Старосвітський хлопчина - Сторінка 29

Відповідь цю дівчинка вічно зберігатиме в своєму серці. Віднині і во віки віків. І скоро ми пізнаємо те, що відчуваємо щоразу, причащаючись цього оскверненого, розп'ятого і уславленого Тіла.

— Так, я вірю, вірю.

Я почув її ридання, вперше в житті почув, як вона ридає з любові.

— Я любила це дівча, як не любила нікого, навіть тебе. Я казала їй: "Ти повинна стати освіченою, я ніколи ні про що не могла побалакати з Аленом. У нашому колі нема підхожих жінок для такого хлопця, як він". І ось, хоча вона скінчила лише початкову школу, дівчина стала брати лекції у нашого вчителя, а він дуже освічений, скоро захистить дисертацію. І ще вона вивчала латину в кюре, він розтлумачував їй питання, що тебе цікавлять. Він також тепер ними цікавиться. Бідолашний пан настоятель, ти й гадки не маєш, як ти впливав на нього. Я заважаю тобі спати. Треба спати, мій любий.

— Я не хочу спати. Головне, щоб ти була коло мене. Ми лежали якийсь час мовчки. Під поривами нічного

осіннього вітру заговорили мальтавернські сосни, і вони разом із нами оплакували маленьку дівчинку, заживо кинуту дикому звірові, але не просто зжер її дикий звір, як діву Бландіну а була вона віддана на найстрашнішу наругу, яка тільки може випасти на долю Божого творіння, і останній її погляд був спрямований на спотворене нелюдське обличчя... Мама озвалася знову:

— Якщо я правильно зрозуміла цю особу (цією особою була Марі), ти взяв собі в голову, ніби я доручила малій шпигувати за вами, поки мене не було. Невже ти вважав мене здатною на таке? Правда, я їй багато чого розповідала. Ми жили з нею так дружно, коли я бувала в Мальтавер-ні без тебе! Вона знала всі мої страхи, відтоді як ця особа ввійшла в твоє життя. Бо ж ми тільки про тебе й балакали. Але якщо мала тоді за вами підглядала, то не тому, що я її про це просила, ні, це вона сама, з власного почину. Ніколи б я не повірила, що дівча її літ може так ревнува

1 Християнка, кинута на розтерзання диким звірам 177 року в Ліоні.

ти. Вона сама розповіла мені, як вона страждала через тебе того вечора і тієї ночі, вона мені розповідала все. Ми одна одній розповідали все. А знаєш, я не була ревнива. Я б віддала своє життя, якби ти полюбив її. Вона вірила, що ти все ж колись полюбиш, і навіть мене змушувала в це вірити. Найжахливіше, що все це правда, ти таки її полюбив за годину перед тим, як її зґвалтовано й задушено...

— Так, і любитиму до кінця своїх днів, берегтиму її, носитиму в своєму серці цю бідолашну маленьку Вошку, єдину мою любов.

Нараз я почув, як мама сміється. Так, вона сміялася. Вона сказала:

— Знаєш, як вона помстилася за те, що ви її називали Вошкою? Так ось, цю особу вона інакше, як ключка, не називала: вона, бувало, чула, як я побиваюся через дівчину, "котра підчепила тебе на ключку"...

Цього разу ми довго мовчали, потім мама заснула. її подих був хрипкий, здавалося, він ледве проривався крізь усе ще не пролляті сльози. Я не спав, подумки я повторював уже пройдений шлях, свій стражденний шлях: перша зупинка — смерть брата, друга зупинка — зґвалтована дівчинка. Кволий, беззбройний, чи стане в мене снаги ступити ще хоч крок? Ах, лягти на голу землю, в заповітному куточку Мальтаверна, що його я в дитинстві називав "відрада". Чому "відрада"? Простягтися й чекати, аж поки засну безпробудним сном.

Нарешті задрімав і я. Коли прокинувся, мами в кімнаті не було. Певне, пішла на месу. Я й не пробував молитися. Це не було бунтом, але після такого нещастя відчуваєш порожнечу — не те щоб відсутність, ні, просто немислимо, що там хтось є, і одначе він є: така таємниця віри, нерушимої в тих, на кого зійшла її благодать, віри, здатної устояти навіть перед убивством маленької дівчинки, цим убивством, на саму думку про яке мені хочеться вити протягло й монотонно, як замучена тварина.

Прокинувшись, кожен із нас повернувся до своєї скорботи, замурувався в ній знову. Щоб уникнути надокучливості газетярів (мої свідчення опубліковано в часописах), сьогодні вранці я вирушив полювати на припутнів. У Шікані мене ніхто не знайде. Крім того, вбивця сидить за гратами, він признався, і вся ця історія вже витиснута іншим. Найголовніше було знайти силу, щоб продовжувати свою власну історію, вирішити, в якому напрямі йти далі. Марі написала, що мені слід поїхати до Парижа, як тільки я почуюся на силі: "...вирвати коріння,— твій Баррес 1 оголосив це злом, але це єдине зцілення, єдина надія на одужання після завданого тобі удару. Звичайно, хоч би де ти був, усе, що сталося, назавжди залишиться в тобі, але, можливо, тебе наділено даром, що так захоплює тебе в інших, даром оживляти минуле, добувати його з могили. Знаєш, що каже про тебе Сімон Дюбер з упертістю трохи втомливою, та зрештою чарівливою? "Він буде великою людиною, ось побачите!" — запевняє він. За це я люблю його; попри всі його негарні риси, риси розбещеного селюка, попри те, що ви у своєму Мальтаверні обернули його на потвору. Він вірить у тебе. Він любить тебе не так віддано, як ти уявляєш, іноді навіть ненавидить, але він у тебе вірить. Коли в нас вірять інші, ця віра вказує нам правдивий шлях. Слідом за Донзаком ми з Сімоном вказуємо тобі твій шлях, і поза ним правдивої дороги для тебе немає.

Єдина перешкода — це твоя мати, і повір, я не стану тобі радити не рахуватися з нею. Якщо я й відчуваю докори сумління, згадуючи нашу історію, то лише через цю бідолашну "пані", котру я так немилосердно спрощувала, повіривши в образ, створений тобою і Сімоном. Пам'ятаєш, я казала тобі з приводу її частих поїздок до Мальтаверна, що "вона зраджує тебе з твоїм маєтком"? Що ж, тепер ми знаємо, вона зраджувала тебе з Вошкою — а все з любові, хоча ні плоть, ані кров тут були ні при чому".

Так, нарешті я це збагнув: стара жінка вилила на дівчинку всю свою ніжність, яка в її житті нікому не була потрібна, хіба що чоловікові, але він був їй фізично огидний, або мені, однак я став для неї істотою незрозумілою, приналеж-ною до іншого поріддя, дарма що вийшов з її лона; сама моя присутність ще більше поглиблювала безодню самоти, в якій потонула б нещасна "пані", коли б не було маєтку, що підтримував її на поверхні, і благочестивих повинностей, що позначили, як віхами, всі її дні... Але була ще та дитина, котру я ненавидів, але котра любила мене, і котру вона полюбила.

Так, обійти цю перешкоду було нелегко. Мама схвалюва

рі нгію і в космополітичній атмосфері Парижа вироджуються в марних мрійників або авантюристів, позбавлених твердих засад, опанованих прагненням пробитися в житті. Вистояти перед розтлінним впливом довколишньої дійсності можуть, з погляду Барреса, лише люди, міцно зв'язані з місцевими та родинними традиціями, з рідним фунтом.

ла моє бажання їхати до Парижа, але прохала почекати ще бодай рік. Звичайно, я можу готувати свою дисертацію і в Бордо. Ніби справа була тільки в моїй дисертації! Йшлося про моє життя (у кожному разі, в цьому я переконував себе). Треба було спробувати останній шанс, вирвати себе з корінням із цієї землі, де мене вражено в саме серце, зробити дослід пересадки — як у нас кажуть, "пікіровку", рослини в інший грунт — задля ідеї, яку навіяли мені не лише Донзак, Сімон і Марі, але й ділки, з яких я був родом: ідеї використати свій страшний дар, зробити так, щоб з нього навіть крихти не пропало. "Навіть крихта не повинна пропадати",— казали іноді нам, дітям, але тоді йшлося про скибку хліба чи недогарок свічки. А тепер для мене не повинно пропадати те, що я вистраждав сам і змусив вистраждати інших: і ця дівчинка, кинута вбивцею в річку, що тече під вільшняком і тектиме в мені до останньої смертної години, і моя мати, що пригнічує всіх, але сама тепер пригнічена горем. На цей капітал і доведеться мені жити. Все, що може ще зі мною статися, хоч яка довга була б моя дорога, зостанеться поза фатальним колом, що замкнуло цей період мого життя.

Мама казала мені: "З горя не вмирають. Люди не вмирають зі свого горя. Навіть коли вони не можуть утішитися, вони не вмирають, а ось я умру, я відчуваю, що поволі умираю. Зажди трошки, не покидай мене". Я не міг їй відповісти, що для мене в двадцять два роки все це не так просто, що я сам повинен спробувати вижити. Щодня я брав із собою до Шікани томик Бальзака із бібліотеки мого батька в виданні Шарпантьє 1839 року, де багато романів названо інакше, ніж у повній збірці творів. Бальзак не належить до моїх найулюбленіших письменників. Він надто м'ясистий (кажу про стиль). Але він належить до тих авторів, які найбезпосередніше впливають як збудник небажання помирати. Мені огидне поріддя описаних ним молодих шанолюбців, їхня жорстокість, а проте вони викликають у мене, навіть у мене, намагання спробувати щастя на своєму шляху, моєму шляху, який мені треба ще відкрити.

Тепер я все ще перебуваю всередині замкнутого кола: все минуле ще не завершилося настільки, щоб можна було його описати на папері. Воно — не пережите, воно те, чим я живу і тепер. І мама тут, вона ще жива, і я не можу залишити її помирати на самоті, коли в ній ще живий обожнюваний образ зґвалтованої дівчинки з розплющеними очима. Вона казала мені: "Щохвилини і вдень, і вночі я бачу її неживу, але очі в неї розширені з жаху".

Вона щодня ходила до старого Серіса, котрий пив менше, ніж вона сподівалася, але тільки тому, що хотів упорядкувати свої справи, а вже потім "усерйоз узятися за вино".

— Віриш,— казала мама,— на похороні, де плакали геть усі, старого Серіса, здавалося, зворушили тільки твої сльози. Він міг би тебе зненавидіти, хоча й гадки не має, що мала так через тебе страждала, та де там! Знаєш, що він мені запропонував? Фіктивний продаж усіх його земель, щоб ти став його спадкоємцем, спадкоємцем Жаннети...

— Ні за що в світі! — вигукнув я.

— Авжеж,— сказала мама,— про це шкода й мови. Я була така певна в твоїй відмові, що відмовилася від імені нас обох. Тоді він став умовляти мене укласти справжню угоду, зі збереженням за ним права користування. Тобі вирішувати.

— Мамо, я зроблю все, що ти хочеш.

— Що я хочу? Я більше нічого не хочу. Сама думка про те, щоб скористатися з цієї смерті, викликає у мене жах. Маєток Серіса буде поділено між його небожами і тим самим знищено.