Старосвітський хлопчина - Сторінка 2

Я втомився і приліг на канапі в сінях. Мама примостилася поруч. Вона поклала долоню мені на чоло і запитала, чи не хочу я пити. їй кортіло побалакати. Мабуть, вона заздалегідь домовилася з настоятелем, про що треба зі мною балакати: бо на думку всіх Сімон звіряється мені зі своїми таємницями. Насправді такого і в заводі нема. Його прихильність до мене не проявляється в словах. А прірва, що ділить нас, його не турбує. В кожному разі, він ніколи не намагався перескочити її.

А втім, так само й мама. Вона любить мене, але я її не цікавлю. її не цікавить ніщо, крім наших земель та ще дечого, що вона тримає в таємниці від усіх, я маю підозру, що її мучать докори сумління,— про це я можу судити: мене самого гризли докори сумління в дитинстві, я від них звільнився чи майже звільнився, відтоді, як відкрив, завдяки Донзакові, що нам утовкмачили в голову, ніби вічне спасіння залежить від усяких безглуздих заборон, від таблиці гріхів простимих і так званих смертних гріхів.

Мама, певно, дістала від пана духівника доручення випитати мене, і я навмисне приплющував очі, нібито мені хотілося спати. Вона не стала вдаватися до натяків, а просто запитала мене, як був настроєний Сімон на полюванні.

— Він усе думав тільки про зайця та ще про те, з якою міною зустріне його завтра вранці пан духівник, коли він прийде на службу.

Мама тільки цього й чекала і зразу ж виклала свої карти:

— У пана настоятеля не такі вже вузькі погляди. Він зовсім не зважає на те, що Сімон у дев'ятнадцять років воліє за краще полювати, ніж ходити на вечірню службу. Недільна вечерня не обов'язкова. Пан настоятель признався, що вона навіть для нього випробування. А щодо Сімона, то це важливе.

— Авжеж,— сказав я.— Важливе те, що його приречено, можливо, проти волі, на таке життя, для якого він не створений.

З мамою трапилося те, що вона називає "ударом". Вона збагровіла так, що мені стало за неї лячно: в що я втручаюся?

— Але, мамо, ти ж перша про це заговорила. А я, мабуть, єдиний, хто не втручається в Сімонові справи.

З притаманною не тільки мамі, а, на думку Донзака, і всім жінкам, нелогічністю, вона заперечила, що я не маю рації і що обов'язок велить мені втрутитися.

— То ви не вірите в благодать? 1 По-вашому виходить, ніби Бог потребує нашої підмоги в тій суперечці, що точиться в душі Сімона і торкається лише його самого?

— Сімон увесь цей час зазнає тиску, про який ми й гадки не мали,— тут справжня змова. Тобі треба вже знати, це дуже важливо: нишком від нас, від першого дня канікул він часто зустрічається... Як би ти думав, із ким? Із мером, атож, із паном Дюпором, а той франкмасон і заприсягнувся відвернути Сімона від церкви...

— Але ми ж усі знали, що Сімон бачиться з пані Дю-пор...

— Із цією навіженою, так, але не з її чоловіком, котрого сам вигляд сутани доводить до сказу. Я гадала, що Сімон приходить у дім Дюпорів лише вдень, коли мер у себе на тартаку. Довгий час воно так і було... Пані Дюпор сама нас застерегла...

Пані Дюпор сама! Я вухам своїм не вірив. "Дюпори! Та ми з ними не бачимося!" Маминою мовою це означає, що вона не обмінюється з ними щорічним візитом (під час літкування в Мальтаверні), яким можуть похвалитися три або чотири містечкові панії. Але це правда також і дослівно: Дюпорів не бачать, на них не дивляться. їх викреслено з нашого крихітного світу. Спробую розповісти до ладу цю історію Дюпорів і Сімона. Пані Дюпор, як кажуть, гарненька жінка, куди молодша за свого чоловіка, хоч мені завжди вона здавалася старою, викликала недовіру вже тому, що була не з наших країв ("Хтозна, де він її взяв, хтозна, звідки вона..."), наші краї — це базаські ланди. Дюпори мали єдину дочку Терезу, вона народилася в один день із Сімоном Дюбером. Марі Дюбер ходила до Дюпорів на поденщину й брала з собою маленького Сімона, кот

1 Благодать — Божественна сила, дарована від Бога людині для порятунку. Витлумачення цього поняття викликало протягом віків серед богословів запеклі суперечки, суть яких зводиться до питання про співвідношення ролі Божественної благодаті і людської волі в порятунку людини.

рий бавився з Терезою, дозволяв їй тиранити себе й слухався її, бо син поденниці мусить слухатися мерової дочки,— а ще й тому, як казали зі сміхом усі довкола, що він був закоханий у неї, і вона в нього, а подобалося їй у ньому найбільше те, чого я зовсім не терпів — отой жахливий шостий палець... Терезу за кілька днів забрала якась хвороба. Може, менінгіт? Батьки довірилися докторові Дюлакові, першому меровому помічникові, також радикалові й франкмасонові...1 Як вони побивалися... Пані Дюпор, яка раніше ходила до церкви щонеділі й молилася, ховаючись за колоною, більше туди не потикалася, вона зреклася Бога. Зате щодня в будь-яку погоду вона вирушала на кладовище. Коли достигали вишні, вона приносила їх на могилу, бо Тереза любила вишні. Діти, прибігаючи зі школи, їх з'їдали.

Ці дивацтва остуджували співчуття знайомих. А тут ще вона відмовилася прийняти маму. Річ неймовірна! І от жоден мешканець містечка не переступав уже порога її оселі, крім Марі Дюбер і під час канікул — Сімона. Від них ми довідалися, що в передпокої від дня похорону лежало розтрушене на підлозі зілля і що Марі Дюбер не вільно до нього торкатися.

Сімона пані Дюпор, аби могла, держала б при собі день і ніч. Він вертав їй Терезу, він був Терезою. Але ж він був живий, і він був хлопчиськом. Його не примостиш на стільці, мов якусь річ, не напихатимеш цілий день печивом чи варенням. На щастя, він страшенно любив читати. Пам'ятаю, вже згодом в якійсь забавці кожен з нас мав придумати девіз і в ньому якнайстисліше висловити те, що він вважає за щастя. Сімон написав спершу: "Полювати й читати". Потім виправив: "Читати й полювати". Пані Дюпор мала повні комплекти "Різдвяного ілюстрованого альманаха"2, "Журналу мандрів", романи Жюля Верна, "Подорож двох дітей по Франції" 3 та силу інших див. Вона саджала Сімона при вікні й казала: "Читай, не звертай на мене уваги".

1 Франкмасонство — течія, що виникла в Англії і потім поширилася в інших країнах Європи, а також в Америці. Таємні товариства франкмасонів проповідували об'єднання людей на основі братства. У Франції другої половини XIX віку ця течія характеризується прихильністю до республіканських та раціоналістичних ідей.

2 Ілюстрований тижневик для дітей, з'явився 1880 року, друкував казки, розповіді про подорожі і пригоди, давав своїм маленьким читачам початкові відомості про науку і мистецтво, розповідав про нові ігри.

3 Роман для дітей пані Фуйє, що писала під псевдонімом Ж. Брюно.

Спершу Сімона бентежив спрямований на нього пильний погляд, дзенькіт прутів для плетіння, а потім він призвичаївся. Кожні два чи три дні, а коли книжка була цікава, то й щодня, він приходив по обіді й умощувався коло вікна в цій якійсь дивній кімнаті, що її ніяк не міг мені описати: селяни не бачать того, що бачимо ми, вони бачать те, чого ми не бачимо. Якось він попрохав у пані Дюпор дозволу взяти книжку з собою. Був то єдиний випадок, коли вона розсердилася на нього. Жодну з книжок, читаних колись Терезою, браних у руки Терезою, не вільно виносити з дому. Але назавтра вона сказала Сімонові, щоб він краще читав уголос, поки вона плете, а вона платитиме погодинно, як його матері.

Тепер я думаю — чи не ця плата, що засліпила Дюберів, перешкодила мамі й панові настоятелеві відчути неспокій, який би мали викликати щоденні зустрічі дванадцятилітнього семінариста з екстравагантною особою, дружиною мера-франкмасона. Правда, в ті часи мер майже не бував дома, цілі дні пропадаючи на заводі і в муніципалітеті. Окрім того, як я довідався згодом, він мав двох коханок: одну в Бордо, а другу в Базасі.

Звичайно, пані Дюпор, посварившись після Терезиної смерті з Богом, до церкви не ходила, але Сімон запевняв настоятеля, що вона ніколи не говорила з ним про віру. Вона й справді з ним ні про що не балакала, а лиш дивилась, як він читає. "Попервах мені було ніяково, вона так і їла мене очима. А тепер байдуже..." — твердив Сімон. Він навіть не втрачав апетиту, коли вона приносила йому "підвечірок", як називав Сімон перекуску: чашку какао і хліб з маслом,— і не спускала його з ока, поки він їв.

У жовтні, як ми всі повертались до Бордо, Сімон привозив у семінарію зароблені ним гроші на кишенькові видатки. Ні панові настоятелеві, ані мамі й на думку не спадало, що він мав би від них відмовитися. Мене вражало ще в дитинстві, що гроші для християн були найвищим благом, якого вони не зрікаються, яким не жертвують, хіба лиш за особливою обітницею, як-от францискани !чи трапісти2.

1 Францисканин — член жебрацького чернечого ордену, заснованого Франциском Ассізьким (1182—1226), який підносив бідність до життєвого ідеалу — наслідуючи бідність Христа. Францисканський орден швидко поширився по всій Європі.

2 Трапіст — чернечий орден трапістів, заснований 1656 року в монастирі Ла Трапп, відзначався суворим статутом, що вимагав зречення власних і мирських благ.

Років із дванадцяти в голові в мене почала визрівати якась невиразна гадка, яку торік і цього року допоміг мені остаточно усвідомити Донзак. Виявляється, самі цього не відаючи, християни, що виховали нас, у всьому чинять наперекір Євангелії, кожну заповідь блаженства з Нагірної проповіді1 вони обернули в прокляття; вони не зовсім сумирні, вони не тільки не праведники, але й сама праведність їм ненависна.

Драма вибухла через сутану — в неї вирядили Сімона, як тільки йому минуло п'ятнадцять років. Якою відзнакою була для нього ця сутана! Він дістав право на окреме місце на хорах і право надягати стихар під час служби. Якщо в містечку на нього всі й далі тикали, то сторонні, незважаючи на його дитяче обличчя, називали його паном абатом. Але сутана в меровій господі! Пані Дюпор мала надію, що Сімон погодиться розлучитися з цією сутаною двічі на тиждень. Проте він відмовився з таким виглядом, ніби йшлося про вічне спасіння. Марі Дюбер, для якої ця сутана була втілення мрії цілого її життя: будиночок при церкві, де вона поралася б на кухні і в пральні,— наважилася схвалити Сімонову відмову.

Отоді мама й пан настоятель і здогадалися про те, що я вже ясно бачив, хоча й мав лише чотирнадцять літ: не Терезин товаришок потрібний тепер пані Дюпор, а той самий Сімон Дюбер, яким він став, той, ким я так бридився, з цим його відворотним духом, з його селянським кістяком і зайвими мізинцями.