Степовий вовк - Сторінка 19

Але такі диваки, як ти, легко втрачають цей хист, перестають щось бачити й читати в очах інших людей, байдужіють до всього. І якщо потім такий дивак раптом знову знаходить рідне обличчя, яке справді дивиться на нього, в якому він бачить ніби відповідь на свої питання, то, звичайно, це для нього велика радість.

— Ти все знаєш, Герміно, — здивовано мовив я. — Так воно і є, як ти кажеш. А проте ти зовсім інакша, ніж я! Ти моя протилежність: у тобі є все, чого бракує мені.

— Добре, що тобі так здається, — сказала вона коротко.

І враз на її обличчя, що справді було схоже на чарівне дзеркало, набігла ніби важка хмара. Тепер на ньому був тільки біль, тільки трагізм, бездонний, як у порожніх очах маски. Поволі, ніби мимохіть добуваючи з себе слово за словом, вона мовила:

— Не забувай того, що ти мені сказав! Ти сказав, що я повинна тобі наказувати і для тебе буде велика радість слухатися моїх наказів. Не забувай цього! Знай, Гарі: так само як ти знаходиш у мене якийсь відгук, як моє обличчя дає тобі відповідь, як щось у мені викликає твоє довір'я, — так само я знаходжу все це в тобі. Коли я побачила того разу, як ти заходив до "Чорного орла", такий стомлений і сам не свій, одною ногою вже майже на тому світі, то зразу відчула: цей чоловік буде мене слухатись, він прагне, щоб я йому наказувала! І я тобі наказуватиму, тому я до тебе й озвалася, тому ми й стали приятелями.

Вона говорила так поважно, ніби через силу, за якимось високим наказом своєї душі, що я не міг витримати і спробував заспокоїти її, перевести розмову на інше. Але вона спинила мене одним-однісіньким порухом брів, одним владним поглядом і холодно повела далі:

— Ти мусиш дотримувати слова, хлопче, нагадую тобі, бо будеш каятись. Я даватиму тобі багато наказів, і ти їх виконуватимеш. Це будуть милі накази, приємні, тобі весело буде виконувати їх. А наприкінці ти виконаєш мій останній наказ, Гарі.

— Виконаю, — мовив я майже несамохіть. — А що то буде за наказ?

Бозна-чому, але я його вже вгадав.

Вона здригнулася, наче від холоду, і, здавалося, почала повертатись до дійсності, але й далі не спускала з мене очей. Раптом вона ще дужче спохмурніла:

— Найрозумніше було б не казати цього тобі. Але я не хочу бути розумною, Гарі. Цього разу не хочу. Я хочу чогось зовсім іншого. Слухай уважно! Ти почуєш, чого я хочу, забудеш мої слова, сміятимешся з них, плакатимеш через них. Слухай, хлопче! Я гратиму з тобою не на життя, а на смерть і, перше ніж почати гру, покажу тобі всі свої карти.

Яке гарне, неземне було в неї обличчя, коли вона казала ці слова! В очах холодно і ясно світився мудрий сум, вони, здавалося, спізнали вже всі муки, які є на землі, і прийняли їх. Уста ворушилися важко, наче їм щось заважало, — так говорять, коли обличчя змерзне на великому морозі; але в кутиках рота, де зрідка грайливо з'являвся кінчик язика, всупереч її поглядові й голосові, прозирала чарівна, весела чутливість, палка жадоба насолоди. На спокійне гладеньке чоло спадало коротке пасмо волосся, і з того місця на чолі час від часу, як живий подих, линула хвиля хлоп'ячості, магія двостатевості. Я злякано слухав її, хоч був наче приглушений, напівпритомний.

— Я тобі подобаюся, — повела вона далі, — і вже казала чому: я порушила твою самоту, перехопила тебе біля самої брами пекла й воскресила. Але я хочу від тебе чогось більшого, набагато більшого. Я хочу, щоб ти закохався в мене. Ні, не перебивай мене, дай мені докінчити! Я відчуваю, що дуже подобаюся тобі, і ти мені вдячний, але не закоханий у мене. Я зроблю так, що ти закохаєшся, це мій фах. Я ж бо живу з того, що можу закохувати в себе чоловіків. Але затям собі, що я хочу закохати тебе в себе на тому, що вважаю тебе таким чарівним. Я не закохана в тебе, Гарі, так само, як і ти в мене. Але ти мені потрібен, так само, як і я тобі. Я потрібна тобі тепер, цієї хвилини, бо ти у великому розпачі й мусиш пережити якийсь струс, що кинув би тебе назад у вир життя. Я тобі потрібна, щоб навчити тебе танцювати, сміятися й жити. А ти мені будеш потрібен не сьогодні, а згодом, теж для чогось дуже важливого й гарного. Коли ти закохаєшся в мене, я дам тобі останній наказ, і ти послухаєшся мене, і так буде добре і для тебе, й для мене.

Вона трохи підняла в склянці одну з брунатно-фіалкових, з зеленими прожилками орхідей, схилилась над нею і втупила в неї очі.

— Тобі нелегко буде, але ти зробиш те, що я хочу. Ти виконаєш мій наказ і вб'єш мене. Ось так. Не питай більше нічого!

Вона замовкла, й далі не зводячи погляду з орхідеї, напружений, закам'янілий вираз зійшов з її обличчя, воно розцвіло, як дозрілий пуп'янок, і раптом на її устах заграла чарівна усмішка, хоч очі ще якусь мить були прикуті до квітки. Вона похитала головою, тріпнувши хлоп'ячим пасмом над чолом, ковтнула води, раптом згадала, що ми вечеряємо, і почала всмак їсти.

Я не пропустив жодного з її моторошних слів, навіть угадав її "останній наказ", перше ніж вона його вимовила, тому вже не злякався, коли почув те зловісне "вб'єш мене". Все, що вона казала, звучало для мене переконливо, як веління долі, я покірно приймав його, а проте її слова здавались мені не зовсім реальними й поважними, хоч вона промовляла їх з глибокою, страхітливою поважністю. Одна частина моєї душі вбирала ті слова й вірила їм, а друга поблажливо слухала й відзначала про себе, що й розумна, здорова, впевнена Герміна теж, виходить, має свої химери й темні глибини. Тільки-но з її уст злетіло останнє слово, як уся сцена набула відтінку нереальності й невірогідності.

Але я не міг так по-акробатичному легко, як Герміна, перескочити назад у реальне й вірогідне.

— То я тебе колись маю вбити? — спитав я, все ще ніби вві сні.

Та Герміна вже знов сміялася й завзято різала на тарілці качине м'ясо.

— Звичайно, — неуважно мовила вона. — Але годі про це, ми тепер вечеряємо. Гарі, замов мені, будь ласка, ще трохи зеленого салату! А ти хіба не хочеш їсти? Бачу, тебе треба вчити всього того, що в інших людей саме виходить, навіть їсти з задоволенням. Отже, дивися, хлопче, перед тобою лежить качине стегно, і відділяти це ніжне м'ясо від кісточки — справжня втіха. Ти маєш бути такий радісний, схвильований і вдячний, як закоханий, коли він уперше допомагає дівчині скинути кофточку. Зрозумів? Ні? От нездара. Стривай, я дам тобі шматок цього чудесного м'яса, побачиш, що це таке. Ану, розтули рота! Ох, який же ти страхополох! Оглядається на інших, щоб, не дай Боже, хтось не побачив, як він бере м'ясо з моєї виделки! Не бійся, блудний сину, я тебе не осоромлю. Але ти справді пропаща людина, коли мусиш спершу спитати дозволу в інших людей, щоб дістати якесь задоволення.

Недавня сцена мовби кудись відсунулася, все менше вірилося, що ці очі кілька хвилин тому дивилися так дивно й моторошно. О, в цьому Герміна була як саме життя: ніколи не вгадаєш, що вона зробить наступної хвилини. Тепер вона їла і всю свою увагу звертала на качине стегно, салат, торт і лікер, втішалася їжею і питвом, давала всьому оцінку, фантазувала. Кельнер забирав тарілку, й починався новий розділ. Ця жінка, що побачила мене наскрізь, що, здавалося, знала про життя більше, ніж усі мудреці світу, поводилась, як дитина, виконувала свою роль у цій маленькій дії життєвої комедії так майстерно, що я беззастережно записався в її учні. Байдуже, чи це висока мудрість, чи найбільша наївність, але тому, хто вміє так жити сьогоднішнім днем, так ним утішатися і так ласкаво й турботливо складати шану кожній квітці на своєму шляху, цінувати кожну миттєву радість, життя не заподіє ніякої шкоди. Невже ця весела дитина з таким здоровим апетитом, ця легковажна гурманка може бути водночас мрійницею й істеричкою, що бажає собі смерті, чи тверезою, корисливою жінкою, що хоче, не маючи до мене ніяких почуттів, закохати мене в себе і зробити своїм рабом? Не може цього бути. Ні, вона просто так щиро віддавалася хвилині, що не стримувала в собі ні веселого поривання, ні похмурого поклику з далеких, темних глибин душі, все в ній виявлялося до кінця.

Хоч я бачив Герміну сьогодні вдруге в житті, вона знала про мене все, мені навіть здавалося, що від неї взагалі годі було щось приховати. Може, вона й не зрозуміла б до кінця мого духовного життя, мого ставлення до музики, Ґете, Новаліса чи Бодлера, — але й це ще хтозна, можливо, й тут для неї не було б ніяких труднощів. А коли так, то що лишилося б від мого "духовного життя"? Чи не розпалося б воно на уламки й не втратило б сенсу? Але всі інші мої проблеми й поривання вона дуже добре розуміла, щодо цього я не мав сумніву. Скоро я зможу говорити з нею про Степового Вовка, про трактат, про все те, що досі існувало тільки для мене самого, про що я не перекинувся ні з ким жодним словом. Я не витримав і зразу ж почав розмову про це.

— Герміно, — сказав я, — недавно зі мною сталося щось дивне. Якийсь незнайомий чоловік дав мені книжечку, схожу на ті, що їх продають на ярмарку, і виявилося, що в ній докладно описана вся моя історія і все, що мене стосується. Правда ж, дивно?

— І як та книжечка зветься? — спокійно спитала вона.

— "Трактат про Степового Вовка".

— Про степового вовка? Дуже гарно! То це ти — степовий вовк? Невже?

— Так. Я напівлюдина-напіввовк, принаймні таким себе уявляю.

Герміна нічого не відповіла. Вона пильно, допитливо глянула мені у вічі, тоді перевела погляд на мої руки, на мить в очах і на обличчі в неї знов з'явився вираз глибокої поважності й похмурої жагучості. Мабуть, вона міркувала, чи в мені досить вовчого, щоб виконати її "останній наказ".

— Це, звичайно, твоя фантазія, — сказала вона, знов повеселішавши, — або, якщо хочеш, поетична вигадка. Проте щось у ній є. Сьогодні ти не вовк, але того разу, як ти зайшов до зали, наче з неба впав, у тобі було щось звіряче. Саме цим ти мені й сподобався. — Вона замовкла, ніби вражена якоюсь раптовою думкою, і трохи збентежено додала: — Нерозумно кидатися словами "звіряче" або "тваринне"! Не можна так казати про тварин. Звичайно, вони часто бувають страшні, а все-таки набагато правдивіші за людей.

— Як це "правдивіші"? Що ти маєш на увазі?

— Ну, глянь на якусь тварину: на кота, на собаку, на пташку чи на якогось гарного великого звіра в зоопарку, на пуму або на жирафу! Зразу видно, що всі вони правдиві, ніколи не бентежаться, знають, що їм робити і як поводитись.