Старосвітський хлопчина - Сторінка 18

Нума Серіс уважав ціну за неймовірно високу. Вона ж не мала сумніву, що чудово вклала капітал. По вечері ми сиділи в кутку біля коминка в нашій маленькій віталеньці. З неуважним виглядом, який напускав я на себе, коли обговорювалися такі-от справи, я запитав у неї, звідки вона взяла гроші на купівлю Толози.

— О! Я сягнула до резервів, вони завжди в мене напохваті.

— Авжеж, кріпильний ліс, збір живиці за цей рік. Не рахуючи порубу сосен у Брусі...

Вона глянула на мене. Я зберігав знайомий їй неуважний вираз на обличчі, і вона заспокоїлася.

— Важливо мати гроші,— сказала вона,— а звідки вони — байдуже.

— Для мене й це важливе. Якщо ти заплатила за Толозу зі своїх особистих прибутків, одержаних з Ноайяна, Толо-за — твоя. Якщо ж із прибутків з Мальтаверна...

У мами стався "напад".

— Чого ти домагаєшся? Наші інтереси збігаються, і тобі це добре відомо.

— Але вони не збігаються з інтересами держави. Невигідно буде платити коли-небудь податок на спадщину за Толозу, що фактично належить мені. До того ж не завжди наші інтереси збігатимуться: я не давав обітниці безшлюбності.

Запала мовчанка, урвати її я остерігався. Тривала вона довгенько, принаймні так мені здалося. Нарешті мама вимовила впівголоса:

— Хтось тобі забиває баки. Хто ж тобі забиває баки?

Я вдав не знати який подив. Я нагадав мамі, що мені минув двадцять один рік і, далебі, я не потребую нічиєї підказки, щоб зацікавитися деякими питаннями. Тут вона спалахнула, звинуватила мене в невдячності: вона управляла нашим маєтком обачно й успішно, даючи приклад усім; вона нечувано його примножила, вона поїде до Ноайяна, якщо я цього хочу, і більше й за холодну воду не візьметься! До цієї погрози я залишився байдужим. Я похитав головою і навіть посміхнувся. Мама покинула віталеньку і, подавшись до своєї кімнати, клацнула засувом, згідно з незмінним сценарієм, що його порядок я вирішив цього вечора порушити: я не стану, як звичайно, стукати до неї в двері й благати: "Мамо, відчини мені!"

Я підкинув у вогонь поліно і завмер у спокійному розпачі, але це був не той насланий від Бога супокій, що його я передчував у деякі години мого життя. Від цього супокою я віддаляюся щодня, скоріше, мирські блага обсновують мене все щільнішим опрядом, і хоча я виступаю безжальним суддею своєї матері, обоє ми одне одного варті в своєму намаганні заволодіти землею, що належить усім і не належить нікому і зрештою сама володітиме нами.

Цього разу мама не візьме гору. їй більше не взяти гору ніколи. Можливо, вона це передчувала. Я пригадав її вигук: "Хтось забиває тобі баки!" Певне, ледь переступивши поріг, вона, як завжди, заходилася розпитувати Луї Ларпа та його дружину про моє поводження. Обід, замовлений для дами й за годину скасований по телефону тією ж таки дамою,— цього було більше ніж досить, щоб мама занепокоїлася. Доказ цьому я дістав негайно. Я почув брязкіт^засувки, двері маминої кімнати розчинилися. Мама не стала чекати, поки я прийду вибачитись, і сама зробила перший крок. Вона знову сіла напроти мене, наче між нами нічого не сталося.

— Я все обміркувала, Алене. Ти маєш рацію, я справді забуваю про твій вік і ставлюся до тебе, як до малої дитини, хоча ти вже не дитина. Я звільнила тебе від усього, ні до чого тебе не залучала. Але ж ти сам цього хотів. Для мене буде щастям, якщо ти нарешті зацікавишся тим, що рано чи пізно стане твоєю прямою повинністю! Бо ж я буду з тобою не вічно.

Вона замовкла, маючи надію, що я підведуся й поцілую її, але я сидів і далі нерухомо й мовчав. Тоді вона нагадала, що за життя Л орана купівлю кожного гектара, кожну витрату вона робила тільки як наша опікунка і від імені нас обох. По Лорановій смерті й перед купівлею Толози йшлося тільки про дрібні ділянки. А з Толозою треба було діяти рішуче: власник міг, чого добрпго, передумати. Довелося підписати купчу й виплатити гроші того самого дня, але вона визнає, що даремно так хапалася. Тепер вона зробить усе, що треба, і з власних коштів поверне до каси М альта-верна вартість Толози.

— А якщо ти коли-небудь одружишся, Толоза буде моїм весільним подарунком. Але в двадцять один рік не одружуються.

— Бо це призовний рік. Але од війська мене теж убезпечили. А от одруження мені, можливо, уникнути не пощастить.

— Маю надію, що ні.

Я не дав згоди ні словом, ані знаком; мовчанка між нами стала нестерпна. Ми попідводились і сказали одне одному на добраніч.

Ще не вибило й десятої. Гадаю, кожен із нас, сидячи в своїй кімнаті, думав про ту саму людину: для мами то була незнайомка, котру я запросив якось увечері, коли її не було вдома, і котра так мене змінила, що я зважився зажадати у матері звіту про купівлю Толози; але й для мене ця жінка залишалася незнайомкою, хоч я й тримав її того вечора у своїх обіймах і вірив, що вона кохає мене. Вона мені збрехала, вона знала, що я це знаю, і навіть не спробувала з'ясувати, що ж у мені відбувається...

Після зустрічі з Сімоном я не був у книгарні цілих три дні! Марі, певне, прочитала в цьому свій присуд і зреклася боротьби. Дикий голуб, котрого вона приручила, злякався й полетів; вона спробує мене забути. Такі думки я приписував їй. Потому я згадав, що Сімон казав про якийсь план Марі врятувати мене від одруження з Вошкою. План Марі, задуманий Марі...

Я вирішив зачаїтись до четверга — дня нашого побачення з Сімоном. Але назавтра, після маминого приїзду, повертаючись із університету, я не витримав. Я намагався боротися. Як завжди, я зайшов у собор, це було по дорозі: так навіть виходило навпростець. Звичайно я там затримувався. В цьому місці, що належить усім людям, я почував себе найзахищенішим від людей, я ніби плавав у безкрайому морі любові, заказаній мені навік, мені, як тому багатому молодикові з Євангелії, котрий "пішов сумний, бо багато добра мав" К

Того дня я в соборі не затримався. Я дійшов вулицею Сент-Катрін до Пасажу. Не встигнув я переступити порога книгарні, як Марі мене побачила, а я з першого погляду відчув, що вона страждає. Страждання зістарило її. Була то вже не молода дівчина, навіть не молода жінка, а жива душа, що страждала довші роки, але тепер вона страждала через мене. Мені відома, та й Донзакові теж, одна властивість моєї вдачі,— не знаю, чи це своєрідність, чи така риса притаманна багатьом людям: якщо я прихильний до кого, мені, щоб бути спокійним, треба побачити, як він страждає. Перш ніж я перекинувся з Марі бодай словом, на мою душу зійшло велике втихомирення. Ми квапливо поручкалися. Я попрохав її зайти до Прево, як тільки вона звільниться, і в чеканні намагався згаяти час, кружляючи, мов загублений песик, у лабіринті безлюдних кварталів Сен-Мішель і Сент-Круа. Потім я сидів у Прево за чашкою шоколаду, віддавшись звірячій радості відпочинку. Нарешті вона ввійшла. "Вона наквацяла губи",— сказала б з осудом моя мати.

— Я прийшла не для того, щоб виправдуватися. Можете думати, що хочете... Але я не мала ніяких таємних мотивів. Просто я знала: якщо ви зустрінетеся без мене з Сімо-ном Дюбером, між нами все буде скінчено, перш ніж почнеться...

— Я також дурив вас, Марі. Ми обоє брехали, щоб не втратити одне одного.

— Втратити можна лише те, чим володієш. Ні, Алене, я не втратила вас.

Вона не втратила мене, вона хотіла мене врятувати. Вона бачила, що мені загрожує смерть, бо для чоловіка страшніший за смерть вимушений шлюб із жінкою, що будить у ньому такий жах, який будила в мене Вошка. Моя мати знає, що час працює на неї, що кожен вигаданий рік наближає здійснення мрії, яку вона плекала все своє життя.

1 Мова йде про такий євангельський епізод: "Сказав йому Ісус: коли хочеш бути звершеним, то йди, продай все добро своє і роздай убогим, і матимеш скарб на небі, і приходь та й іди за мною. Як почув юнак те слово, то відійшов смутний, бо багато добра мав". (Євангеліє від Матфея, XIX, 21—22.)

— Треба випередити її, оскільки нам уже відомо, куди скерує вона перший удар... Та насамперед, Алене, все залежить од вас, і ви самі повинні твердо знати, з ким ви, чи ви хочете, щоб ми вас урятували. Сімон Дюбер запевняє, що ви на це зважилися. Але, може, так було в день нашої зустрічі, а сьогодні ви вже не такі тверді?

Вона шукала мого погляду, але ми сиділи поряд, і мені неважко відвести очі. Я сказав, що готовий до всього і не готовий ні до чого, що ніколи більше не вернуся в ярмо, від якого подумки вже звільнився, але залишаю за собою право судити про шляхи, які мені будуть пропонувати.

Сам не знаю, як воно вийшло, але головною темою нашої розмови став Сімон Дюбер. Вона говорила про нього захоплено і, я певен, без усякої задньої думки, і те, що вона мені переповіла, пояснило мені справжній сенс Сімонової пропозиції кинути все і піти за мною, аби лиш позбутися пекла в Талансі. Бідолашний Сімон. Своє пекло він носив у собі. У Парижі він був на межі самогубства. Він весь час близький до самогубства, його стримують лише рештки віри. Він заховав їх і тільки тому вистояв проти своїх нових учителів, котрі намагалися використати його для своєї мети. Вони умовляли Сімона написати сповідь молодого селянина, котрого хотіла знепутити багата святенниця. План книжки був для нього складений, йому залишалося тільки заповнити порожні графи. Сімон збунтувався, вони не наполягали, а що він був корисний у канцелярії, його терпіли... Я зненацька спалахнув:

— То це я чекав вас добрих дві години й вештався по лабіринту цих похмурих кварталів тільки для того, щоб побалакати про Сімона...

— Так, це правда, я говорю з вами про нього, бо боюся заговорити про нас, бо знаю, про що ви думаєте... Але, власне, чому ви можете про це подумати? Ви знаєте, чия я дочка, на скільки років я старша за вас, що я робила, чи, скоріше, що зі мною зробили за ці роки, що зробили зі мною ці старі. Ах! Якою я була в ваші літа, Алене, якою я була...

Ні, вона не грала цієї хвилини, а якщо грала, то що то була за лицедійка! Найжахливішим була для неї моя мовчанка. Я нічого не відповів, але не тому, що був таким бездушним, а тому, що єдині, знайдені мною слова, слова добре вихованого хлопця пролунали б гірше за будь-яку образу.

Я маю вірити, сказала вона, що, вступаючи в цю змову, вона не шукає для себе ніякого пожитку, хіба що зазнає тієї втіхи, з якою ми визволяємо з павутиння муху, поки її не зжер павук.