вони змовилися з Марі, чи я сам ту змову вигадав. Безперечно, він спробує обдурити мене, але я знав — у нього нічого не вийде. Він був із того невеличкого кола людей, над якими мені дано владу — владу в повному значенні цього слова. Нерозумно писати таке, але ж я пишу тільки для Донзака, а він знає, про що йдеться. "Один із тих, кого ти заворожуєш..." — як він говорить. Я дізнаюся все дуже швидко, якщо поталанить побалакати з Сімоном бодай півгодини, тільки не на вулиці. Але як зустріти його напевне? З Талан-са він приїде трамваєм, потім пішки підніметься по вулиці Сент-Катрін. Я не пропущу його, якщо з другої години чатуватиму на розі Сент-Катрін і Пасажу, хіба що вони вирішили, щоб приготувати план битви, поснідати сьогодні разом... Ні, обідати вона може не вдома, а снідає завжди з матір'ю. Вона мені казала, так у них заведено. Мати готує сніданок для них обох... Отже, Сімон на другу годину зійдеться з нею в книгарні. Треба ліені стати на варту якнайраніше.

О пів на другу я вже був коло входу в Пасаж з боку вулиці Сент-Катрін. Незважаючи на тисняву, найважче виявилося залишитися непоміченим. Зразу видно було, що я когось очікую, та ще й невідомо кого; а якщо молодик нерухомо стовбичить на тротуарі, то це вже принада. Можна було розглядати вітрини, але тоді виникала небезпека проґавити Сімона. Я згорав з бажання побачити його, одначе сам забороняв собі про це думати з маловірного страху, який зберігся в мене з дитинства, що нічого не відбувається так, як ми того чекаємо, тому не треба уявляти заздалегідь собі події, як нам би того хотілося.

А проте все сталося саме так: близько третьої Сімон раптом виринув у полі мого зору (мене він не бачив), незграбний, як завжди, випростаний, набурмосений, з набутою ще в семінарії поважною поставою, в твердому комірці сумнівної чистоти, мабуть, целулоїдному, і в крислатому чорному капелюсі,— словом, учитель від ніг до голови, неймовірно постарілий. Скільки ж йому літ? Він на чотири роки старший за мене, двадцять п'ять, невже? Вираз "людина без віку" пасував до нього якнайкраще. Так старить страждання, безупинне страждання, в якому потопав він ще хлопчиком, яке, либонь, заливає його й нині. Чи зрозумів я це зразу, з першого ж погляду? Ні, я вигадую, знову вигадую, та все ж це, можливо, правда. Мені завжди здавалося, ніби він тоне в якійсь рідині, що обпалює його.