Сто років самотності - Сторінка 37

Багато років по тому, у важкі часи своєї старості, Урсула мала звичай встрявати в розмови численних приїжджих, які заходили до них у будинок, і запитували їх, чи то не вони, бува, залишили тут святого Йосифа з гіпсу, щоб постояв, поки вщухне дощ.

Достаток, що так непокоїв Урсулу, був у той час звичайним явищем. Макондо купалося в казковому багатстві. Зроблені з глини та очерету хатини перших поселенців змінилися цегляними будівлями з дерев'яними віконцями від сонця й цементовими підлогами, які допомагали легше зносити задушливу полудневу спекоту. Про поселення, засноване колись Хосе Аркадіо Буендіа, нагадували тільки запилюжені мигдалеві дерева, яким випало вистояти перед найсуворішими випробуваннями, та річка з прозорою водою, що її камені, схожі на доісторичні яйця, були роздроблені на скалки шаленими молотками каменярів, коли Хосе Аркадіо Другий задумав розчистити річище й відкрити по річці навігацію. То був божевільний задум, який можна було порівняти хіба що з фантазіями Хосе Аркадіо Буендіа, бо численні камені й пороги робили неможливим судноплавство від Макондо до моря. Але Хосе Аркадіо Другий у несподіваному для нього пориві нерозважності наполягав на своєму проекті. Доти він жодного разу не виказував надмірної уяви. Він навіть не зустрічався з жінками, якщо не брати до уваги нетривалої пригоди з Петрою Котес. Урсула завжди вважала його найжалюгіднішим паростком роду Буендіа, нездатним відзначитися навіть як півняр. Та якось полковник Ауреліано Буендіа розповів Хосе Аркадіо Другому про іспанський ґалеон, застряглий на мілині за дванадцять кілометрів від моря, що його зчорнілий каркас полковник бачив на власні очі в роки війни. Ця історія, яку вже давно всі вважали вигадкою, стала для Хосе Аркадіо Другого одкровенням. Він продав своїх півнів, найняв за ці гроші робітників, купив інструмент і взявся за нечувану справу: заходився дробити каміння, копати канали, розчищати підводні мілини, ба навіть рівняти пороги. "Я вже все це знаю напам'ять, — кричала Урсула. — Схоже на те, що час рухається по колу, і ми знов повернулися до того, з чого почали". Коли річка, на думку Хосе Аркадіо Другого, зробилася судноплавною, він детально виклав братові свої задуми, і той дав йому гроші, необхідні для їх здійснення. Після цього Хосе Аркадіо Другий зник на довгий час. У Макондо вже стали подейкувати, мовляв, його проект купити судно — не що інше, як виверт, щоб видурити гроші у брата й розтринькати їх, аж враз поширилася чутка про якийсь дивний корабель, що наближається до міста. Жителі Макондо, котрі давно вже позабували про запаморочливі починання Хосе Аркадіо Буендіа, позбігалися до річки й, не вірячи своїм очам, дивилися, як до берега підходить перший і — як виявилось — останній корабель, що будь-коли пришвартовувався біля їхнього міста. Це був усього лише пліт з бальсових колод, і його тягли за товсті линви двадцятеро чоловік, що йшли берегом. На носі стояв Хосе Аркадіо Другий із сяючими від щастя очима й керував цим складним маневром. З ним прибув цілий гурт вродливих жіночок, які ховалися від пекучого сонця під яскравими парасольками; на їхні гарні плечі були накинуті шовкові шалі, обличчя вкривав шар рум'ян та білил, волосся прикрашали живі квіти, на руках поблискували золоті браслети, а в роті — вправлені в зуби діаманти. Вальсовий пліт став єдиним плавучим засобом, що його Хосе Аркадіо Другий спромігся провести вгору проти течії аж до Макондо, та й то всього один раз, проте він так ніколи й не визнав, що його задум провалився, навпаки, проголосив своє діяння великою перемогою людської волі над силами природи. Хосе Аркадіо Другий відзвітувався перед братом в усіх витратах до останнього сентаво й невдовзі знову поринув з головою в буденні турботи про бойових півнів. Єдиним, що зосталося від цього невдалого починання, був подув нового життя, принесений у Макондо французькими жінками, чиє чудове мистецтво змінило традиційні методи кохання, а невсипуще дбання про громадське благо спонукало зрівняти з землею застарілий заклад Катаріно і перетворити глуху вуличку в щось на взірець галасливого ярмарку з японськими ліхтариками й журливою музикою орґанчиків. Саме ці жінки й ініціювали той кривавий карнавал, який на три дні втягусе Макондо у вир безумства і дав Ауреліано Другому нагоду познайомитися з Фернандою дель Карпіо.

Королевою карнавалу було проголошено Ремедіос Прекрасну. Урсула, яку бентежна краса правнучки кидала в дрож, не змогла перешкодити обранню. Доти вона пускала Ремедіос Прекрасну на вулицю тільки разом з Амарантою, коли треба було йти до меси, але й тоді примушувала дівчину закривати обличчя чорною мантильєю. Навіть найменш благочесні чоловіки з числа тих, хто міг, перевдягнувшись священиком, правити блюзнірські меси в закладі Катаріно, приходили до церкви, сподіваючись бодай на мить побачити обличчя Ремедіос Прекрасної, про чию казкову красу з захватом, ба майже зі священним жахом гула вся долина. Минуло чимало часу, перш ніж декому вдалося глянути на обличчя дівчини, і краще було б їм не діждати такої нагоди, бо відтоді більшість із них забула про спокійний сон. А той, завдяки кому здійснилося їхнє бажання, чужинець, кабальєро, сам назавжди згубив спокій, загруз у трясовині мерзоти й злиднів, і кілька років по тому його, заснулого на рейках, розкраяв на частини нічний поїзд. Від першої хвилини, тільки-но він з'явився в церкві в своєму зеленому вельветовому костюмі й гаптованому жилеті, всі зрозуміли, що він приїхав дуже здалеку, можливо, навіть з іншої країни, приваблений чарами Ремедіос Прекрасної. Він був такий гарний і стрункий, тримався з таким спокоєм і гідністю, що поряд із ним П'єтро Креспі здався б просто недоноском, і багато жінок із заздрісними усмішками перешіптувалися, що це його треба було б закрити мантильєю. Він не знав нікого в Макондо. Приїжджав удосвіта в неділю, як принц із казки, — верхи на коні зі срібними стременами й оксамитовим чапраком, — і після меси покидав місто.

Кабальєро був такий показний, що відколи його вперше побачили в церкві, всі вирішили: між ним і Ремедіос Прекрасною розпочався безмовний і напружений двобій, укладено таємну угоду, і це має завершитися не тільки коханням, але й смертю. Шостої неділі кабальєро з'явився з жовтою трояндою в руці. Він, як звичайно, слухав відправу стоячи, а коли вона скінчилася, заступив дорогу Ремедіос Прекрасній і підніс їй троянду. Дівчина взяла квітку дуже природним рухом, ніби й чекала цього дарунку, відтак на мить трохи підняла мантилью й вдячно усміхнулася кабальєро. Ото й усе, що вона зробила. Але для нього, та й не тільки для нього, а й для всіх чоловіків, які дістали нещасливий привілей зберегти це в пам'яті, ця мить стала навіки незабутньою.

Відтоді кабальєро почав приходити під вікно Ремедіос Прекрасної, ведучи з собою цілий оркестр, який іноді грав аж до ранку. Ауреліано Другий, — єдиний, хто перейнявся до кабальєро щирим співчуттям, — намагався похитнути його наполегливість. "Не марнуйте часу, — якось порадив він йому вночі. — Жінки в цьому домі впертіші за ослиць". Він запропонував незнайомцеві свою дружбу, запросив викупатися в шампанському, намагався пояснити, що представниці жіночої статі роду Буендіа мають крем'яне серце, але так і не спромігся здолати його затятість. Полковник Ауреліано Буендіа, у якого від нічних концертів увірвався терпець, пригрозив кабальєро, що вилікує його від туги пістолетом. Але ніщо не могло примусити закоханого припинити залицяння, аж поки він сам не впав у глибокий розпач. І тоді з гарного елегантного молодика він перетворився на жалюгідного обірванця. Ходили чутки, що кабальєро відмовився від влади й багатства на своїй далекій батьківщині, хоча насправді ніхто так ніколи й не довідався, звідки він родом. Юнак зробився п'яницею, забіякою і тепер завжди зустрічав світанок, валяючись буквально у власних виверженнях у закладі Катаріно. Найсумнішим у його трагедії було те, що Ремедіос Прекрасна була байдужа до нього навіть у той час, коли він з'явився в церкві виряджений, як принц. Вона взяла в кабальєро жовту троянду без жодного кокетства, просто потішена цим небуденним вчинком, і трохи підняла мантилью, аби краще роздивитися його обличчя, а зовсім не для того, щоб показати йому своє.

Правду кажучи, Ремедіос Прекрасна була істота не від світу цього. Вона вже стала дівчиною, а Санта Софія де ла П'єдад все ще мила й одягала її, і, навіть коли Ремедіос Прекрасна почала робити це сама, все ще доводилося пильнувати, щоб вона не малювала на стінах звірят паличкою, вимазаною власною какою. Вона дожила до двадцяти років, так і не навчившися ні читати, ні писати, ані послуговуватися столовими приборами, і ходила по будинку гола: її природа опиралась будь-якій умовності. Коли молодий офіцер, начальник охорони, освідчився їй у коханні, вона відкинула його просто тому, що була здивована такою легкодумністю. "Ну й дурень, — сказала вона Амаранті. — Каже, що вмирає через мене. Хіба я — заворот кишок абощо?" Коли ж офіцера справді знайшли мертвого під її вікном, Ремедіос Прекрасна підтвердила своє перше враження: "А що я казала, — зауважила вона. — Справжнісінький дурень".

Здавалося, ніби якась надзвичайна проникливість дозволяла їй бачити саму суть речей, відкидати все поверхове. Так принаймні гадав полковник Ауреліано Буендіа, для котрого Ремедіос Прекрасна не була розумово відстала, як усі вважали, а зовсім навпаки. "Дивишся на неї — і ніби й не було двадцяти років війни", — полюбляв казати він. Урсула також дякувала Богові, що він нагородив їхню родину створінням такої виняткової чистоти, але водночас краса правнучки бентежила її, здавалася їй сумнівною вартістю, — радше вадою, аніж цінним даром, — диявольськими тенетами, розставленими посеред невинності. Тим-то Урсула й хотіла віддалити Ремедіос Прекрасну від людей, уберегти від усіх земних спокус, не відаючи того, що Ремедіос Прекрасна уже в череві матері була надійно захищена від будь-якої зарази. Урсула не могла допустити, щоб її правнучку обрали королевою краси на бісівському шабаші, названому карнавалом. Але Ауреліано Другий, який загорівся бажанням перевдягтися тигром, умовив падре Антоніо Ісабеля прийти в будинок і розтлумачити Урсулі, що карнавал — не поганське свято, як вона вважає, а народний звичай, освячений католицькою церквою.