Старосвітський хлопчина - Сторінка 21

Замолоду вона спізнала тяжку долю..." Я згадав про сумний кінець її батька,— мати, безперечно, знала цю історію. Сімон запитав: "Ви не боїтеся, що з нею станеться удар?" Я відчував, що його й самого бентежили ці заручини (хоча він вважав їх лише за хитрий хід). Прикажчиці від Барда одружитися з молодим Гажаком! Це було так неймовірно, що пані не повірить і запідозрить пастку.

Слід також заручитися мовчанкою Прюдана. Він завжди пишався своїм братом. І раптом Сімон повертається до Мальтаверна, і всі його дипломи тепер ні до чого! Прюдан, дарма що був старший, не міг претендувати на місце батька; він не умів ні читати, ані писати і абияк рахував. Але повернення Сімона — якою це буде для нього поразкою!

Поки обидва брати сперечалися на кухні, Марі сказала мені, що хотіла б подивитися на Юр: адже вночі вона чула тільки його журкіт. Але за нами шпигувала Вошка, вона ще, чого доброго, піде слідком, ховаючись за соснами. Мені було гидко й подумати, що я можу зіткнутися ніс у ніс із цим мерзенним дівчам. "Та я ладен задавити її!"

Марі запитала, чи не можна вийти на берег Юра, обминувши парк. Авжеж, піщаних доріжок скільки завгодно, і там уже Вошці сховатися нема де. Ми вирушили. Рештки ранкової прохолоди ще трималися в пасмах туманцю, але ось засюрчав один коник, потім другий, третій, і задзвеніли всі врізнобій. Я сказав Марі:

— Не думай, що я змушу тебе жити в цій нелюдській спекоті. Ми наїжджатимемо сюди тільки на якийсь час, подихати свіжістю...

Марі не відповіла, важко шурхаючи піском. Певне, її весь час мучив складений нами лист. Вона сказала:

— Уявляю собі почуття матері, коли вона прочитає цього листа, і, що не кажи, вона матиме рацію. Але вона ще не знає, що я старша за тебе на десять років... І всього, що було зі мною в ці роки... І ти... такий, як ти...

— Такий, як я? А що гарного в цьому задл ял ому дитинстві, в тій потворі, що її ти називаєш ангелом? А ти, Марі... Люди мали тебе оберігати, а вони виявилися кровожерними вовками...

Я побачив, що вона плаче. Ми пройшли луками на берег Юра й посідали на стовбур поваленої вільхи. Припавши до мене, Марі не переставала плакати. Я сказав: "Обережно, тут кропива". Ця кропива навколо нас обернеться в моїх споминах на м'яту, запашні листочки, які я розминав між пальцями. А миршавий струмок під вільховими деревами,— немало з них уже вирубано,—зіллється, як завжди, з розпукою вічного плину; він ніс мене за собою разом з усім, що мене оточувало; і я важив не більше, ніж вирізані з соснової кори кораблики, що їх ми з Лораном пускали за водою... І ця жінка, котра пригорталася до мене і вже не плакала, це бідне, бране іншими тіло, турботу про яке я взяв на себе до кінця мого життя...

Туман не розвіювався, але сонячне проміння, пробиваючись крізь нього, пекло немилосердно. Певне, збиралося на бурю. Хоч би бризнув нарешті дощик на спраглі ланди, де щодня то тут, то там займалася пожежа: подейкували, що винні пастухи, але досить було, щоб сонячний промінь упав на скалку пляшки... Яка таємнича алхімія перетворює в моїх спогадах усі нікчемні подробиці, ніби те, що вони відійшли в минуле, дає їм право на перетворення!

Краще було дочекатися години від'їзду в Дюберів, там було прохолодніше. Ми розраховували сісти в поїзд на станції Нізан, за десять кілометрів від Мальтаверна. Туди ми доїдемо Прюдановою бідкою. Я попередив Марі, що доведеться вибиратися одразу по сніданку, в саму спеку, коли навіть худоба не виходить на пашу. "І навіть Вошка",— прошепотіла Марі.

Тряска в деренчливій бідці під палючим полудневим сонцем, серед хмари ґедзів і мух, вибоїстою курною дорогою — ось яким кошмаром закінчився наш сон літньої ночі. Я сидів на задньому сидінні коло впрілого Сімона й Марі. Руку я притиснув до спинки сидіння, щоб оберігати Марі від поштовхів. Вона трималася прямо, штивна й німа, а я зі своїм хистом угадувати чужі потаємні думки, я знав, що в її душі урочий Мальтаверн нашої ночі обертається в прокляту землю, від якої треба тікати не озираючись. Ми почули автомобільний гудок, потім гуркіт мотора. Стела, наша стара кобила, стала гопки. Нас випередив серпол-ле де сиділо за кермом якесь страшидло в окулярах. Курище знялося таке, що Прюданові довелося постояти трошки на узбіччі дороги.

Поїзд запізнювався. Ми чекали його в цілковитій самотності на розпеченій платформі занехаяної станції, серед кліток, де здихали зі спраги кури.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Марі вблагала мене не приходити на вулицю Егліз-Сен-Серен під час відсутності її матері, яка поїхала до Сула-ка. Ми можемо бачитися скільки заманеться в її закапелкові, у книгарні. Наші сходи на вулиці Шеврюс здавалися раєм. За ті дні, що ми з Сімоном прожили разом, очікуючи відповіді від пані, ми не раз покидали віталеньку й рятувалися від спеки на приступках цих крижаних сходів.

Ночами, ще задушливішими, ніж дні, нас опадало незліченне військо найбільших, найотруйніших москітів, які тільки водилися в наших широтах. У мене ліжко з запоною, і, перш ніж заснути, треба було лише перевірити, чи не замкнув я в клітку разом із собою і якогось хижака. Але в Лорановому ліжку запони не було. Назавтра я побачив, що в Сімона все обличчя перекосилося: москіт ужалив його в повіку. Він здивувався, що мене це засмучує.

— Та це пусте, пане Алене. Го-го, чи ж треба побиватися через москіти, через гулю під оком!

Спав він сном праведника і на світанку пішов з дому. Певне, хотів бути на месі? Я не насмів запитати в нього, але, щиро кажучи, не мав у цьому сумніву. По сніданку ми зійшлися в темній прохолодній книгарні, де майже не було покупців. Бард відпочивав в Аркашоні і в усьому поклався на Марі. Балеж був слабий або прикидався слабим. У вітрині новинок я знайшов "Антологію сучасних поетів" 1 Леото і Ван Бевера і, читаючи її, робив відкриття за відкриттям. Надто подобалися мені вірші такого собі Франсіса Жамма: "Ось-ось посипле з неба сніг..." 2 Вони захоплювали мене, "разили радістю", але я не міг поділити це щастя ні з Марі, байдужою до такої поезії, ані з Сімоном, байдужим до поезії взагалі, до того ж Сімон куди більше, ніж ми, потерпав, чекаючи відповіді від пані. Він квапив мене додому: "Певне, вже принесли пошту..."

Ми перейшли вулицю Сент-Катрін і вузькою вуличкою Марго спустилися до вулиці Шеврюс. Я йшов трохи позаду Сімона, дивлячись собі під ноги, весь поглинутий складанням якоїсь нової історії. Раптом мене оглушили Сімонові слова, дарма що він вимовив їх упівголоса:

— Пані тут! Приїхала пані!

Я звів голову, геть розгублений. Так, перед ґанком стояв діон, наше ручне чудовисько. Що його діяти? Я порадив Сімонові вернутися до книгарні й попередити Марі. Я зустрінуся з матір'ю віч-на-віч і, як тільки зможу, приєднаюся до них. Він не змусив себе довго прохати і накивав п'ятами. Я боягузливо позаздрив йому: бо ж мені випадало самому виступати проти цього небезпечного, розгніваного божества. Які ж бо ми були нерозумні, не чекаючи від неї іншої відповіді, крім листа, не сподіваючись, що вона звалиться на нас, явившись перед нами власною персоною!

А втім, цей приїзд не був негайним відгуком, бо ж відтоді, як Прюдан передав їй нашого листа, минуло три дні. Дуже скоро я дізнався, що спонукало її примчати на вулицю Шеврюс. Тільки-но я вступив до віталеньки, де вона стояла, не встигнувши ще скинути капелюха, як вона пригорнула мене до грудей:

— Бідолашний мій хлопчику! Яке щастя, що я приїхала не надто пізно.

Вона не мала сумніву, що досить їй розповісти все про цю

1 Двотомник "Сучасні поети" (1900), укладений письменником і літературним критиком Полем Леото (1872—1956) і Ван Бевером.

дівчину, як я відцураюся її і не зможу більше думати про неї без огиди. Я дізнався, що, одержавши нашого листа, вона два дні сиділа як прибита. Потім пішла порадитися з паном настоятелем, і те, що вона від нього дізналася, затьмарило, за її словами, своїм паскудством і так уже паскудну історію збирача податків. Коли вибухнув той скандал, пан настоятель був вікарієм у Лепар-рі. Того літа він мав не постійні, але доволі близькі стосунки з панотцем X. Отож йому став відомий і інший скандал, що хоч і не вибухнув, але був куди гірший від першого.

В очах моєї матері жінка, здатна спокусити священика, духовну особу, грішити з ним або хоча б, поправилася вона, намагатися согрішити (в такому разі, якщо, як твердять приятелі панотця X., нічого не сталося, не слід упадати в гріх необгрунтованого осуду),— така жінка забісована, проклята і тільки самим своїм доторком може перенести на іншого це прокляття, як ганебну невиліковну хворобу.

— Тепер ти бачиш, ти сам занімів з огиди...

— Таж ні, бідна моя мамо, я все це знав.

— Знав?!

Подив одібрав їй мову. Я все знав і збирався дати цій дівці своє ім'я, познайомити її з матір'ю, подарувати їй Мальтаверн, зв'язати з нею назавжди своє життя! Вона затулила обличчя руками добре знайомим мені театральним жестом.

— Боже мій,— простогнала вона,— чим я прогнівила тебе?

Цей жест майже завжди йшов у парі з ремством проти Бога. І цього разу також.

— Спробуй мене зрозуміти, мамо.

Я нагадав їй, що будь-яка подія виглядає інакше, якщо поглянути на неї з другого боку. Орден, до якого належить панотець X., став на його захист, приписавши всю вину поганій жінці, істеричній дівчині, котра хотіла занапастити його, але нічого не домоглася. Оцей дзвін і почув наш настоятель. Одначе йшлося про зовсім юну дівчину, дуже побожну, віддану ученицю панотця, котра в тому жорстокому горі, що впало на неї, не знала іншої підпори, окрім нього.

— Я знаю, ким вона була в усій цій історії, що її похмуре продовження тобі невідоме: маленькою мученицею. Так, ось ким вона була. А тепер,— додав я,— вона буде жінкою, котру я мав щастя зустріти на своєму шляху.

— Ти з глузду з'їхав, бідна моя дитино, вона звела тебе з розуму.

Ми боялися розгніваного божества, а переді мною стояла прибита горем мати, пригнічена християнка, котру мої слова швидше утвердили, аніж похитнули в її переконанні. А втім, мені ніколи не доводилося бачити, щоб мама задумувалася над чужими доказами чи хоча б вислухала їх. Вона шукала хусточки в своїй торбинці, стоячи посеред кімнати, дивлячись на чудовисько, в яке обернувся її син.