Старосвітський хлопчина - Сторінка 3

Ми переконалися, що вона не могла обійтися без нього; вона мирилася з його відсутністю протягом навчального року, але, по-моєму, весь цей час був для неї різдвяним постом, готуванням до Сімонового пришестя... Але ні, тепер я пригадую, що і мама, і настоятель ні про що й гадки не мали. Очі їм відкрилися по тому, як Сімон передав панові настоятелеві такі слова пані Дюпор: не вона, а її чоловік не терпить сутани, вона ж, навпаки, звикла до неї і навіть вбачає у цьому якусь перевагу: це запорука, що Сімон буде завжди поруч і його ніхто в неї не забере...

— Ніяка інша жінка? — запитав я.

— Авжеж,— сказала мама.

1 Нагірна проповідь, виголошена Христом на горі перед учнями і "безліччю народу"; в ній сформульовані основні заповіді християнської етики (Євангеліє від Матфея, глава V—VII).

— Виходить, вона його кохає!

Цей висновок напрошувався сам собою, я виголосив його найприроднішим тоном і був вражений викликаним ефектом. Правда, хоча мені й минуло того року чотирнадцять літ, до мене ставилися так, як нині не ставляться й до восьмилітніх.

— Що ти вигадуєш? Базікало! Сам не розумієш, що кажеш!

— Якщо кажу, то розумію.

— І тобі не сором? У твоєму віці! Що подумає про тебе пан настоятель?

— Устами дитини іноді промовляє істина,— сказав той. Він підвівся й забігав довкола більярда, бурмочучи під ніс:

— Як міг я бути таким сліпцем...

— Але ж, пане настоятелю, хіба ви могли подумати... Пані Дюпор, у її віці!

— Це небезпечний вік, на жаль... Завважте, на мою думку, тут Сімонові ніщо не загрожує: я знаю, як він...

Він прикусив язика, боячись, що сказав зайве. Все, що він міг сказати про Сімона, навіть гарне, порушувало таємницю сповіді.

— Так,— сказав я,— але, за Сімоновими словами, вона їсть його очима, поки він їсть свій "підвечірок". Можливо, якось їй стане цього мало...

— Що це ти хочеш сказати? Та хто тебе навчив?..

— А воно таки правда,— упівголоса промовив настоятель,— є такі людожерки...

— І людожери,— докинув я невинно.

— Людожери? Які людожери?

Вони стурбовано прикипіли до мене очима: на що я натякаю? Так, безперечно, нічого докладного я їм повідомити не міг, або волів змовчати, а проте я знав, що людожери никають довкола всіх п'ятнадцятирічних хлопців, але наближаються, лише коли чують мовчазну згоду.

— Це страшно,— сказала мама.— Навіщо існує зло? — задумано додала вона, сама не розуміючи, що ставить єдине запитання, здатне підірвати віру.

Спробую пригадати все, що вони надумали, рятуючи Сімона від цієї вампірки. Священик намовив свого співбрата з Шаранти запросити Сімона пополювати, і той затримав його до початку навчання. Того року Сімон повернувся до семінарії, не заїжджаючи в Мальтаверн.

А от я... Чи я наважуся самому собі розповісти, яку штуку встругнув я настоятелеві? Так, це необхідно, щоб ясно уявити собі, хто ж я такий насправді. Сьомого вересня, напередодні Різдва Святої Діви, мама без зайвих слів сказала мені, що пан настоятель чекає мене о третій годині на сповідь: "Ти тоді встигнеш пройти перед всіма цими дамами". Таке втручання в релігійне життя чотирнадцятилітнього хлопця здавалося їй цілком природним. Я був для неї дитиною, за яку вона вважала себе відповідальною перед Богом. Злий, роздратований, але не знавіснілий, як це було б тепер, я все-таки розумів цю совісну християнку, вона передала мені в спадок своє хворе сумління, від якого я не зцілився і в сімнадцять років. Мабуть, її усе ще мучило те, що я наважився сказати про людожерів: під час каяття я викладу все до кінця. Звісно, для неї не могло бути й мови, щоб порушити таємницю сповіді: мама не прагнула "знати". Щоб заспокоїтися, їй досить було знову "прибрати до рук" свого хлопця, котрий вступив у небезпечний вік. Я збунтувався: після конкордату 1 день Різдва Божої Матері не був уже обов'язковим.

— У нашій родині,— сказала мама,— він зостався обов'язковим. Ми завжди відзначали його. Наші фермери не орють волами цього дня. Крім того, пан настоятель чекає на тебе. І говорити про це вже нема чого.

— Але ж ти не змушуєш Лорана...

— Лоранові вісімнадцять років. Ти ще дитина, і я відповідаю за тебе.

Тут надав мені нечистий:

— Якщо я погано сповідаюся, то матиму погане причастя. І обидва гріхи ляжуть на тебе.

Мама зблідла, точніше, щоки її набули землистого відтінку. Я кинувся їй на шию:

— Ні-ні, я жартую, я й сповідатимуся й причащатимуся...

Вона пригорнула мене до грудей.

Дорогою до церкви мене знов охопила лють, але тепер вона цілком обернулася проти ні в чому не винного настоятеля. Я намагався притлумити її, мені ні до чого була погана сповідь... "Ну що ж, гаразд,— подумав я,— гаразд,

1 Конкордат — домовленість між папою та світським урядом. Тут мається на увазі конкордат, укладений Наполеоном з папою Пієм VII 16 червня 1801 року.

скажу йому все і навіть більше, ніж він захоче, більше, ніж йому доводилося про це чути".

Сидячи біля сповідальні, настоятель читав требника. Він ще якийсь час не кидав читати, потім запитав, чи готовий я, зайшов до своєї комірчини і зняв з гачка єпітрахіль. Я почув, як відчинилося віконце, і побачив величезне вухо. Сказавши, що не сповідався з п'ятнадцятого серпня і, я відбубонів Confíteor2 і виклав recto tono 3 свій звичайний маленький набір, він не змінювався від першої сповіді:

— Грішний в обжерстві, брехні, непослуху, погано молився, погано слухав відправу, винен у гордині, лихослів'ї...

— І це все? — У нього був розчарований вигляд.— Так, я гадаю, це все.

— Ти певен, що тебе нічого більше не турбує? Можливо, якісь думки...

Я запитав:

— Які думки?

Він не наполягав: не дуже він вірив мені, цьому маленькому страховищеві, але ж я міг би бути, цілком імовірно, і страховищем невинності.

— А ти завжди сповідаєшся щиро? Отоді надала мені нечиста сила відповісти:

— Ні, панотче.

— Як? Маю надію, ти нічого важливого не потаїв? Не знаю. Може, це і є найважливіше.

— Бідна моя дитино! Твоя мати, твої наставники, сам я, всі ми всіляко застерігали тебе проти найменшого відхилу від святої чесноти...

Так він називав чистоту. Я заперечив, що тут я не маю за що собі дорікати. В той час була то свята правда. Яким невинним хлопчиком був я всього три роки тому...

— Але ж ти сказав, що йдеться про найважливіше... Що все це означає?

— Важливе це чи не важливе, вам краще знати. Так ось: я ідоловірець.

— Ідоловірець? Та що ти вигадуєш?

— Ну, щоб я достеменно вірив у ідолів, сказати не можу. Я визнаю таємний культ... Знаєте великий дуб у парку?

— Не такий він уже й великий,— промовив священик,

1 Свято Першої Пречистої (Богоматері).

2 "Сповідаюся" — молитва перед сповіддю (латин.).

3 Навпростець (латин.).

щоб вернути мене, очевидно, на твердий грунт, у наш надійний світ, де все можна виважити й виміряти.

— Для мене він Бог, так, від свідомих літ я вважав його за Бога й поклонявся йому.

— Он воно що! Ти поет, річ відома.— Він вимовляв "пует".— У цьому нема нічого поганого.

— Я так і знав, панотче, ви мені не повірите. Це й не давало мені сьогодні признатися в своєму гріху: я боявся, що ніхто мені не повірить, навіть ви. Але зрозумійте, я придумав службу Божу на честь великого дуба, я приношу йому жертви...

— Годі, годі-бо! Це цілком дозволена пуезія, дурнику! Чого ти домагаєшся? Чи не думаєш ти пожартувати з мене? То був би тяжкий гріх: із Бога не жартують.

— Я не жартую з вас, просто я розумію, що ви не можете мені повірити.

— Усі пуети, і католицькі теж, поклоняються природі — це дозволено.

— Те, що я роблю, зовсім не схоже з виливом почуттів Ламартіна 1 або Гюго. Запевняю вас, усі дерева для мене живі, всі вони божества, а надто сосни в парку. Я віддаю їм перевагу перед людьми,— додав я, з утіхою віддаючись під владу обміркованого і водночас щирого натхнення.

Так, люди вже й тоді будили в мені страх, навіть ті майбутні люди, з котрими я мав справу в колежі. Щоправда, наших релігійних наставників, навіть найгірших, я не боявся, бо їх тримала в шорах побожність і суворі приписи. Але мої колеги! Ці вже були здатні на все! Пригадую, я всі перерви просиджував у вбиральні, помираючи зі страху на саму думку про м'яча, кинутого мені просто в лице...

— Годі, Алене, вернімося до речей поважних.

— То чому ж,—вигукнув я з тугою, не вдаваною, а все ж свідомо викликаною і навіть не позбавленою самозамилування,— чому ж відмовляєте ви мені в прощенні, не бажаючи прийняти моє визнання всерйоз?

Панотець звичними рухами розминав своє обличчя, ніби виліплене з глини. Нараз він запитав мене:

1 Ламартін Альфонс Луї Марі де (1790—1869), французький поет-романтик, публіцист, політичний діяч. Основні теми його збірок "Поетичні медитації" і "Нові поетичні медитації" (1820—1823) — томління безпритульної душі, роздуми про тлінність усього земного на тлі таємничих, ніби повитих серпанком краєвидів.

— Ти поклоняєшся всім деревам чи тільки великому дубові?

— Ні, всі вони, звичайно, живі істоти, але тільки великий дуб — бог.

— Що ж, це було тобі дано в одкровенні?

Я бачив, як він похитує своєю великою головою. Постукати себе пальцем по лобі він не зважився.

— Ні, я не мав ніякого одкровення. Відколи я себе пам'ятаю, я поклонявся землі, деревам...

— Але не тваринам? І то добре.

— Ні, не тваринам... Хоча ні! Я таки справді забув,— сказав я,— а зараз усе раптом спливло. Ви знаєте, панотче, занедбану ферму?

— В Сіле? Так.

— Коли я мав сім чи вісім років, не знаю вже, що навело мене на думку, ніби в занедбаній фермі живе наша ослиця Грізета, хоча вона на той час давно вже здохла від старості. Я твердо в це повірив та ще й переконав Лорана, хоча він старший за мене. Для нього це була тільки забавка, а для мене — ні. Ми вирушали на занедбану ферму і перед замкнутими на колодку воротами наспівували якесь ідіотичне славослів'я: "Грізето, Грізе-то, радітимеш оце-то, дістанеш на тарелі цукровані морелі..."

— Цукровані морелі? Ослиці?

Священик силувано зареготав, він намагався вернути все на своє місце.

— А все тому, що в сім років для мене не було нічого кращого над цукровані морелі, але Грізеті я поклонявся достеменно. І раптом я зрозумів, панотче, що я справді вчинив гріх ідольства, в якому погани дорікали першим християнам,— адже вони винуватили їх у поклонінні ослячій голові К

Я замовкнув, справді пригнічений цим несподіваним відкриттям.