Старосвітський хлопчина - Сторінка 30

Цього я й хочу: хай нічого не залишиться з того, що належало їй. Я була б рада, якби все згоріло. А втім, Нума Серіс певен, що так воно і станеться, все кінець кінцем згорить.

— Але ж, мамо, чому саме зараз усе повинно згоріти, а раніше не згоріло? Уже з давніх-давен б'ють на сполох і долають вогонь...

— Тому що, каже Серіс, якщо в майбутньому і вдарить хто-небудь на сполох, ніхто не прийде більше на поклик: на фермах нікого не зостанеться. Люди не хочуть жити, як вовки, в цих застумах, жуючи чорний хліб і кукурудзяну кашу. Серіс каже, що американським науковцям не потрібна вже наша живиця, щоб добувати терпентин, а попит на сосну для шахтових кріплень і залізничних шпал увесь час падатиме. І тоді все згорить,— повторила мама з якоюсь безнадійною втіхою,— бо ж довкола нікого не буде... І чому це тільки самим деревам дароване помилування? Вони також помруть, згораючи живцем. Уже так краще воно...

Ти думав, що я люблю землю задля землі А я мріяла, як ти і мала станете господарями всіх цих угідь, а я оберігатиму вас обох і ваші інтереси, дивитимусь на неї і бачитиму, що вона щаслива з тобою. Коли настоятель дорікав мені і правив без кінця: "Не заберете ж ви своїх ферм із собою!", я відповідала: "На Божій дорозі я радітиму, що передам своїм дітям і залишу все в зразковому стані". Я запевняла настоятеля, що земельна власність довговічна, і якщо терпить вона від поділу, то зростає з допомогою шлюбів і спадку, і тому смерті до неї зась". Тепер я знаю, що це неправда. Але що ж правда, Алене, що ж правда?"

Мені залишилося тільки одне: здатися на ласку Божу і чекати від нього знаку, кличу, який, можливо, почую тільки я, і який звістить годину мою. Але я не брав до уваги того, що без мого відома, без відома самої мами відбувалося в її душі; так, достеменно "відбувалося", змінювалося і несподівано вилилося в прийнятному рішенні, яке вернуло мені волю.

У День усіх святих ми пішли покласти квіти на могилу маленької Серіс. Я був уражений, що мама не прочитала "Ое Ргогипсііз" *, як звичайно читала, наказавши мені і Ло-ранові стати навколішки, коли ми приходили на могилу бідного тата. "З глибин кличу тебе, Господи..." Може, в маминому голосі всупереч її волі це моління лунало надто драматично, а, може, моя власна туга надавала її голосу такого звучання? Того Дня усіх святих ніхто не кликав з глибини, з безодні, край якої, випростана, стояла мама — старий дуб із ще зеленим листям, але вже вражений блискавкою. Вона не вклякла, губи її не ворушилися. Дорогою назад вона сказала:

— Я щойно прийняла рішення. Я не повернуся до Бордо. Я чекатиму тут. А ти можеш податися до Парижа, як висловилася ця особа того дня, як тебе привезла: "Йому потрібно податися до Парижа..." — казала вона.

— Але чого ж ти чекатимеш, мамо? Вона повторила:

— Чекатиму...

Я нагадав їй, що тут не буде пана настоятеля, який вирішив доживати свій вік у Бордо, але не на чолі якоїсь парафії, як він мріяв і сподівався, а наставником у школі жіночого монастиря.

— Я знаю, але його наступника мені довго чекати не доведеться.

Ми ще не були знайомі з новим священиком: він відмовився навідати нас, спершу він вирішив обійти всіх до одного орендарів своєї парафії. Він вельми гостро сповістив бідному настоятелеві про свій твердий намір не перетворю-^ ватися в "священика при замку".

— Голод не тітка,— сказала мама,— скоро я побачу його тут із простягнутою рукою. А орендарям він знадобиться, як звичайно, лише на те, щоб освятити новий свинарник. Пан настоятель, проте, вважає, що його наступник має рацію, що ми всі помилялися і помилятимемося надалі.

Вона йшла по дорозі твердою ходою, відповідаючи на привітання, строго дозуючи свої кивки та усмішки відповідно до громадського становища зустрічного, а проте в цю пору свого життя вона скидалася на муху, що в неї один мій класний товариш, зображуючи розжалування Дрейфуса, обривав лапку по лапці, крильце по крильцю. Так і мама день у день позбувалася всіх своїх непохитних переконань. Ніщо не було істинним із того, в що вона вірила, але найфальшивішим з усього було саме те, що вона вважала за одкровення. Навіть якщо зараз вона не усвідомлювала цього цілком, вона сприймала це як очевидність, похмуро й бездушно, як жінка, вражена втратою дитини, котру любила над усе в світі; тепер можна забрати у неї все, вона більше нічого не відчує.

— Коли у нас нічого не залишається,— сказав я їй,— коли ми почуваємо себе покинутими, настає час, неминучий для кожного з нас, і приходить наша черга покликнути: "Боже мій, Боже мій, нащо ти мене покинув?" 1 Цю годину остаточної поразки втілено в хресті, хрест є її символом, нестерпним, неприйнятним для людини в молодих або зрілих літах до того дня, коли обриси його повністю зіллються з обрисами нашого тіла...

Мама перехопила мене:

— І нашого серця.

Мене вразили ці слова в її вустах. То вона знала, що розпинають завжди саме наше серце? Невже ми просто не помічали, що мама жила тільки серцем? Можливо, ніжність, з якою вона ставилася до Жаннети, проявлялася й раніше? Я спробував пригадати. В моїй пам'яті сплив спогад, як по батьковій смерті в наш старий особняк, куди майже нікому не щастило проникнути, раз чи двічі на

1 Останні слова розп'ятого Христа (Євангеліє від Матфея, XXVII, 46).

рік приходила мамина подруга по монастирській школі, Сара М., ірландка чи англійка; вона приводила з собою маленьку дівчинку, "свою вихованку", казала нам мама. Вони приїздили звідкись і здалеку, подібні до морських птахів, вітром прибитих до берега під час бур у пору рівнодення. Народження цієї маленької дівчинки, її звали Андре, було зв'язано з однією з тих таємниць, що про них мама казала: "Про це вам ще рано знати". Усе було нам ще рано знати, але все входило в мене, і нічого тепер не повинно пропасти.

Останній ар'єргардний бій мама дала мені, умовляючи мене оселитися в Парижі вкупі зі студентами-католиками. Я запевнив її, що в двадцять два роки я вже досить дорослий і мене не тільки не лякає брак знайомих у Парижі, але навіть підохочує: почати все від нуля, спробувати завоювати столицю, на таке завоювання знов і знов вирушає провінціал без єдиного рекомендаційного листа в кишені.

— Але як ти житимеш?

— Ну, як усякий старанний студент, що не пропускає жодної нагоди здобути успіх. А в першому ряді щасливих нагод стоять зустрічі з різними людьми.

Мама запитала:

— Задля добра чи заради зла?

— Так просто ніколи не буває. Я певен, що всі зустрічі, навіть найгірші, вийдуть на користь.

— Що ти про це знаєш, бідолашний мій дурнику?

І справді, що я про це знав? Я сам осмислював свою історію, будував її довільно, у згоді зі своєї метою, приписував Передвічному людські наміри, і сам був задоволений з власної вигадки.

Мама більше не слухала мене. Вона запитала, яку суму доведеться пересилати мені щомісяця. Я міг відповісти, що їй нема чого втручатися, що для порядкування своїм добром я не потребую посередника. Це їй і на думку не спадало. Аж до кінця вона перевірятиме мої видатки, проводитиме всі недільні вечори, схилившись над рахунковими книгами.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Листопад видався якийсь променистий. Мама проведе мене до Бордо, допоможе спакуватися і повернеться до Мальтаверна; вона це вирішила твердо. Але я правив без кінця, що нічого не хочу вирішувати заздалегідь і зостануся з нею, якщо вважатиму за потрібне, хоча бачу — від мене тепер їй помочі мало. Вона не стала сперечатися навіть для годиться.

За день перед нашим від'їздом вона попрохала мене піти з нею до млина пана Лапейра. Я признався, що й сам хотів пройти ще раз цей шлях, але не міг зібратися на силі.

— Удвох ми зможемо,— сказала вона.

На мамі був міський капелюшок, вона надягла чорні рукавички і розіпнула парасольку. Вона не носила жалоби, не мала права носити жалобу по Жаннеті, котра не була їй родичкою, але тепер у її туалеті не проявлялося ані найменшої недбалості, допустимої в селі, так наче нежива дівчинка, що невідступно стояла перед нею, зобов'язувала її суворо дотримуватись неписаного церемоніалу.

Мама, котра звичайно рідко ходила на прогулянки, виступала пісковою дорогою, густо всіяною глицею, особливо величаво. Коли показався млин, вона взяла мене під руку, раніше вона цього не робила ніколи.

— Ось звідси я її побачив,— сказав я,— і спершу подумав, що це хлопчик.

Мама зупинилася. Вона довго дивилася на заснулу у плесі воду, поверхню якої не морщив повів вітру. Вона попрохала повести її в те місце серед папороті, де я тоді сидів.

— Здається, це було тут. Авжеж, тут.

Вона завмерла, повернувшись обличчям до сонної води, і я побачив, як вона, дарма що ніколи не плакала при нас, притисла до очей обтягнуту рукавичкою руку й сказала:

— Дай мені твою хусточку.

— Пора вертатися, мамо, підемо навпростець.

Вона не відповіла, вийшла з чагарів і рушила до загати. Ні, це неможливо, не можна піддавати її такому випробуванню. Я взяв її під руку, але вона випручалася. О, як довго тяглися нескінченні хвилини, поки я дивився на спотворене водою відображення моєї матері, вбраної по-міському, в капелюшку й рукавичках під розіпнутою парасолькою.

— Вернімося! — сказала вона зрештою.

Ми рушили піщаною дорогою, яка для маленької Серіс стала останньою дорогою в її житті. Я мав показати мамі, на якій відстані від мене то поважно йшла, то весело підстрибувала бідолашна Червона Шапочка.

— Ох! — прошепотіла вона.— Ось стежка, якою вона побігла, коли побачила тебе...

— Так, тут вона звернула до лісу.

Ніби відшукуючи загублений слід, мама розпитувала мене, пильно вдивляючись у землю:

— Ти певен, що саме тут вона звернула?

До лісу мама не пішла. Вона стояла нерухомо, височіючи над папороттю, обличчям до сосон, які бачили все... Я спробував узяти її за руку, але вона випручала її і, не повертаючи голови, мовила впівголоса:

— А все тому, що вона тебе боялася. Якби ти просто на неї не зважав, як кожен хлопець твого віку на дитину, вона б не подумала тікати, нічого б не сталося, вона була б жива. Вона так нажахалася, бо знала, як ти її ненавидиш...

— Ні, мамо, ні! Вона знала, і саме від тебе, що я не хочу цього шлюбу, задуманого з корисливих міркувань.

— Не з корисливих. Це ти їх мені приписував.

— Ти ніколи нічого такого не говорила, що я міг би вважати інакше...

— Але ж ти так її ненавидів, що я боялася при тобі навіть вимовити її ім'я.